Відмінності між версіями «Югас»
(→Джерела та література) |
(→Цікаві факти) |
||
| (не показані 3 проміжні версії цього учасника) | |||
| Рядок 43: | Рядок 43: | ||
===Ватаг=== | ===Ватаг=== | ||
| + | [[Файл:Вівчарь5.jpg|міні|ліворуч|]] | ||
| + | |||
Головним персонажем у відгінному [http://traditions.org.ua/remesla/vivcharstvo вівчарстві] був старший пастух, якого більше знають у народі як ватаг. Саме на нього покладалися обов'язки за організацію літування не тільки овець, а й усієї худоби, що випасалась на полонинах. Передусім це мусив бути старший пастух, якому виповнилось не менше 45 років, який добре знався на технології переробки молока, народній медицині та ветеринарії (для надання допомоги і вівчареві, і худобині у випадку недуги), народних обрядах, звичаях, ритуалах, віруваннях (для відтворений їх без будь-яких порушень). Це безумовно, повинна бути безстрашна, мужня, розсудлива, чесна і справедлива людина. Я. Головацький свого часу записав міркування-гуцула щодо ролі ватага: «У полонині старшини нема...; ватаг — і війт, і пан; він цар в полонині». Досвідчений ватаг користувався великою повагою поміж селян; адже він міг і худобу вберегти від стихій, випадків і звіря, і забезпечити господарям прибуток у молочних продуктах. Ватаг на свій розсуд добирав пастухів, розподіляв поміж ними обов'язки. Дійних овець випасав вівчар («вівчер»), в обов'язки якого входило і їх доїння. Доглядав за яловими вівцями, ягнятами, баранами інший вівчар («єло-чср», «ягнятар», «бараняр», «кізляр»). Велику рогату худобу нипасав пастух («бовчєр», «коровар», «скотар»). | Головним персонажем у відгінному [http://traditions.org.ua/remesla/vivcharstvo вівчарстві] був старший пастух, якого більше знають у народі як ватаг. Саме на нього покладалися обов'язки за організацію літування не тільки овець, а й усієї худоби, що випасалась на полонинах. Передусім це мусив бути старший пастух, якому виповнилось не менше 45 років, який добре знався на технології переробки молока, народній медицині та ветеринарії (для надання допомоги і вівчареві, і худобині у випадку недуги), народних обрядах, звичаях, ритуалах, віруваннях (для відтворений їх без будь-яких порушень). Це безумовно, повинна бути безстрашна, мужня, розсудлива, чесна і справедлива людина. Я. Головацький свого часу записав міркування-гуцула щодо ролі ватага: «У полонині старшини нема...; ватаг — і війт, і пан; він цар в полонині». Досвідчений ватаг користувався великою повагою поміж селян; адже він міг і худобу вберегти від стихій, випадків і звіря, і забезпечити господарям прибуток у молочних продуктах. Ватаг на свій розсуд добирав пастухів, розподіляв поміж ними обов'язки. Дійних овець випасав вівчар («вівчер»), в обов'язки якого входило і їх доїння. Доглядав за яловими вівцями, ягнятами, баранами інший вівчар («єло-чср», «ягнятар», «бараняр», «кізляр»). Велику рогату худобу нипасав пастух («бовчєр», «коровар», «скотар»). | ||
| + | |||
| + | |||
| + | |||
| + | |||
===Господарство на полонині=== | ===Господарство на полонині=== | ||
| + | [[Файл:Вівчарь6.jpg|міні|ліворуч|]] | ||
| + | |||
Працюючі на полонині [http://igormelika.com.ua/moi-karpati/zhittya-buttya/polonini-povni-chariv вівчарі] отримували винагороду як продуктами, так й готівкою, а також утриманням протягом усього сезону випасу. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця отримували пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин. На кожній полонині господарство проводилося наступним чином. Цю її частину, яка не була придатною для сінокосів з причини нерівного рельєфу, камянистих полів чи скельних уступів, господар віддавав під пасовище, а другу, рівнішу частину – для кішиці – сінокосу. Пасовище влаштовували поблизу води, ставлячи на потоці або ж біля джерел дерев’яні ринви, якими вода прибувала до корит, видовбаних у дерев’яних колодах, і з яких тварини втамовували свою спрагу. Територію, яку визначали для випасу (стоїще), обгороджували жердинами (воринням), якими були визначені пасовища для кожного виду тварин. Тут також ставили загорожі для овець (кошєри) й для великої рогатої худоби (кошєри). Кожних кілька днів загорожі переносили на нове місце, удобрюючи таким чином полонину. | Працюючі на полонині [http://igormelika.com.ua/moi-karpati/zhittya-buttya/polonini-povni-chariv вівчарі] отримували винагороду як продуктами, так й готівкою, а також утриманням протягом усього сезону випасу. