Поточна версія на 03:07, 6 грудня 2016

І. Поділля, -ля, с. Часть, доставшаяся въ надѣлъ.

ІІ. Поділля, -ля, с. Низменная мѣстность.

Поділля

Поді́лля (Подільська земля, Пониззя, Подністров'я і Побoжжя) — історико-географічна область України, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької (без північної смуги), Тернопільської (південь), північні райони Одеської областей, а також невеликі прилеглі території Житомирської, Черкаської, Кіровоградської та Київської областей. До Подільської землі також входять землі північної частини не визнаної жодною країною-членом ООН Придністровської Молдавської Республіки.

Географія Поділля

Подільська платформа піднята на 300—400 м над рівнем моря. Вона має два узгір'я: Гологірсько-Кременецьке, що починається від Гологір в м. Бібрки Перемишлянського району Львівської області і тягнеться через Кременеччину до Шумська, окремими відрогами заходячи в Білогірський район. І невисокі гори Медобори (Подільські товтри), що починають свій кряж від смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області, проходять через Тернопільську, Хмельницьку області по діагоналі стосовно рр. Серет, Збруч, Смотрич та закінчуються вздовж річки Мурафа на заході Вінницької області. Подільська платформа лежить між басейнами рік, які впадають в Чорне та Балтійське море. Цей вододіл проходить приблизно через с. Плугів в Золочівському районі Львівської області. Поділля прорізане багатьма ярами та каньйонами річок, які впадають до Дністра: Золота Липа, Коропець, Серет, Стрипа, Збруч, Ушиця, Лядава, Немия, Калюс, Мурафа.

Займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, на Подільській височині на Українському кристалічному щиті в лісостепу. Тут знаходиться Волино-Подільський тектонічний блок.

Виділяють окремі частини — Західне Поділля, Східне Поділля, Опілля, Брацлавщина і Побережжя (пол. Pobereże) — історична область в південній частині колишньої Брацлавщини.

Побережжя розташоване між річками Ягорлик і Мурафа у межиріччі Дністра і Бога (Південного Бугу); досягало кордонів Кримського ханства. Головні міста — Балта, Гайсин, Тульчин, Ольвіополь. Північною частиною Побережжя володів рід Потоцьких (палац в Тульчині) і південною — рід Конецпольських (маєток Кінецьпіль Новий).

Історія Поділля

Стародавня історія

На Поділлі люди жили з давніх давен. З археології відомо, що в цьому регіоні існували середньодністровські стоянки палеоліту Лука Врублевецька та ін. (Ашельська культура), Яруга і Суботівка (Могилів-Подільський район), Сокіл (Кам'янець-Подільський район), Касперівці, Більче-Золоте (Молодовська культура, Мустьєрська культура). Також представлені Солютрейська культура, Оріньяцька культура, Мадленська культура, Анетівська культура. У мезоліті — Кукрецька культура.[1]

У неоліті існували Буго-Дністровська культура 6500-4750 рр. до н. е., культура лінійно-стрічкової кераміки 5500-4900 роках до н. е., Лендельська культура (середина 4 — середина 3 тисячоріч до Р. Х.). У енеоліті (мідна доба) почався демографічний вибух у часи розселення до-індоєвропейських племен — культурної спільноти Кукутень-Трипілля[1]. Трипільці між 4000-2500 роками до н. е. розбудували між Дніпром і Дністром найбільші за розмірами поселення у Європі; їх протоміста могли мати площу 100—450 га, 1500—2700 будинків і до 25 тис. жителів[2]. Також на Поділлі зафіксовані — Культура шнурової кераміки, культура кулястих амфор, Лійчастого посуду культура, комарівська культура, Білогрудівська культура.

У 12-8 ст. до н. е. край населяли носії чорноліської культури, які на півдні Поділля межували із кімерійцями. Скіфське панування в українських степах 650—200 роки до н. е. Плем'я скіфів на Поділлі — ймовірно катіари[2]. Скіфські археологічні групи — західноподільська (зокрема городище Григорівка) і побузька.

