Відмінності між версіями «Обговорення користувача:Kismirnova.im17»

Поточна версія на 19:12, 23 листопада 2017

КРИШТАЛЬ

Кришталь це особливим чином приготоване скло, і природний мінерал, званий зазвичай гірським кришталем. Гірський кришталь досить дорогий, а ось кришталеве скло цілком доступне, при цьому не поступаючись природному кришталю в його естетичних якостях.

Основна відмінність скла кришталевого від звичайного полягає у підвищеному вмісті (24% за світовим стандартом) оксиду свинцю (PbO) - називається такий кришталь свинцевим. Якщо оксид свинцю замінений оксидом барію (BaO), то кришталь в цьому випадку називається барієвим. Виготовляється також кришталь богемський - кришталь без вмісту свинцю (те ж саме що і калієво-кальцієве скло).

Для кришталю характерна так звана алмазне огранювання , оскільки кришталь є більш м'яким матеріалом в порівнянні із звичайним склом. Також кришталь прийнято прикрашати гравіюванням, тонуванням, травленням (сатинуванням).

Кольоровий кришталь виходить за допомогою додавання у скло різних речовин: кадмію, кремнію, кобальту, окису міді, оксидів марганцю, заліза, хрому, марганцю. Таким чином можна отримати червоний, рожевий, синій, зелений, фіолетовий, жовтий та інші кольори кришталю.

Декорують кришталь золоченням. Наприклад, дана техніка міжскляного золочення популярна в Богемії: тонка золота фольга поміщається між шарами скла. Крім того, поверхня скла може бути розписана окисом золота - така технологія набагато дешевша.

Травлення кришталю (сатинування) виконується аналогічно травленню звичайного скла - за допомогою застосування пасти і розчинів на основі плавикової кислоти. Травлення може бути суцільним або ж художнім - при використанні шаблонів.

Кришталь може бути також матуваний за допомогою піскоструминної обробки. Отримувана матова поверхня при цьому більш шорстка на дотик, ніж при травленні.

Застосування кришталю в побуті надзвичайно поширене. Посуд із кришталю, кришталеві елементи інтер'єру, вази, статуетки, сувеніри, світильники і люстри - ось основні сфери застосування кришталю. Кришталь люблять за неперевершений блиск граней, неповторну гру світла, але для збереження цих чудових якостей за кришталем необхідно правильно доглядати.

Кришталь при наявності не надто сильних забруднень допускається мити за допомогою звичайних побутових засобів для миття посуду , що не містять великих гранул. Протирати вироби з кришталю слід м'якою ганчіркою без ворсу.

Не можна мити кришталь гарячою водою , від цього кришталь каламутніє. Наліт від квітів на внутрішніх поверхнях ваз з кришталю рекомендується видаляти за допомогою розчину з оцту та солі.

Якщо вироби з кришталю сполоснути водою з додаванням оцту, а потім протерти шматочком оксамитової або вельветової тканини, то кришталь набуде блиску .

Кришталь не слід сушити , замість цього відразу після миття кришталь слід насухо витерти лляним рушником або серветками.

Грамотний догляд продовжить життя кришталевим виробам і дозволить довгий час насолоджуватися грою світла на тонких гранях, ніжним дзвоном, прозорістю та чистотою.

Парасоля

Парасо́ля — пристрій, призначений для захисту від опадів (дощу чи снігу) або від сонячних променів. Слово «парасоль» походить через посередництво пол. parasol від фр. parasol («сонячна парасоля»), яке в свою чергу, запозичене з італ. parasole — утвореного від слів parare («захищати») + sole («сонце»)

Зрідка уживане слово «зонтик» («парасоля», «козирок»), «зонт» через російське посередництво походить від нід. zonnedek («сонячна парасолька»); первісною формою є «зонтик», потім внаслідок сприйняття його як зменшеної форми з'явилася і «повна» форма «зонт».

Конструкція Парасоля складається зазвичай з синтетичного водонепроникного матеріалу (нейлон, поліамід), натягнутого на каркас з металевих дротів, який зміцнюється на стержні (ручка парасольки), призначеному для утримування парасольки над головою.

Для зручності ручка парасолі загнута на кінці у вигляді гачка або має на кінці набалдашник, який може мати різні форми.

Історія Китай. Парасоля існувала ще в XI столітті до н. е. Саме цей час вважається часом винаходу парасольки. Батьківщиною парасолі вважають Китай або Єгипет. У обох названих країнах парасоля вважалася символом влади, тільки фараони або імператори і наближені царствених осіб могли користуватися парасольками. Парасолі були 1,5 метра заввишки і важили 2 кг

Індія. Символом багатства і влади парасоля вважалася і в Індії. Чим знатнішою була людина, тим більше її свита мала право носити за ним парасольок. Володар мав 13 парасольок, що символізували сонце і розташовані навколо нього 12 знаків зодіаку.

