Відмінності між версіями «Водне поло»

Поточна версія на 18:21, 26 квітня 2013

Історія

Як і більшість сучасних видів спорту, водне поло спочатку переслідувало лише розважальні цілі. Ігри проводилися на нерухомих водоймах, розміри якого становили від 20 до 30 метрів в довжину і 10-15 метрів завширшки. На протилежних далеких кінцях цієї водойми були встромлені по два жердини з прапорцями, умовно позначали ворота. Завдання гравців була - вплав провести м'яч у ці своєрідні ворота.

Тільки з виникненням до нього гарячого інтересу, водне поло оформилося в професійний спорт завдяки старанням шотландця Вільяма Вілсона у 80-х роках XIX століття. А точніше, в 1869 році, в Лондоні, була проведена перша показова гра, яка і привернула увагу любителів водних видів спорту. Відсутність чіткого зводу правил заважало розвитку водного поло, як спорту. Спробою вирішення цієї проблеми стало створення в 1870 році комісії з «водного футболу» (так називалося тоді водне поло). Але, незважаючи на ці зусилля, Асоціація любителів плавання Англії відмовилася визнати новий вид спорту.

Перші ж діючі правила водного поло були розроблені в 1876. Саме їх автором і став Уїлсон. У тому ж році згідно з цими правилами відбулася перша гра. Її організував гребний клуб у Борнмуті. У першій редакції правил, йшлося про розміри «поля», кількості гравців і суддів (один з яких був головним, а два інших - бічні) і прийомах гри - передачі м'яча, взяття воріт, виходу м'яча з гри. Прапорці, що позначали ворота, були замінені плотами, на які потрібно було покласти м'яч, що і вважалося голом. У цьому варіанті правила проіснували до 1888 року. До того часу матчі з водного поло між англійськими та шотландськими Ватерпольний командами проводилися вже на регулярній основі. Найчастіше, перевага в них була на боці шотландських спортсменів.

Зростання популярності водного поло у Великобританії, і постійні спроби комісії з вивчення водного поло домогтися визнання, призвели до того, що в 1885 Асоціація любителів плавання Англії офіційно визнала водне поло самостійним видом спорту і затвердила правила змагань. Через 3 роки правила гри були піддані серйозним змінам. Ворота були перенесені з суші у воду. Гравцям заборонялося (за винятком воротаря), стоячи на дні, грати м'ячем або передавати його партнерові. Була визначена мінімальна глибина водойми чи басейну, ширина і висота воріт. Визначалися розміри поля, м'яча і багато іншого.

У 1890 році, граючи за новими правилами, ватерполісти Шотландії обіграли своїх англійських опонентів з рахунком 4:0. З тих пір стали проводитися регулярні чемпіонати Великобританії, в яких брали участь також і ірландські клуби. У тому ж році, грати у водне поло почали в Америці, а трохи пізніше і в Європі. Враховуючи, що гра тут велася в басейнах, водне поло було адаптовано до нових умов. Ворота була замінені на спеціальні щити, які кріпилися на бортах басейну. Трохи змінилися і правила самої гри - американські ватерполісти повинні були підпливти до щита і торкнутися його м'ячем, щоб забити гол. Британцям ж дозволялися кидки по воротах.

У період з 1896 по 1900 року в водне поло почали грати в Німеччині, Австрії, Бельгії, Швеції, Франції та Угорщини. У 1899 в столиці Угорщини, Будапешті, була проведена перша показова гра, а в 1901 столиця Австрії, Відень, прийняла першу міжнародну зустріч - матч між угорською збірною та командою Віденського атлетичного клубу. Угорці в цьому матчі поступилися з розгромним рахунком 14:0.

У 1900 водне поло було включено в програму II Олімпійських ігор в Парижі. Родоначальники гри - ватерполісти Англії - не залишили шансів французької, бельгійської та німецької командам у боротьбі за перше олімпійське золото.

Дебютна першість Європи відбулося в 1926 році, чемпіонат світу - в 1973, а з 1979 став розігруватися Кубок світу. У 1963 вперше був розіграний Кубок європейських чемпіонів для клубних команд. З 1974 змагаються команди за право називатися найсильнішими володарі Кубків країн Європи, а з 1975 розігрується звання найсильнішого клубного колективу Старого Світу, яке оскаржують у боротьбі за Суперкубок володарі Кубка європейських чемпіонів і Кубка кубків.