Компіляції Плінія Старшого (Naturalis Historia)[24] IV, 88 «Від Тафр вглиб материка займають: авхети, у яких починається Гіпаніс (річка Бог)…»; Сарматська доба

Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.) вперше згадує споріднених зі скіфами кочових племен — сарматів; період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба», а так звана Європейська Сарматія займала територію між Доном і Віслою. На півдні Поділля межувало із Північною Дакією. На картах Римської імперії 125 р. народ який населяв верхів′я Пд. Бугу називають навари (лат. navari) — зарубинецька культура (2 ст. до н. е. — 2 ст.), Черняхівська культура (1-5 ст.), місцями вельбарська культура. По середній течії Дністра — бастарни (bastarnae), тут знайдено різні пам'ятки — сарматські, пшеворська культура, липицька культура. На північ від Дністра (Thiras) у верхів'ї — плем'я тірагети.

В істориків цього періоду зустрічається назва племені — peucini (певкіни) і Peuce mons, г. Певке (від грецького «Соснова»), за широтою тотожна із Овруцьким кряжем, макс. висота 317 м.

В 3 кн. Географії Клавдія Птолемея, написаній в період 130—170 рр., міститься список міст — «Вище Тіра коло Дакії: Карродун (Carrodunus) 49°30'сх.д. − 48°40' пн.ш., Метоній (Metonius) 51° − 48°30', Клeпідава (Clepidaua) 52°30' − 48°40', Bібантаварій (Uibantauarius) 53°10' − 48°40' Еракт (Eractus) 53°30' − 48°40'».

Нижній поворот Дністра 53° − 48°30', біля нього — Вібантаварій (Рудковецьке городище), Еракт — в районі с. Кукавка. Тоді Клепідава припадає на Гуменці (поблизу Кам'янця), Метоній — Мельниця-Подільська, Карродун повинен знаходитись біля другого повороту Дністра, тобто район с. Касперівці. Два з них містять в своєму імені деякі етнічні вказівки: Клепідава вказує на гетів або даків, Карродун — на кельтів. Так як ця остання народність давно вже зникла на цій території, то звідси можна зробити висновок про давність виникнення цього міста. Що стосується до локалізації цих п'яти міст, то само собою зрозуміло, що тільки археологічні знахідки можуть вивести питання зі сфери пропозицій і ворожінь на ґрунт фактичної достовірності.

Деяку ймовірність цим припущенням могли б дати знахідки римських монет. З трьох названих пунктів є цього роду дані тільки щодо Чорнобиля, де в 1879 р. був знайдений скарб римських монет часу Антонінів (Антонович. Археол. карта Київської губернії. — М., 1895. — С. 5.[3]). Непряме підтвердження того, що торговий оборот того часу захопив басейн Прип'яті, можна бачити в монетних знахідках, зроблених на території Волині. [3] Сарматія Європейська

Дійсно на карті Птолемея гори «tura mons» — Подільські Товтри. Між Бугом і Дніпром — Метрополіс 56°30' − 49°30' , який судячи із назви, був одним із найважливіших міст. Зараз йому відповідає Городище з координатами 49°18' пн.ш. 31°27' сх.д., як видно, широти в Птолемея досить точні, а по довготі різниця біля 25°.

Зібрані проф. Антоновичем дані намічають напрям скарбів римських монет через Волинь від верхів'їв Бугу до Горині і потім за течією цієї ріки. Це свідчить про активні торговельні зв'язки древнього Поділля із римською провінцією Дакія. Місця, де були знайдені римські монети -

Заславський повіт: Білгородка — скарб, який укладав 52 римських динарії від Гальби до Коммода; Брикуля — два римських динарії республіканського часу, прізвище Марція, і імп. Гети. Острозький повіт: Юфковци — кілька римських монет. Кременецький повіт: Антонівці — в 1860 р. знайдено кілька римських монет. Дубенський повіт: Майдан — динарій Веспасіана; Листвин — 3 динарії Антоніна Пія; Червоне — римська монета часу республіки з ім'ям: Caius Norbanus; Мала Мощаниця — динарій Адріана. Рівненський повіт: Аристов — кілька монет Антоніна Пія; Олександрія (на Горині, як і подальші місцевості) — динарій Антоніна Пія; Бечень — в 1890 р. знайдено великий скарб римських монет від Адріана до Коммода; Рубче — 7 римських монет часу Антонінів; Хотин — кілька фунтів римських монет знайдено в 1888 р., З них вціліло кілька примірників з іменем Марка Аврелія; Казимирка — часто знаходяться римські монети.

