Відмінності між версіями «Позволяти»

Поточна версія на 09:53, 27 листопада 2017

Позволя́ти, -ля́ю, -єш, сов. в. позволити, -лю, -лиш, гл. Позволять, позволить. Я люблю дівчину та й мислю її взяти; не позволяють вороженьки, ще й рідная мати. Чуб. V. 137.

Сучасні словники

ПОЗВОЛЯТИ, яю, яєш, недок., ПОЗВОЛИТИ, лю, лиш, док., розм. 1. перех., неперех. і з інфін. Те саме, що дозволяти. В війні, яка вибухла між нами [Воронами] і вами [Совами], він [Пугукало] усе оминав моє гніздо і ніколи не позволяв робити мені кривди (Іван Франко, IV, 1950, 112); Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати (Тарас Шевченко, II, 1953, 30); [Дівчата (співають):] Признаюсь по правді: Сватати не буду — Не позволять батько, Не позволять мати (Кость Герасименко, Вибр., 1955, 224); Я вже давно хочу спитати Вас, чи позволяв Вам стан здоров'я працювати над чим і що Ви тепер пишете? (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 257); Може доля коли позволить.. Вас побачити, то й радість буде (Василь Стефаник, III, 1954, 235); — Чи хорошу дочку маєш, позволь подивиться (Павло Чубинський, V, 1874, 57); — Яка хороша паняночка, — мовила [бабуся], усміхаючись. — Позвольте мені вашу рученьку поцілувати (Панас Мирний, III, 1954, 299). ♦ Позволити (позволити) собі: а) те саме, що Дозволяти (дозволити) собі (див. дозволяти). Другим разом я позволю собі ширше висловити свою думку про книжечки Спілки (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 204); Шановний Друже! Я таки позволю собі все Вас так називати, як було давніше в листах (Леся Українка, V, 1956, 353); б) зважуватися на що-небудь; нехтуючи чим-небудь, чинити щось. Позволяю собі робити такі поїздки через те, що дорога морем нітрошки не втомлює мене (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 352). 2. неперех., наказ. сп., у знач. вставн. сл. позволь (позвольте). Ввічлива форма висловлення незгоди, заперечення, протесту. [Саня:] Помиляєтесь, Оресте Михайловичу, дресировка всякому потрібна. [Орест:] Позвольте, однак... (Леся Українка, II, 1951, 46); — Позвольте, ще не кінець на тім, — говорив Бенедьо (Іван Франко, V, 1951, 379). 3. перех., заст. Ввічлива форма пропонування чого-небудь. [Кольпортер:] Може, добродійство газетку нову позволять: дневники [журнали] свіжі, політичні й літературні (Іван Франко, IX, 1952, 14).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 808.

ДОЗВОЛЯТИ, яю, яєш, недок., ДОЗВОЛИТИ, лю, лиш, док. 1. перех., з інфін. Давати згоду, дозвіл, право на здійснення чого-небудь. Він дозволяв ворожкам робити з жінкою, що їм забагнеться, аби звести її на ноги (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 228); Пройти до нього в палату дозволяли тільки комусь одному з його товаришів (Олесь Донченко, V, 1957, 531); Артем своїй Любі такого поводження не міг би дозволити (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 27). ♦ Дозволяти (дозволити) собі: а) (перев. із сл. забагато, занадто і т. ін.) поводити себе не зовсім пристойно, не відповідно до свого становища. [Анна:] Чи не забагато ви дозволяєте собі, сеньйоре? (Леся Українка, III, 1952, 360); — Мені здається, що ви собі вже занадто дозволяєте (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 422); Мало того, що два інженери дозволили собі так непоштиво [зневажливо] висловлюватися про свого безпосереднього начальника.., з Русевича глузує і Слинько (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 58); б) увічлива форма для вираження якого-небудь прохання, повідомлення про щось. Дозволяю собі піднести Вам на спомин частину своїх творів (Панас Мирний, V, 1955, 431); Я тільки дозволила собі викреслити олівцем одну фразу (Леся Українка, V, 1956, 406). 2. тільки 3 ос., неперех., з інфін. Давати можливість що-небудь робити (про стан, умови, обставини і т. ін.). Потім він доносив князеві, що полишає службу через те, що літа й здоров'я не дозволяють йому клопотатись такими трудними справами (Леся Українка, III, 1952, 513); Справді, вдалині, як тільки дозволяло бачити бліде місячне сяйво, наближався хтось верхи (Леонід Смілянський, Крила, 1954, 62); Піп ґречно, наскільки дозволила його повнота, вклонився Вараві (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 344). 3. наказ. сп. дозволь (дозвольте). Увічлива форма звертання з проханням про що-небудь. — Дозвольте і мені, панове, річ держать! — Тут обізвалася Лисиця (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 75); — Дозволь мені, мати, Дівчину узяти, Що у неї русі коси Аж по самі п'яти (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 23).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 347.

Ілюстрації

Медіа

Див. також

Джерела та література

http://sum.in.ua/s/pozvoljaty

Зовнішні посилання