Відмінності між версіями «Журити»
(→Ілюстрації) |
(→Ілюстрації) |
||
| Рядок 17: | Рядок 17: | ||
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Журити 21,29.png|x140px]] | |style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Журити 21,29.png|x140px]] | ||
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Журити 21,38.jpg|x140px]] | |style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Журити 21,38.jpg|x140px]] | ||
| − | |style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення: | + | |style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Жубрити 21 44.jpg|x140px]] |
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Photoicon.png|x140px]] | |style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Photoicon.png|x140px]] | ||
|} | |} | ||
Версія за 20:51, 12 квітня 2023
Журити, -рю, -риш, гл. Печалить, озабочивать. Не лихо журить, а чужа сторінка та невдала жінка. Чуб. Не журь мене, кажу, моя матінко, моя квітонько! Ти бачиш, я й сама в журбі потопаю. Г. Барв. 527.
Зміст
Сучасні словники
Тлумачення слова у сучасних словниках 1. Викликати в кого-небудь важкі почуття, невеселий настрій; печалити, засмучувати. Одно й журило їх, що діток господь не дає (Марко Вовчок, I, 1955, 65); * Образно. Журить осінь-сухітниця сонечко, бо нема в ній весняних надій (Леся Українка, I, 1951, 226).
2. Викликати занепокоєння; хвилювати. Журить мене все-таки сей переклад Берна, дерев'яний він такий (Леся Українка, V, 1956, 168).
3. рідко. Указувати кому-небудь на його помилки, недоліки, неправильні вчинки, висловлювати своє незадоволення з приводу чогось. Мати хитала головою й журила сина. — Хіба ж можна отак робити? Що ж із вас буде, як повиростаєте, коли ось дітьми вже воюєте? (Андрій Головко, II, 1957, 87); По дорозі журила [Настя] Докію. — І як це ти умудрилась під коровою спати? (Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 125).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 548.
Ілюстрації
|
|
|
|
