Відмінності між версіями «Вінстон Черчілль»

Поточна версія на 22:31, 25 травня 2021

Після сенсаційного піднесення в національній політиці перед Першою світовою війною Черчілль здобув репутацію непостійного судження в самій війні та в наступному десятилітті. Політично підозрюваний як наслідок, він був самотньою фігурою, поки його відповідь на виклик Адольфа Гітлера не привела його до керівництва національною коаліцією в 1940 році. З Франкліном Д. Рузвельтом і Йосипом Сталіним він тоді сформував стратегію союзників у Другій світовій війні, а після зриву альянсу він попередив Захід про експансіоністську загрозу Радянського Союзу. Він привів Консервативну партію до своєї посади в 1951 році і залишався прем'єр-міністром до 1955 року, коли погане самопочуття змусило його подати у відставку.

У жилах Черчілля текла кров обох англомовних народів, єдність яких у мирі та війні мала бути постійною метою його сприяння. Через свого батька, лорда Рендольфа Черчілля, метеорного політика торі, він походив безпосередньо від Джона Черчілля, 1-го герцога Мальборо, героя воєн проти Людовика XIV Франції на початку 18 століття. Його мати, Дженні Джером, відома красуня, була дочкою нью-йоркського фінансиста та ентузіаста скачок Леонарда В. Джерома.

Дженні Джером та її сини

Молоді роки Молодий Черчілль пройшов нещасне і, на жаль, занедбане дитинство, викуплене лише прихильністю пані Еверест, його відданої медсестри. У Гарроу його помітно поганий академічний досвід, мабуть, виправдовував рішення батька розпочати його в армійській кар'єрі. Лише з третьої спроби йому вдалося скласти вступний іспит до Королівського військового коледжу, нині Академії, Сандхерст. У лютому 1895 року Черчилль одержав звання другого лейтенанта 4-го особистого гусарського полку королеви, що був розквартирований в Олдершоті. Прагнучи стати свідком бойових дій, він використовував зв'язки матері, щоб його посилали в гарячі точки. Восени 1895 року він разом із другом Реджі Барнзом, який тоді був субалтерном, вирушив на Кубу, щоб стати свідком війни за незалежність. На шляху туди Черчилль вперше побував у Нью-Йорку. Це місто йому дуже сподобалося. Він захоплено писав матері про Сполучені Штати: «який надзвичайний народ американці!». На Кубі він приєднався до іспанських військ, що намагалися придушити повстання, і потрапив у декілька сутичок зі стріляниною. В жовтні 1896 року в складі 4-го гусарського полку прибув до Бомбея. В Індії загалом пробув 19 місяців. Жив у Бангалорі. Тричі відвідував Калькутту, а також брав участь в експедиціях до Гайдарабада та Північно-Західного кордону.

Черчілль у парадній формі

В Індії Черчилль цілеспрямовано взявся за самоосвіту. Серед іншого, познайомився з працями Платона, Гіббона, Дарвіна та Маколея. Книги йому надсилала мати, з якою він часто листувався, коли перебував за кордоном. В одному з листів до неї 1898 року він так описав свої релігійні погляди: «я не визнаю християнських чи будь-яких інших релігійних вірувань». Черчилль був хрещений в Англійській церкві. Утім, пізніше зізнавався, що замолоду пережив період шаленого антихристиянства, а в зрілому віці був агностиком. В іншому листі, до свого двоюрідного брата, він назвав релігію «солодким наркотиком» і сказав, що віддає перевагу протестантизму перед католицизмом, оскільки вважає, що той «на один крок ближче до Розуму».

Як ліберал Цікавлячись справами у британському парламенті, він називав себе «лібералом в усьому, крім імені», але додавав, що ніколи не зможе підтримати Ліберальну партію в питанні Гомрулу. Натомість приєднався до того крила Консервативної партії, що виступало під гаслами демократії торі. Під час короткого візиту додому виголосив свою першу публічну промову на партійних зборах Ліги примули в Баті. У той час він дотримувався суміші реформаторських та консервативних поглядів, наприклад, підтримував поширення світської, неконфесійної освіти, але водночас виступав проти надання жінкам права голосу. Завдяки своїм зв'язкам у Лондоні Черчилль долучився до кампанії генерала Кітченера в Судані в ранзі субалтерна 21-го уланського полку, водночас пишучи репортажі для «The Morning Post». Після битви під Омдурманом, що відбулась 2 вересня 1898 року, 21-й уланський полк розформовано. У жовтні Черчилль повернувся до Англії й почав писати книгу «Річкова війна», де йшлося про цю кампанію. Вона вийшла друком у листопаді 1899 року; саме тоді він вирішив залишити армію. Він критикував воєнні дії Кітченера, особливо його немилосердне поводження з пораненими ворогами та осквернення могили Мухаммада Ахмада в Омдурмані.

