Відмінності між версіями «Київський міський інститут удосконалення вчителів»
| Рядок 1: | Рядок 1: | ||
| + | [[Файл:Fasad techinu.jpg|thumb|right|Сучасний вигляд інституту]] | ||
==<font color="#2E8B57">Передумови створення</font>== | ==<font color="#2E8B57">Передумови створення</font>== | ||
[[Файл:Img20130124 3.JPG|thumb|right|Постанова Ради народних Комісарів УРСР від 4 квітня 1939 року про переведення Київського та Харківського інститутів удосконалення вчителів на утримання місцевого бюджету]] | [[Файл:Img20130124 3.JPG|thumb|right|Постанова Ради народних Комісарів УРСР від 4 квітня 1939 року про переведення Київського та Харківського інститутів удосконалення вчителів на утримання місцевого бюджету]] | ||
| + | |||
Проголошена в '''30-ті рр. ХХ ст..''' радянською державою програма боротьби з неписьменністю, а, згодом, і перехід до загальнообов’язкового 7-річного навчання вимагали забезпечення відповідною кількістю педагогів. | Проголошена в '''30-ті рр. ХХ ст..''' радянською державою програма боротьби з неписьменністю, а, згодом, і перехід до загальнообов’язкового 7-річного навчання вимагали забезпечення відповідною кількістю педагогів. | ||
Версія за 12:53, 24 січня 2013
Передумови створення
Проголошена в 30-ті рр. ХХ ст.. радянською державою програма боротьби з неписьменністю, а, згодом, і перехід до загальнообов’язкового 7-річного навчання вимагали забезпечення відповідною кількістю педагогів.
Поповнення вчительських кадрів відбувалося за рахунок осіб без педагогічної освіти. Це призвело до появи категорії вчителів, які потребували мінімальної освіти, а під поняттям «удосконалення вчителів» розуміли надання вчителям педагогічних знань.
Проведені з середини 30-х років до 1939 року масові репресії призвели до дезорганізації системи освіти й низької якості знань учнів. Так, у 1938–1939 н. р. кількість невстигаючих школярів у Києві досягла до 27%. Тож нагально постало питання щодо підготовки педагогічних кадрів. Радянська школа вимагала не просто освіченого, а й ідеологічно підготовленого вчителя.
До 30-х рр. роботу над підвищенням кваліфікації вчителів проводили у формі літніх короткотермінових курсів, конференцій, нарад, іноді семінарів з окремих округів, без плану і програм.
У роботу з підвищення кваліфікації з 1931 р. активно включаються всі педагогічні навчальні заклади – Учительський інститут, Педагогічні школи. При них створюються заочно-курсові сектори, що організовували заочне навчання та проведенням курсової перепідготовки вчителів під час канікулярних перерв у школах.
З’явилася низка постанов та розпоряджень щодо впорядкування освітянської роботи. У них визначалися актуальні питання й вимоги до діяльності вчителів та фахівців, які їх навчали.
Державою було створено умови, за яких підвищення кваліфікації вчителів стало не приватною справою, а обов’язком, важливою складовою педагогічної діяльності. Відтоді не можна було працювати в радянській школі, не підвищуючи своєї кваліфікації.
5 лютого 1939 р., відповідно до постанови «Про організацію в системі Наркомату освіти інститутів удосконалення вчителів» № 86 «для організації системної роботи з учителями в галузі удосконалення педагогічних наук за фахом й оволодіння марксистсько-ленінською наукою» у Києві та Харкові без відриву від виробництва було створено інститути удосконалення вчителів.
Становлення інституту
22 травня 1939 р. Наркомом освіти УРСР Ф.Редько підписується постанова № 2502 «Про організацію у м. Києві міського інституту удосконалення вчителів», згідно з якою з 01.06.1939 р. у м. Києві офіційно розпочинає роботу означений інститут.
Новоорганізований Київський міський інститут удосконалення вчителів одержав своє перше приміщення в будинку по вулиці Воровського, 18/2. З 4 квітня 1939 року Інститут удосконалення учителів м. Києва переведено було на місцевий бюджет.
З 1 червня 1939 року інститут постійно виконував свою основну функцію – надання методичної допомоги педагогічним працівникам у підвищенні їхньої кваліфікації та майстерності, підвищення якості навчання і виховання дітей та учнів.
Напад німецько–фашистських загарбників перервав діяльність установ народної освіти та педагогічної науки у м. Києві. У вересні 1941 року діяльність Інституту було призупинено.
Післявоєнний період
Після визволення міста від німецьких загарбників Київський інститут удосконалення вчителів розпочав свою роботу у 1943 році по вул. Житомирській, 2 (колишнє приміщення по вул. Воровського, 18/2 було зруйноване), де всього в 4-х кімнатах працювали канцелярія, бібліотека з читальнею, предметні кабінети.
У перші повоєнні роки виникало чимало проблем із матеріально–технічним і кадровим забезпеченням. Не маючи належного примiщення, необхiдної навчально-матерiальної бази, нечисельний склад працiвникiв, iнститут мав можливість охопити навчанням на курсах упродовж перших років незначну кiлькiсть слухачів.
Першочерговими завданнями в Україні у повоєнний період було забезпечення шкіл педагогічними кадрами і підвищення ідейно–політичного рівня та педагогічної кваліфікації вчителів, керівників шкіл та працівників органів народної освіти.
В 1949 році становище дещо покращилось: інститут вже займав 9 кімнат, загальною площею 330 кв. м. Згідно зі звітом (ЦДАВО, № фонду 166, опису 15, од. зб. 584), станом на 31 грудня 1949 рік працюючих було всього 27 осіб, серед них 20 наукових робітників, 7 – адміністративно-технічного і молодшого обслуговуючого персоналу. Бібліотечний фонд складав 16757 одиниць книжкової продукції.
Важливий напрям роботи із удосконалення кваліфікації вчителів на той період полягав в ознайомленні вчителів, особливо учасників війни із новинками в педагогічній науці і практиці, у наданні їм практичної допомоги з програмно–методичних питань. Це обумовило відкриття короткотермінових педагогічних курсів підготовки вчителів для роботи в початкових школах і частково — викладачів–предметників семирічних і середніх шкіл, удосконалення системи підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.