У Тибеті білі або жовті парасолі вважаються символами духовної величі, тоді як світській владі більше відповідають парасолі з павиного пір'я. Потім зі сходу парасолі перекочували в Стародавню Грецію, потім — в Рим, де ними користувалися жінки.

У Західній Європі парасоля з'явилася у Франції в XVII столітті і називався «парасоль». У французької сонячної парасолі верх робився з вощеного полотна, а ручка була кістяною. Спочатку парасоля служила для захисту від сонця. Як укриття від дощу парасоля вперше застосувала англійка Джонас Хенвей в 1750 році.

У 1969 році Бред Філіпс отримав патент США на складану парасолю, яку компанія Totes почала продавати в США в 1970 році.

Симфонія

Симфо́нія — жанр оркестрової музики, великий твір для оркестру.

Класичні зразки симфонії написані для симфонічного оркестру і являють собою цикл з 4 частин, перша з яких пишеться в сонатній формі. Існують також симфонії для струнного, камерного, духового та інших складів оркестру. У симфонію може вводитись хор і сольні вокальні голоси. Відомі й такі різновиди жанру, як симфонія-концерт (для оркестру з сольним інструментом) і концертна симфонія (від двох до дев'яти сольних інструментів), схожі за будовою до концерту. За аналогією можуть приймати назву «симфонія», разом із елементами жанрової структури, твори для хору (хорова симфонія) чи інструменту (особливо органу, рідше — фортепіано). Симфонія може наближатись до інших музичних жанрів, утворюючи такі гібридні жанри, як симфонія-сюїта, симфонія-фантазія, симфонія-поема, симфонія-кантата.

Класична симфонія (створена композиторами віденської класичної школи) складається, як правило, з чотирьох частин, написаних у сонатно-циклічній формі[ru]; у XIX—XX століттях широке розповсюдження мали композиції як і з більшою, так і з меншою кількістю частин.

В академічній музиці симфонія займає те ж місце, що і в літературі належить драмі чи роману. Вона дала назву новому, невідомому до цього складу оркестру та найважливішій області інструментальної музики — широкому спектру її жанрів, об'єднаних під назвою «симфонічна музика». Симфонія в українській музиці[ред. • ред. код] Першими творами, названими «симфоніями» в українській музиці вважають Симфонію до мажор (1770-73) Максима Березовського, «Концертну симфонію» Д. Бортнянського, симфонії Михайла Вербицького, «Українська симфонія» М.Калачевського.

Інтерес до оркестрової музики в Україні пожвавлюється у другій половині XIX ст. «Юнацьку симфонію» створює Микола Лисенко, «Українську симфонію» — Михайло Калачевський, Симфонію соль мінор — Володимир Сокальський. Спираючись на досягнення зарубіжної класики, вони пишуть яскраві й оригінальні симфонічні твори, в яких фольклорний матеріал відіграє важливу роль. Наприклад, теми усіх частин симфонії Колачевського побудовані на мелодіях українських народних пісень.

Найвидатніші досягнення українського симфонізму у 20 столітті пов'язані з іменами Льва Ревуцького, Бориса Лятошинського і Станіслава Людкевича. Плідно працювали в жанрі симфонії Гліб Таранов, Роман Сімович, Дмитро Клебанов, Андрій Штогаренко, Георгій Майборода, Микола Дремлюга, Володимир Золотухін та інші.

Серед сучасних українських авторів симфоній — Віталій Кирейко, Валентин Сильвестров, Валентин Бібік, Євген Станкович, Борис Буєвський, Юрій Іщенко, Ігор Поклад, Валерій Антонюк та інші.

Значення Класична симфонія свого часу посіла те місце, яке в епоху Відродження належало месі. «Симфонія, — пише В. Конен, — стала „музикою храму“, перенесеною в нові, світські обставини. Вона перетворила велику кількість музичних жанрів, як-от інструментальний концерт і фортепіанну сонату, дала назву не лише оркестру, але й найзначнішій царині інструментальної музики, широкому спектру її жанрів і форм, об'єднаних під поняттям «симфонічна музика». З кінця XVIII століття симфонія поруч із оперою визначає рівень розвитку національної музичної школи, її місце в музичній культурі епохи. Володіючи широченними можливостями щодо втілення ідей чи емоційних процесів, симфонія після будь-яких метаморфозів залишалась найвищим жанром інструментальної музики, XX століття, як і наприкінці XVIII, — чуйним «барометром епохи», «картиною світу», за Г. Малером, або «дзеркалом життя», за Б. Асаф'євим. З нею пов'язаний новий тип композиторського мислення, що знайшов собі застосування не лише в різних жанрах інструментальної музики, але й в опері та балеті.