На всіх Олімпіадах, за винятком Ігор у Сент-Луїсі (1904), де брали участь команди тільки трьох американських міст, перемоги незмінно діставалися європейським збірним. Чотири рази (до Першої світової війни) чемпіонами ставали ватерполісти Великобританії, проте після 1920 родоначальники цієї гри не змогли повторити свого успіху. Лідерами водного поло в 1920-і рр.. стають угорські спортсмени, які (до Другої світової війни) двічі стають олімпійськими чемпіонами і п'ять разів переможцями чемпіонатів Європи.

Друга Світова війна перервала розвиток водного поло, і спорту взагалі, в багатьох країнах Європи, і лише починаючи з 1948 знову стали проводитися міжнародні турніри. Післявоєнний період розвитку водного поло характеризується новим розподілом лідерських позицій: конкуренцію угорцям тепер склали збірні Нідерландів та Румунії. У групу найсильніших також пробиваються команди СРСР і НДР.

З 1950 почався новий етап у розвитку цього виду спорту. Була скасована заборона на пересування гравців по полю після зупинки суддею ігри, дозволені заміни гравців (1960), змінився регламент гри - тепер вона складалася з чотирьох періодів по 5 хв. У 1967 були скасовані видалення гравців (введені знову в 1970). У 1976 для більшої активізації гри було скорочено час видалення до 45 сек., Час володіння м'ячем - 35 сек. Гра стала більш рухомий, націленої на атаку, результативною, видовищною.

Визнаними лідерами в сучасному водному поло є збірні Угорщини, Італії, Югославії, Росії, Іспанії, Хорватії, Єгипту, Туреччини, Мальти.

Враховуючи довгу історію гри, водне поло є одним з найстаріших олімпійських видів спорту. Перші матчі були зіграні на Олімпійських іграх 1900 року. Після наполегливих протестів австралійських спортсменок у 2000 році, в програму Олімпіади було включено і жіноче водне поло.

Правила

Правила водного поло.