У верхній течії р. Случа в Новоград-Волинському повіті є відомості про випадкові знахідки: Черниця — в 1880 р. скарб з 339 римських монет; Олександрівка — в 1890 р. 90 римських монет I—IIв .; Настасівка — в обвалі берега в 1873 р. знайшли 20 срібних монет Траяна. На притоці Случа Церем — Городище — кількасот римських монет. Такий район монетних знахідок у Волинській губернії. Досить одного погляду на карту, щоб визнати тут сліди торгових шляхів, що сполучали басейн Дністра з плином Прип'яті.

З поч. III ст. активізуються християнські місіонери (найближчою до Поділля була Скіфська єпархія), а оскільки мовою проповідників була грецька, вони називали місцевий народ скіфи-орачі, трохи пізніше в історичних документах того часу з'являється вже назва анти (Пеньківська культура 5-7 ст.). (див.Прабатьківщина слов'ян) У 4 ст. на картах Сарматія зникає, замість неї географи зображають Імперію гунів або Імперію Аттіли, яка існувала у 370—469 рр.

Яскравий слід сарматів у історії вплинув на появу «сарматизму».

Поділля у складі тюркських держав

В V сторіччі (420-455 роки) Поділля входить до складу гунської держави, відомої як Імперія Аттіли. Гуни під супроводом Аттіли розбили готів, яких очолював король Атанаріх і прогнали їх з Поділля. Каган гунів Аттіла увійшов в український фольклор у образі князя Гатила.

З 651 року на Поділлі кочували авари, а після 650 року володарювали булгари та хазари.

Русь Подільська З VI ст. тут знаходилось князівство уличів, потім Болохівська земля. Подільська земля мала підданство Святославу Ігоревичу, а далі його нащадкам. Кордони Русі Подільської були до Чорного моря.

Поділля (колишнє Подольная земля, Русь Дольная, Пониззя) — історико-географічна область, розташована між Південним Бугом і Дністром. Територія Поділля — дольна, тобто являє собою місцевість, розташовану нижче відносно Покуття і Прикарпаття. Ця територія входила до складу Галицького князівства і в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье». Слово пониззя утворене від давньоруського низ, преф. по- та суф. -є. Східна частина Пониззя, розташована у верхів'ї Південного Бугу і його приток, була відома в той час під назвою Побужжя. У другій половині XIV ст., після монголо-татарського нашестя, за територією Пониззя закріпилася давня літописна назва — Поділля.

Баварський географ наводить такі назви племен — «20)Busani, Бужани мають 231 місто. 21) Sittici, Шиттиці — [область], багато народів і добре укріплених міст. 22) Stadici, Штадиці — [область], 516 міст і незчисленний народ. 23) Sebbirozi, Шеббироси — 90 міст, (існує версія знаходження на півночі Поділля). 24) Unlizi, Уличі 318 міст. 25) Neriuani, Нерівани 78 міст, 26) Attorozi, Аттороси 148 міст, народ дуже лютий» — частина науковців трактує назву як «тиверці» За палеографічними даними рукопис «Баварського географа» впевнено відносять до IX століття. За історичними даними, пов'язаним з описами племен, згаданих в списку, дослідники датують список часом від 817 до 840-х років.

Уже в першій половині XII ст. була спроба галицьких князів хоч і не вдала, утвердитися в Побожжі, (захоплення Прилука) Уже в першій пол. XIII ст. Побожжя бачимо під владою галицько-волинських князів: близько 1230 р. Романовичі розпоряджаються Межибожжям, як своєю волостю . Однак утвердитися їм тут не вдалося; головною перешкодою були автономні устремління населення, які особливо проявились в XIII ст. На Пониззі ці симптоми виявились у XII ст., в тому сприянні, яке населення надавало Івану Берладнику, а в частині території Побожжя, в першій половині ХIII ст. з'являється болохівський рух. На Пониззі він проявився в союзі із татарами Мілея Бакотського. Побожжя в 1250 р. виступає в ряду земель, які відмовились від влади галицько-волинських князів і підкорювались татарам. В середині 12 ст. Поділля належало до Червоної (Галицької) Русі.

