Відмінності між версіями «Ага»

Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук
 
(не показані 6 проміжних версій 3 учасників)
Рядок 3: Рядок 3:
 
'''Ага́-га''''', меж.'' 1) Выражаетъ удивленіе. ''Ага-га, яка тут глибочінь!'' Шейк. 2) A, вотъ что! ''— Та се не мати йому дала, а сестра. — Ага-га! Ага-га! Це коли повний місяць буває, чи що б то?'' Ком. І. 47.
 
'''Ага́-га''''', меж.'' 1) Выражаетъ удивленіе. ''Ага-га, яка тут глибочінь!'' Шейк. 2) A, вотъ что! ''— Та се не мати йому дала, а сестра. — Ага-га! Ага-га! Це коли повний місяць буває, чи що б то?'' Ком. І. 47.
  
 +
 +
 +
<h2> Академічний тлумачний словник української мови </h2>
 +
 +
І. <b>АГА</b> <i>виг.</i> <br>
 +
<ol><li>1. Виражає подив, здогад, пригадування. <i>— Ага, ти заховавсь, — промовила сама до себе і пішла розшукувати [Івася]</i> (Панас Мирний, I, 1954, 252); <i>— Ага, я й забувсь — ось до тебе лист! Здається, від Богдана</i> (Леся Українка, III, 1952, 583); <i>— Скажіть, як звати.., вашого Брянського? Як?.. — Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони між собою... Ага: Юрій</i> (Олесь Гончар, III, 1959, 169). <br>
 +
<li>2. Виражає злорадість, насмішку, погрозу і т. ін. «Ага! проклятії поганці, Недогарки Троянські, ланці! Тепер прийшлось вам погибать» (Іван Котляревський, I, 1952, 237); Як вибігли вночі хлопці на дзвін та взнали, що горить Гмиря, зразу й вернулись у хату — так йому й треба! Ага, найшла-таки його погибель (Андрій Головко, II, 1957, 362).<br>
 +
</li></ol>
 +
<i>Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 15.</i>
 +
 +
ІІ. <b>АГА</b>  <i>част., розм.</i>
 +
<ol><li>1. Уживається при вираженні згоди, потвердження; еге, так. <i>— А казав же він? — Ага!</i> (Словник Грінченка). <br>
 +
<li>2. ірон. Виражає заперечення; якраз!, аякже!, чому б не так! — <i>Зробив же він своє діло? — Ага!</i> (Словник Грінченка).<br>
 +
</li></ol><br><br>
 +
 +
<h2> Великий комплексний словник української мови </h2>
 +
<b>агá</b>, агú, <i>ор. </i> агóю, <i>ч.</i> [<i>турец.</i> aga - пан] <br>
 +
<b><i>Фонетичний запис</i></b>: [агá] <br>
 +
<b><i>Морфологічний запис:</i></b> аг-а<br>
 +
<b><i>Тлумачення:</i></b>  1. У султанській Туреччині – титул воєначальника і начальників окремих придворних слуг, з 1826 р. офіцер молодшого чину турецької армії.<br> 2. У сучасній Туреччині – заможний селянин.<br>
  
 
[[Категорія:Аг]]
 
[[Категорія:Аг]]

Поточна версія на 14:34, 22 червня 2023

І. Ага́, меж. А! Вотъ какъ! А что! Ага, попались. Рудч. Ск. І. 119. ІІ. Ага́, нар. 1) = Эге. А казав же він? — Ага! Шейк. 2) Ироническ.: какъ разъ! Зробив же він своє діло? — Ага! Ага́-га, меж. 1) Выражаетъ удивленіе. Ага-га, яка тут глибочінь! Шейк. 2) A, вотъ что! — Та се не мати йому дала, а сестра. — Ага-га! Ага-га! Це коли повний місяць буває, чи що б то? Ком. І. 47.


Академічний тлумачний словник української мови

І. АГА виг.

  1. 1. Виражає подив, здогад, пригадування. — Ага, ти заховавсь, — промовила сама до себе і пішла розшукувати [Івася] (Панас Мирний, I, 1954, 252); — Ага, я й забувсь — ось до тебе лист! Здається, від Богдана (Леся Українка, III, 1952, 583); — Скажіть, як звати.., вашого Брянського? Як?.. — Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони між собою... Ага: Юрій (Олесь Гончар, III, 1959, 169).
  2. 2. Виражає злорадість, насмішку, погрозу і т. ін. «Ага! проклятії поганці, Недогарки Троянські, ланці! Тепер прийшлось вам погибать» (Іван Котляревський, I, 1952, 237); Як вибігли вночі хлопці на дзвін та взнали, що горить Гмиря, зразу й вернулись у хату — так йому й треба! Ага, найшла-таки його погибель (Андрій Головко, II, 1957, 362).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 15.

ІІ. АГА част., розм.

  1. 1. Уживається при вираженні згоди, потвердження; еге, так. — А казав же він? — Ага! (Словник Грінченка).
  2. 2. ірон. Виражає заперечення; якраз!, аякже!, чому б не так! — Зробив же він своє діло? — Ага! (Словник Грінченка).


Великий комплексний словник української мови

агá, агú, ор. агóю, ч. [турец. aga - пан]
Фонетичний запис: [агá]
Морфологічний запис: аг-а
Тлумачення: 1. У султанській Туреччині – титул воєначальника і начальників окремих придворних слуг, з 1826 р. офіцер молодшого чину турецької армії.
2. У сучасній Туреччині – заможний селянин.