У правила водного поло не раз вносилися зміни, щоб зробити гру більш динамічною і видовищною. Одним з найбільш кардинальних нововведень стала свого часу відміна правила, що забороняв після свистка судді будь-які переміщення гравців по полю. Настільки ж важливим було рішення (у 1970 р.) Міжнародного комітету з водного поло обмежити штрафний час і час безперервного володіння м'ячем однією командою без кидка по воротах (пізніше обидва цих тимчасових відрізка були скорочені). Перш видалений гравець міг повернутися на майданчик тільки після того, як заб'ють гол, і нерідко команда, маючи влаштовує її рахунок у матчі, не поспішала реалізувати чисельну перевагу, оскільки час володіння м'ячем (без кидка по воротах) не обмежувалася. У різні роки була також скорочена довжина площадки, збільшено тривалість періодів, обмежена силова боротьба, дозволені заміни не тільки під час зупинок у грі, але і в ході гри і т.д. Зараз правила водного поло переглядаються кожні 4 роки: при необхідності туди вносяться зміни, «підказані» ігровою практикою. Майданчик, ворота, м'яч. Гра проводиться на водній майданчику прямокутної форми. На міжнародних змаганнях її довжина становить 30, ширина - 20, а глибина - не менше 1,8 м (на турнірах жіночих команд розміри майданчика - 25 × 17 м). На майданчику позначена середня лінія, лінії воріт, а також 2-метрові, 4-метрові та 7-метрові лінії. На кордоні ігрового поля (з боку бокового судді) на відстані 2 м від його кута спеціальною відміткою позначена так звана зона повторного входу (для відбули видалення і виходять на заміну гравців). Ворота (у вигляді бічних стійок і перекладини, які мають прямокутний перетин і пофарбованих у білий колір) встановлюються посередині ліній воріт. Їх висота над рівнем води - 0,9 м, ширина - 3 м. Вага Ватерпольний м'яча становить 400-450 г, окружність - 68-71 см (для жіночих команд - 65-67 см). Екіпірування спортсменів. У екіпіровку гравців обов'язково входять спеціальні Ватерпольний шапочки: білі - в однієї команди, і кольору, контрастного білому, а також відмінного від червоного і від кольору м'яча, - у іншої команди (за усталеною традицією вони зазвичай синього кольору). На міжнародних змаганнях шапочки повинні бути забезпечені вушними протекторами. На шапочках позначаються номери гравців - від 2 до 13. Воротарі виступають в червоних шапочках під номером 1 (і основний, і запасний). Склади команд. Команди у водному поло складаються не більше ніж з 13 осіб, безпосередньо в грі беруть участь 7 з них: воротар і 6 польових гравців. Заміну можна робити в будь-який час: під час зупинки в грі - у будь-якій точці, а безпосередньо в ході гри - тільки в зоні повторного входу. Хронометраж. Матч складається з 4 періодів по 7 хв чистого часу кожен з 2-хвилинною перервою між ними. (Після 2-го періоду і 1-го періоду додаткового часу команди міняються воротами.) Якщо нічия в матчі виключена, а переможець в основний час не був виявлений, призначається додатковий час: 2 періоди по 3 хв з хвилинною перервою між ними. Якщо і в цьому випадку жодна зі сторін не доб'ється перемоги, призначається третій додатковий період, гра в якому йде до першого гола. Кожна команда має право на два таймаута (за 1 хв). Взяти їх тренер може в будь-який час, але тільки в ситуації, коли м'ячем володіє його команда. Хід гри. Гра на початку кожного періоду починається з розіграшу м'яча. Обидві команди розташовуються на лініях своїх воріт, а м'яч встановлюється в центрі поля. За свистком судді найшвидший гравець від кожної команди спрямовується до м'яча з тим, щоб заволодіти ним раніше суперника і почати атаку партнерів. Після голу (який фіксується, якщо м'яч повністю перейшов лінію воріт в просторі між стійками і під поперечиною воріт) «потерпіла» команда відновлює гру з центру поля. Команді, яка заволоділа м'ячем, на завершення атаки дається не більше 35 сек (якщо команда протягом цього часу встигла зробити кидок по воротах і знову заволоділа м'ячем, відлік 35 сек. Починається знову). Якщо м'яч вийшов за лінію воріт від гравця атакуючої команди, що захищається сторона відновлює гру кидком від воріт (кидок виробляється з створу воріт і з лінії воріт). Якщо ж м'яч пішов за лінію воріт від гравця команди, що обороняється, атакуюча сторона отримує право на кутовий кидок. Він проводиться з 2-метрової позначки - при цьому жоден гравець (за винятком воротаря) не має права перебувати в 2-метровій зоні. У деяких ситуаціях (вимушену перерву в грі; гравці обох команд одночасно зробили «рівноцінні» порушення або разом торкнулися м'яча перед тим, як він покинув межі майданчика; м'яч у польоті зачепив перешкоду над полем; суддя помилково зупинив гру або не може точно встановити винуватця порушення та ін) проводиться