Іпатіївський літопис повідомляє, що в 1240 р. боярин Доброслав Судич захопив Пониззя із Бакотою (головне місто). Також згадуються в літописах міста Ушиця (біля смт. Стара Ушиця), (Калюс)

В 1241 р. спалахнуло повстання на Пониззі. Після цього міста Болохівщини були поруйновані військом Галицько-Волинського князівства, каральні експедиції продовжувались до 1257 р.[4]. Літопис Руський повідомляє, що 1257 р. після крем'янецької ж війни хана Куремси Данило Романович здійняв війну проти татар. Порадившись з братом Васильком і з сином Левом, послав він воєводу Діонісія Павловича і взяв город Меджибіж. А потім Данилові таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові — Побожжя і людей татарських. У відповідь татари провели похід на чолі з Бурундаєм, щоб вибити галичан з Болохівщини. Термін «Поділля», тотожний із «Пониззям», вказує на історичний звязок території з «гірською країною» Подністров'я галицького.

У перших давньоруських літописах 1196 Кам'янець описаний як одне з міст Галицько-Волинського князівства. У XII—XIII століттях Кам'янець-Подільський був великим торговим центром.

У 1240 році Поділля увійшло до складу Золотої Орди. Подоляни визнали право ординців збирати з міста щорічну данину, і Золота Орда почала правити життям Поділля за допомогою баскаків і виборних місцевих отаманів.

У другій половині XIII століття був створений Подільський улус, який ділився на тумени (округи). Кам'янець був адміністративним центром Кам'янецького тумена. Керували Подільським улусом три брати, «отчичі і дідичі Подільської землі» Кутлубуг (Котлубей), Хачібей (Кочубей) і Дмитро.[4]

Активний розвиток краю, будівництво укріплених замків почалися після завоювання Ольгердом, великим князем литовським, найпізніше 1362 р., в результаті якого земля увійшла до складу Великого князівства Литовсько-Руського (ВКЛ) з центром у м. Вільно (Вільнюс).

Первісними осередками Поділля стали Смотрич і Кам'янець-Подільський. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя».

Уперше назва «Поділля» вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне. Є аргументована думка: на початку 1320-х років як результат чергового наступу орди на Галицько-Волинське князівство південна Бессарабія (між Прутом та Дністром північніше Дунаю) та Галицьке Пониззя ввійшли до складу Золотої Орди, утворивши Подільську землю.[5]

До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем перекопських татарських ханів. Територія була поділена на тьми, на яких сиділи отамани (вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам. Після ліквідації улусу Ногая сарайськими ханами (1299) Поділля ненадовго повернулося під контроль галицько-волинських князів, але після смерті Льва ІІ та Андрія Юрійовичів (1323) і вокняжіння в Галичі Юрія ІІ Тройденовича влада Орди відновилася. Номінально все ще залежний від Золотої Орди, Кам'янець стає об'єктом політичних інтересів відразу двох держав — Польщі та Литви.

М. Грушевський стверджував, що Поділля (Подільська земля) була новотвором, появилось внаслідок відлучення від давньої Теребовельської землі Королівства Руси, частину якої — Теребовельщину — захопив король Польщі Казимир ІІІ та приєднав до Галичини у 1349 році.

Архітектура

Монументальне будівництво на Поділлі, в XIV—XVII ст. мало осібний архітектурний характер відповідно до умов життя в цій прикордонній країні. В ці часи з'являються по містах та містечках оборонні замки з баштами, амбразурами, зубчастими стінами. Також церковна архітектура Поділля тих часів набирала оборонного характеру. Церкви та костьоли будувалися невеликі, з міцними мурами, баштами, амбразурами та стрільницями. Яскравий зразок такого церковного будівництва являє собою мурована церква в м. Сутківцях. Успенська церква в м. Межибожі XVII ст. з дуже грубими мурами, має потайну кімнату в бані, хід до якої зроблено в стіні. Іванівська церква в Кам'янці мала міцну муровану дзвіницю-башту з амбразурами. Кам'янецький вірменський костьол мав теж потайну кімнату в бані і стрільниці в дзвіниці. Муровані синагоги в м. Сатанові і в м. Шаргороді мають вигляд невеликих замків.

Для Поділля типовою є трьохверха або одноверха дерев'яна церква з виваженими пропорціями. Характерною рисою подільських церков є вертикальна обшивка дошками пофарбована на біло, ґонтовий верх, «опасання» та ґаночок при вході. Середній зруб завжди був домінуючим та вищим за бічні зруби. Церква знаходилася посередині поселення та була обсаджена липами.

Медіа

{https://www.youtube.com/watch?v=9kuMUdkf3eY}}