2 грудня 1898 року Черчилль вирушив до Індії, щоб упорядкувати свої військові справи й оформити відставку зі складу 4-го гусарського полку. Там він проводив багато часу за грою в поло, єдиним видом спорту з м'ячем, яким коли-небудь цікавився. Покинувши гусарський полк, 20 березня 1899 року він відплив з Бомбея, сповнений рішучості розпочати політичну кар'єру.

Політичне життя

Прагнучи потрапити до парламенту, Черчилль виступав на зборах консерваторів. Він став одним із двох кандидатів від партії на додаткових виборах у червні 1899 року в двомандатному окрузі Олдем(Ланкашир). На зустрічах з виборцями Черчилль називав себе «консерватором і консервативним демократом». Хоч місця від Олдема раніше діставались консерваторам, але цього разу з невеликою перевагою перемогли ліберали.

Передчуваючи початок Другої бурської війни між Британією та бурськими республіками, Черчилль відплив до Південної Африки як журналіст Морнінг Пост під редакцією Джеймса Нікола Данна. У жовтні він прибув до зони конфлікту поблизу Ледісміта, який тоді був в облозі бурських військ, і вирушив до Коленсо. Поїзд був обстріляний бурськими військами і зійшов з рейок. Його взяли в полон і запроторили до табору військовополонених у Преторії. У грудні Черчилль втік із в'язниці та ухилився від переслідувачів, сховавшись у шахті. Зрештою, ховаючись у вагоні вантажного потяга, він дістався безпечного місця в португальській Східній Африці. Його втеча привернула велику увагу. У серпні Черчилль винайняв квартиру в лондонському районі Мейфер, на Маунт-стріт, 105, де жив і працював наступні шість років. На загальних виборах у жовтні 1900 року він знову став одним із кандидатів від консерваторів у двомандатному окрузі Олдем. Цього разу 25-річний Черчилль з невеликою перевагою посів друге місце і вперше став депутатом парламенту. Того ж місяця він опублікував книгу Марш Ієна Гамільтона про свої пригоди в Південній Африці. Ця книга лягла в основу низки лекції, що він їх прочитав у листопаді в Британії, США та Канаді. Так він хотів заробити на прожиття, адже депутати парламенту тоді ще не отримували зарплатні. У США Черчилль зустрівся з Марком Твеном, президентом Вільямом Мак-Кінлі та віцепрезидентом Теодором Рузвельтом; з останнім він не ладнав. Пізніше, навесні 1901 року, також читав лекції в Парижі, Мадриді та Гібралтарі. У лютому 1901 року Черчилль посів своє крісло в Палаті громад, де його перша промова набула широкого розголосу в ЗМІ. Він був пов'язаний з групою консерваторів, відомою як «г'юлігани», але критикував консервативний уряд з різних питань, особливо щодо збільшення фінансування армії. Він вважав, що додаткові військові витрати повинні йти на флот. Це збентежило лідерів фракції консерваторів, але його підтримали ліберали, з якими він дедалі більше спілкувався, особливо ліберали-імперіалісти, як-от Герберт Асквіт. У цьому контексті Черчилль пізніше писав, що «мої погляди повільно, але неухильно дрейфували вліво». На рівні особистого спілкування він розглядав «поступове створення в Консервативній партії демократичної, прогресивної платформи» або ж «Центристської партії», де об'єднаються консерватори і ліберали.

До 1903 року між Черчиллем і консерваторами відбувся справжній розкол, великою мірою тому, що він виступав проти кампанії економічного протекціонізму, а ще відчував, що вороже ставлення багатьох членів партії завадить йому обійняти посаду в уряді консерваторів. То був час, коли Ліберальна партія набувала щоразу більшої підтримки, тож його перехід 1904 року, можливо, також був зумовлений особистими амбіціями. Він дедалі частіше голосував разом з лібералами проти уряду. Наприклад, він виступав проти підвищення військових витрат; підтримав законопроєкт лібералів про повернення законних прав профспілкам і виступив проти введення митних тарифів на товари, що ввозяться до Британської імперії, назвавши себе «поміркованим прихильником» принципів вільної торгівлі. У жовтні 2003 року уряд Балфура проголосив створення законодавчої бази протекціонізму. Через два місяці, роздратована критикою Черчилля на адресу уряду, Консервативна асоціація Олдема повідомила йому, що не підтримає його кандидатуру на наступних загальних виборах.

У травні 1904 року Черчилль виступив проти запропонованого урядом законопроєкту про чужинців, покликаного стримати міграцію євреїв до Великої Британії. Він заявив, що цей законопроєкт «потуратиме примітивній упередженості проти чужинців, расовим забобонам проти євреїв та упередженому ставленню до трудової конкуренції» і висловився за «традиційно толерантне і великодушне ставлення до вільного в'їзду та надання притулку, якого наша країна дотримується довгий час і від якого отримала стільки користі». 31 травня 1904 року він полишив консерваторів і «перекинувся в табір» ліберальної опозиції у Палаті громад.

