Відмінності між версіями «Челяда»

Версія за 14:32, 27 листопада 2016

Челяда, -ди, ж. = Челядь. Ой де ж се ти, козаченьку, з криниці вмивався, між усію челядою мені сподобався. Мил. 115. Ум. Челядонька. Там гуляла челядонька молода, а між того челядою Петрика нема. Грин. III. 541.

Сучасні словники

Тлумачення слова у сучасних словниках

Ілюстрації

Медіа

Див. також

Джерела та література

Зовнішні посилання

Челяда

Вікіпедія Челядь (збірне, однина — челядник), у давній Русі залежне населення (закупи, смерди, холопи) та ін. До 9 ст. вживалася для означення рабів у стані патріархального рабства; у 9-10 ст. - раби, які стали об'єктами купівлі-продажу. Згодом (з 11 ст.) - збірна назва населення феодальної вотчини, яке знаходилось у різних формах залежності від землевласника (холопи, закупи, смерди та ін.).

За козацьких часів і пізніше челяддю називали слуг та інших постійних членів господарства. Подекуди в Україні челяддю називали молодь, учасників весілля.

Челядь – залежне населення; особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину. челяда

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ЧЕ́ЛЯДЬ, і, жін., збірн. 1. іст. Населення феодальної вотчини у давньоруській державі, що перебувало в різних формах залежності від феодала (холопи, закупи, смерди та ін.). Усі категорії залежного від вотчинника населення в джерелах називають челяддю (Нариси стародавньої історії УРСР, 1957, 448); Челядь, мабуть, прислужувала феодалу і його сім'ї у побуті, працювала у різних господарських службах, що концентрувалися у дворі, наглядала за роботами у господарстві та ін. (Археологія, VIII, 1953, 24). 2. іст. Дворові люди, що жили й працювали в поміщицькій садибі, панська прислуга. Будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, — треба десь челядь містити (Панас Мирний, I, 1949, 194); На подвір'ї о. Хведора стояла.. проста, здорова хата для челяді (Нечуй-Левицький, I, 1956, 145); — Самі зібралися, щоб у жнива бастувати. То мені треба було побігти в панський двір скликати челядь та й тих, які в лісі працюють (Михайло Стельмах, I, 1962, 550); // Люди, які займали невисоке службове або громадське становище. — Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запорозьку челядь! (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 124); Гвардійці в своїх мальовничих мундирах, реміснича челядь у полотняних куртках і фартухах, з засуканими рукавами стояли в рядах, зі зброєю в руці (Іван Франко, VI, 1951, 156); // Слуги взагалі; прислужники. Якось їх, клятих [ксьондзів], і до мене Вночі на хутір занесло. А з ними челядь їх скажена Та ще драгуни... (Тарас Шевченко, II, 1963, 257); Русь! Що він знав про неї!? Він знав дуже багато і, виходить, дуже мало. Він знав її царів і лукаву челядь царської псарні (Михайло Стельмах, I, 1962, 617). 3. заст., діал. Молодь. А на нашій та вулиці Насипано жита, От як вийде челядь гулять. — Так як перемита (Українські народні пісні, 1, 1964, 28); На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась (Марко Вовчок, VI, 1956, 229); Челядь гуляв на майдані; старі гомонять під ворітьми, а в Маланки звичайні гості — думи (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 13); — Доню, глянь краще: весна розцвітається. — Соме твоя це пора, Онде вся челядь твоя дожидається, Кинь мене — я вже стара (Дніпрова Чайка, Тв., 1960, 286); // Весільні гості молодої. Марусина челядь сідає вечерять (Словник Грінченка). 4. заст. Жінки, дівчата. — Скоріше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборі! — Куди се? — пита Пріська. — Колядувати, мамо (Панас Мирний, III, 1954, 34).

Біла челядь — жінки (дівчата і заміжні). Поли турки воювали, білу челядь забирали (Думи та історичні пісні, 1941, 173); Ні в чім буде між білу челядь піти погуляти (Словник Грінченка).

5. діал. Члени однієї родини. [Рябина:] Та що, жінка в церкві з усею челяддю, нікуди мені дітися, бо хату замкнула, і ключ з собою взяла (Іван Франко, IX, 1952, 411); Для того ця служба в панотця була для Івана дуже догідна, бо не міг ніде інде стільки заробити, аби вигодувати таку челядь (Лесь Мартович. Тв., 1954, 227).