спірне вкидання: рефері кидає м'яч приблизно навпроти того місця, де виникла спірна ситуація, - так, щоб гравці обох команд мали рівні шанси заволодіти ним. Порушення правил. Звичайні фоли. У водному поло існують певні обмеження в «роботі» з м'ячем: забороняється повністю занурювати його під воду (у момент протидії з боку суперника), завдавати удару по м'ячу кулаком, а також стосуватися його одночасно двома руками (це дозволено тільки воротареві - в межах своєї 4-метрової зони). Якщо хтось з гравців допустив подібне порушення, команда-суперниця отримує право на вільний кидок, а гол, забитий ударом кулака або кидком двома руками, не зараховується. Правилами заборонено також передавати м'яч партнеру, що знаходиться попереду пасующего в 2-метровій зоні біля воріт суперника. У подібній ситуації м'яч теж віддається супернику для проведення вільного кидка. (Вільні кидки у водному поло виконуються з місця порушення, а якщо воно допущено в межах 2-метрової зони, - то з 2-метрової лінії навпроти місця порушення). До числа звичайних фоли, які караються присудженням вільного кидка на користь команди-суперниці, відносяться також такі порушення: тримання або відштовхування в ході гри від стійок воріт і їх кріплень, а також стінок басейну; активну участь в грі спортсмена, який у цей момент варто , ходить або відштовхується від дна басейну (заборона не поширюється на воротаря в межах його 4-метрової зони); поштовх або створення будь-яких перешкод пересуванню суперника, який не володіє м'ячем; перевищення командою 35-секундного ліміту на безперервне володіння м'ячем; затяжка часу; виконання штрафного не за правилами; торкання воротарем м'яча на чужій половині поля і деякі ін Фоли видалення. До їх числа відносяться: захоплення, блокування, поштовх чи «топлення» не володіє м'ячем суперника (за правилами, дриблінг не рахується володінням м'ячем); перешкоди супернику при вільному (кутовому, штрафному) кидку; «відхід» з майданчика; удар суперника рукою або ногою; навмисний плескіт водою в обличчя супернику і пр. Гравець, що допустив будь-яке з таких порушень, вилучений з поля на 20 сек. (Чистого часу) без права заміни. Він може повернутися на майданчик раніше, - у разі, якщо суперник реалізує чисельну перевагу. Якщо в матчі призначається додатковий час, а віддалений гравець не відбув повністю покарання, залишок його штрафного часу переходить на овертайм. У водному поло можливі обопільні видалення: коли гравці протиборчих команд одночасно допускають порушення. Правилами передбачено і таке покарання, як вилучення до кінця гри (з правом заміни). Воно призначається за неспортивну поведінку гравця: словесну образу суперників, суддів і пр.; груба гра чи жорстокість; неповагу до суддів і ін Фоли штрафного кидка. За фоли видалення у своїй 4-метровій зоні, а також у ситуації, коли гравець команди, що обороняється врятував ворота від неминучого голу, але зробив це з порушенням правил (наприклад, змістив ворота або торкнувся м'яча двома руками / кулаком), команда-суперниця отримує право на пенальті - штрафний кидок з 4-метрової лінії. Пенальті призначається і в ситуації, коли запасний (або видалений гравець, чиє штрафне час ще не минув) з'являється на майданчику, щоб запобігти гол або на останній хвилині гри (овертайму), а також коли тренер втручається в хід гри або намагається взяти таймаут не по правилам. Штрафний кидок виконується будь-яким гравцем атакуючої команди, окрім воротаря. Всі спортсмени, за винятком воротаря і гравця, що пробиває пенальті, покидають 4-метрову зону і при цьому розташовуються на відстані не менше 2 м від пенальтиста. Якщо порушення відбулося в момент закінчення періоду, пенальті повинен бути пробитий. Але на відміну від «звичайного» штрафного, якщо м'яч після пенальті відлетить в поле від воротаря (стійок / перекладини воріт), його вже не можна добивати у ворота. За грубу гру в своїй 4-метровій зоні суддя, крім призначеного пенальті, може також видалити винного гравця до кінця матчу (з правом або без права заміни - залежно від характеру порушення). Персональні фоли. Персональний фол зараховується гравцеві за фол видалення (штрафного кидка). Отримавши 3 персональних фолу, спортсмен автоматично видаляється з майданчика до кінця гри - з правом заміни. Суддівство у водному поло здійснює велика суддівська бригада. Крім двох головних арбітрів, що дають сигнал до початку (продовження) гри, фіксуючих взяття воріт і т.д., це, перш за все, судді-хронометристи, контролюючі загальний час матчу, штрафний час, таймаут і 35-секундні відрізки, які даються командам на безперервне володіння м'ячем. По ходу гри судді подають звукові (свистком) і візуальні (за допомогою спеціальних прапорців різного кольору) сигнали.