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця отримували пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин. На кожній полонині господарство проводилося наступним чином. Цю її частину, яка не була придатною для сінокосів з причини нерівного рельєфу, камянистих полів чи скельних уступів, господар віддавав під пасовище, а другу, рівнішу частину – для кішиці – сінокосу. Пасовище влаштовували поблизу води, ставлячи на потоці або ж біля джерел дерев’яні ринви, якими вода прибувала до корит, видовбаних у дерев’яних колодах, і з яких тварини втамовували свою спрагу. Територію, яку визначали для випасу (стоїще), обгороджували жердинами (воринням), якими були визначені пасовища для кожного виду тварин. Тут також ставили загорожі для овець (кошєри) й для великої рогатої худоби (кошєри). Кожних кілька днів загорожі переносили на нове місце, удобрюючи таким чином полонину. | ||
[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Інститут людини]] | [[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Інститут людини]] | ||
Поточна версія на 10:00, 22 листопада 2013
Югас, -са, м. = Вівчарь. Вх. Лем. 476, 487.
Зміст
Сучасні словники
Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970—1980)
1. Той, хто доглядає овець; овечий пастух, чабан. Був на селі Вівчар Тарас; Він панових овечок пас (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 78); Ой, по горі, по горі Гонять вівці вівчарі (Іван Нехода, Під.. зорею, 1950, 199).
2. Той, хто займається вівчарством.
Українсько-російський словник
овцевод; овчар, чабан, пастух (при стаде овец)
Словник синонімів
чабан, гайдар, гайдай, ватажник; пор. ПАСТУХ.
Ілюстрації
|
|
|
|
|
Медіа
Див. також
Самотній пастух. Композиція від Джеймса Ласта
Джерела та література
Цікаві факти
Ватаг
Головним персонажем у відгінному вівчарстві був старший пастух, якого більше знають у народі як ватаг. Саме на нього покладалися обов'язки за організацію літування не тільки овець, а й усієї худоби, що випасалась на полонинах. Передусім це мусив бути старший пастух, якому виповнилось не менше 45 років, який добре знався на технології переробки молока, народній медицині та ветеринарії (для надання допомоги і вівчареві, і худобині у випадку недуги), народних обрядах, звичаях, ритуалах, віруваннях (для відтворений їх без будь-яких порушень). Це безумовно, повинна бути безстрашна, мужня, розсудлива, чесна і справедлива людина. Я. Головацький свого часу записав міркування-гуцула щодо ролі ватага: «У полонині старшини нема...; ватаг — і війт, і пан; він цар в полонині». Досвідчений ватаг користувався великою повагою поміж селян; адже він міг і худобу вберегти від стихій, випадків і звіря, і забезпечити господарям прибуток у молочних продуктах. Ватаг на свій розсуд добирав пастухів, розподіляв поміж ними обов'язки. Дійних овець випасав вівчар («вівчер»), в обов'язки якого входило і їх доїння. Доглядав за яловими вівцями, ягнятами, баранами інший вівчар («єло-чср», «ягнятар», «бараняр», «кізляр»). Велику рогату худобу нипасав пастух («бовчєр», «коровар», «скотар»).
Господарство на полонині
Працюючі на полонині вівчарі отримували винагороду як продуктами, так й готівкою, а також утриманням протягом усього сезону випасу. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця отримували пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин. На кожній полонині господарство проводилося наступним чином. Цю її частину, яка не була придатною для сінокосів з причини нерівного рельєфу, камянистих полів чи скельних уступів, господар віддавав під пасовище, а другу, рівнішу частину – для кішиці – сінокосу. Пасовище влаштовували поблизу води, ставлячи на потоці або ж біля джерел дерев’яні ринви, якими вода прибувала до корит, видовбаних у дерев’яних колодах, і з яких тварини втамовували свою спрагу. Територію, яку визначали для випасу (стоїще), обгороджували жердинами (воринням), якими були визначені пасовища для кожного виду тварин. Тут також ставили загорожі для овець (кошєри) й для великої рогатої худоби (кошєри). Кожних кілька днів загорожі переносили на нове місце, удобрюючи таким чином полонину.
