Відмінності між версіями «Кандиба»

Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук
(Ілюстрації)
(Ілюстрації)
Рядок 13: Рядок 13:
 
|- valign="top"
 
|- valign="top"
 
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:K2k2.jpg|x140px]]
 
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:K2k2.jpg|x140px]]
 +
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:К2к2.jpg|x140px]]
 +
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:|x140px]]
 
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:K1.jpg|x140px]]
 
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:K1.jpg|x140px]]
 
|}
 
|}

Версія за 19:45, 14 листопада 2018

Канди́ба, -би, ж. Плохая лошадь, кляча. Желех. Бачили, яку кандибу Криженко купив у ярмарку? Там же й кандиба! Висока така, що й під повітку не підійде, а сама така, шо так їй кістки й повилазили. Харьк. у. Слов. Д. Эварн.

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках
Великий тлумачний словник сучасної української мови. - "Перун". 2005.

кандиба -и, ж. Слабка конячина, шкапа. Олекса́ндр Іва́нович Канди́ба (23 листопада [5 грудня] 1878, Білопілля, Харківська губернія (нині — Сумська область) — 22 липня 1944, Прага, Протекторат Богемії та Моравії) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь. Батько поета та політичного діяча Олега Ольжича.

Ілюстрації

K2k2.jpg К2к2.jpg [[Зображення:|x140px]] K1.jpg

Медіа

Цікаві факти

Чари ночі

Олесь Олександр(Кандиба)

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!


Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.


На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.


Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.


Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.


Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.


Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.


Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.


І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.


І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі..."

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!"

Джерела та література

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=848 http://ukrlit.org/slovnyk/%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B8%D0%B1%D0%B0