Видатні особи

У світі

Победители Олимпийских игр: среди мужчин - команды Великобритании (1900, 1908, 1912, 1920), США (1904), Франции (1924), Германии (1928), Венгрии (1932, 1936, 1952, 1956, 1964, 1976, 2000, 2004), Италии (1948, 1960, 1992), Югославии (1968, 1984, 1988); среди женщин - Австралии (2000), Италии (2004). Отечественные ватерполисты участвуют в Олимпийских играх с 1952 года и дважды выигрывали золотые медали (1972, Мюнхен и 1980, Москва); трижды они завоевали серебряные медали (1960, Рим; 1968, Мехико; 2000, Сидней) и 5 раз бронзовые (1956, Мельбурн; 1964, Токио; 1988, Сеул; 1992, Барселона и 2004, Афины). Женская сборная России по водному поло - брон-зовый призер Олимпийских игр в Сиднее (2000).

В Україні

Цікаво знати

Від новачків до визнаних авторитетів

У перші післявоєнні роки на Львівщині водному поло путівку в життя дали динамівські плавці, які з успіхом почали виступати на всеукраїнських змаганнях, а в 1949 році було створено команду майстрів «Динамо», яка змагалася в класі «Б» чемпіонату СРСР. У 1960 році динамівці посіли перше місце і здобули право виступати у вищій лізі класу «А», де одразу ж виборола призове місце. Щоправда в 1969 «Динамо» вилетіло з вищої ліги і два наступні сезони витратило на те, аби повернути собі місце в еліті. Зате повернувшись і омолодивши при цьому склад десь на 90 відсотків, динамівці під орудою легендарного тренера Геннадія Пінського, який очолював команду упродовж 25 (!) років, добряче навели «шороху» в Союзі.

У чемпіонаті СРСР львівське «Динамо» було єдиною командою, що не мала столичного статусу. Так, у вищій лізі окрім наших земляків з обласних команд грали також харківський «Локомотив», ленінградська «Балтика», СКЧФ із Севастополя, волгоградський «Спартак», але всі вони затримувалися в ній не довше ніж на рік – два. І лише підопічні Геннадія Пінського постійно суперничали зі столичними грандами з Москви, Києва, Тбілісі, Алмати, Баку, Мінська. Можливо, це було через те, що «Динамо» також представляло столицю. Нехай не союзної республіки, а столицю Галичини, але все ж...

А ще всі суперники без винятку дуже поважали львівське «Динамо» за те, що його честь в усі часи захищали виключно вихованці власної школи. За всю свою історію динамівці послугами легіонерів, так у Львові в союзні часи називали іногородніх гравців, скористалися лише двічі. Спочатку до міста Лева через сімейні обставини (одружився на дівчині із Західної України) з Баку приїхав захисник Алєксандр Тріфонов, а пізніше (друга половина 80-их років минулого століття) Геннадій Пінський «пробив» перехід в «Динамо» з севастопольського СКЧФ кіпера Олексія Єгорова.

За 30 з лишнім років виступів у чемпіонатах СРСР «Динамо» не лише стало гідним суперником значно більш потужним конкурентам з Москви (Білокаменну у «вишці» представляло одразу чотири клуби) та столиць союзних республік, а й досягло неабияких успіхів. Зокрема динамівці двічі ставали бронзовими призерами чемпіонату СРСР, грали в фіналі Кубка країни. Напевне, титулів могло бути й побільше, але вся проблема полягала в тому, що на відміну від конкурентів, команда з Галичини не могла розраховувати на впливових покровителів. Та й фінансові тили були не ті. От якби динамівці мали хоча б половину того, що мали їхні одноклубники з Тбілісі...

Не раз гравці львівського «Динамо», складаючи основу збірної республіки, гідно захищали і честь України на всесоюзних Спартакіадах: у трійці призерів українці були завжди, а одного разу вибороли «золото». Частенько львів’ян запрошували і до табору збірної СРСР. Найгучніших успіхів на міжнародній арені досяг Вадим Жмудський, який у 1972 році в Мюнхені став чемпіоном ХХ Олімпійських ігор. Бронзові нагороди Олімпіади-1988 в колекції Миколи Смірнова та Віктора Берендюги, які окрім того, так само як і Павло Прокопчук та Сергій Нікіфоров, неодноразово ставали переможцями та призерами чемпіонатів Європи і світу. А ще чимало вихованців львівської школи водного поло стали переможцями і призерами чемпіонатів світу та Європи серед молоді і юніорів.

Див. також