30 січня 1933 року до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. Черчилль швидко зрозумів, яку загрозу для людства становить цей режим. Він висловив занепокоєння тим, що британський уряд скоротив витрати на повітряні сили, і попередив, що Німеччина незабаром випередить Велику Британію за могутністю ВПС. Маючи на руках дані з урядових джерел, що їх конфіденційно надали двоє високопоставлених службовців Дезмонд Мортон та Ральф Виґрем, Черчилль міг авторитетно говорити про те, що відбувається в Німеччині, особливо про розбудову Люфтваффе. У листопаді 1934 року в ефірі радіо він висловив стурбованість розвитком подій. Хоча Черчилль і розглядав режим Муссоліні як захист проти реальної загрози комуністичної революції, він засудив напад Італії на Ефіопію. Пишучи про громадянську війну в Іспанії, він називав армію Франко «античервоним рухом», але згодом став його критиком. У травні 1940 Черчилль все ще був непопулярний серед багатьох консерваторів і, мабуть, більшої частини лейбористської партії. Чемберлен залишався лідером Консервативної партії до жовтня, коли через погане самопочуття мусив подати у відставку. На той час Черчилль вже переконав тих, хто сумнівалися, і його наступництво на посаді лідера партії було формальністю.

Загальна політика

Черчилль був раннім прихильником пан'європеїзму. Ще в статті 1930 року він закликав до заснування «Сполучених Штатів Європи». У 1949 році підтримав створення Ради Європи, а в 1951-му — Європейської спільноти з вугілля та сталі. Утім, висловлюючи такі думки, він завжди чітко застерігав від приєднання Великої Британії до будь-якого федерального утворення. Провівши дитинство в Ірландії, Черчилль завше виступав проти її розділення. Перебуваючи на міністерських посадах 1913 року й знову 1921-го, він пропонував Ольстеру входити до складу Сполученої Ірландії, але з певною автономією від уряду незалежної Ірландії. Щодо цього питання йому завжди протистояли ольстерські юніоністи. І вже після війни, як лідер опозиції, він казав послам Ірландії в Лондоні Джонові Даланті та його наступнику Фредерікові Боланду, що досі сподівається на возз'єднання. На загальних виборах 1950 року знову перемогли лейбористи, але з набагато меншою більшістю. Черчилль залишився лідером опозиції. Черчилль побоювався глобальної ядерної війни й непохитно вірив, що для збереження миру і свободи потрібно будувати на міцній основі дружбу та співпрацю між Великою Британією та Америкою. Від січня 1952 до липня 1954 року він здійснив чотири офіційні трансатлантичні візити.

Він мав добрі стосунки з Труменом, але труднощі виникли через намір створити Європейське оборонне товариство (EDC), завдяки якому Трумен сподівався зменшити військову присутність Америки в Західній Німеччині. Черчилль скептично ставився до EDC. Він хотів, щоб американська армія стала на захист британських інтересів у Єгипті та на Близькому Сході, але в цьому відмовлено. Натомість Трумен очікував, що Британія застосує військо у Корейській війні, але водночас розглядав будь-які зобов'язання США щодо Близького Сходу як підтримку британського імперіалізму. Американці бачили остаточний занепад Британської імперії, тому вітали політику деколонізації, яку провадив попередній уряд Еттлі. Черчилль, який завжди був імперіалістом, вважав, що подальше місце Великої Британії серед світових держав залежить від того, чи залишиться вона імперією.

Смерть та вшанування пам'яті

12 січня 1965 року в Черчилля стався інсульт. Він помер майже через два тижні, 24-го, в сімдесяту річницю смерті свого батька. Шість днів по тому, 30 січня, йому влаштували державний похорон, першу таку церемонію для особи не королівської крові з часів Вільяма Гладстона 1898 року.

Планувати похорон Черчилля розпочали 1953 року під кодовою назвою Операція "Нема Надії", а станом на 1958 рік вже було розроблено докладний план.

Труну розмістили у Вестмінстер-холлі, де за три дні йому віддали шану сотні тисяч людей. Панахида відбулась у Соборі святого Павла. Потім труну перевезли Темзою на баржі до станції Ватерлоо, а звідти спеціальним поїздом до сімейної ділянки в церкві Святого Мартіна в Блейдоні, неподалік від Бленемського палацу, де він народився.

Церква Святого Мартіна

В усьому світі Черчиллю присвячено численні меморіали. 1973 року вдова Клементайн відкрила його статую на Парламентській площі. Крім Черчилля, на площі розміщено 11 статуй інших видатних політичних діячів, зокрема його товариша Ллойда Джорджа та його індійського політичного ворога Ґанді. Кабінети Уряду воєнного часу перейменовано в Музей Черчилля та Кабінети Уряду воєнного часу. Черчилль-коледж у Кембриджському університеті став національним меморіалом Черчиллю. Опитування BBC 2002 року показало велику повагу до Черчилля у Великій Британії. Він набрав 447 423 голоси, ставши найвизначнішим британцем усіх часів, тоді як наступний за списком, Ісамбард Кіндом Брунель, відстав на 56 000 голосів.

Джерело: https://www.britannica.com/biography/Winston-Churchill/During-World-War-I