Відмінності між версіями «Кожушок»

Версія за 16:07, 4 січня 2014

Кожушок, -шка, м. Ум. отъ кожух. 1) У новеньких кожушках, у сивеньких тапочках, так гарно повдягані дітки. Харьк. у. Послі собі й кожушок справимо. МВ. 2) Кожа, внѣшняя оболочка нѣкоторыхъ животныхъ. Въ сказкѣ — лягушечья кожа у женщины, превращенной въ лягушку. Взяла кожушок з себе скинула, вийшла. Знову кожушок наділи і стала такою жабою, як і була. Рудч. Ск. II. 101. Кожушок у воші. Константиногр. у. 3) — на орісі. Листоватая плюска у орѣха. Желех. 4) Тонкая кожица поверхъ молока, киселя и пр. Желех. 5) мн. Рас. Echinospermum lappula. ЗЮЗО. І. 121.

Сучасні словники

• Рідна мова

КОЖУШОК = кожушок 1) (нагольный) полушубок; дублёнка 2) уменьш.; ласк. кожушок, тулупчик; шубка 3) (на поверхности молока, киселя и т.п.) пенка

• Словник української мовиАкадемічний тлумачний словник (1970—1980)

ЦЕГЛИНА, и, жін.

1. Прямокутний брусок з глини (перев. випаленої), який вживається як будівельний матеріал. Курить мара, все трощить, мне. Чи то лозина, чи цеглина... (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 187); Іван довго стояв, спостерігаючи, як муляр вибирав цеглину (Степан Чорнобривець, Визвол. земля, 1959, 54); Юнак мовчки починає збирати цілі цеглини, старанно вкладаючи їх на місце (Анатолій Шиян, Магістраль, 1934, 213); * Образно. До моря сліз, під тиском пересудів Пролитих, і моя вплила краплина: До храму людських змагань, праць і трудів Чень і моя доложиться цеглина (Іван Франко, X, 1954, 24); Всяка оригінальна річ є цеглина фундаменту для величної будівлі людського розвитку (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 14); * У порівняннях. Кричить прикажчик нам мордатий: — Косіть, косіть! А хліб глевкий у животі, — немов цеглини... (Володимир Сосюра, II, 1958, 400).

2. збірн., діал. Цегла (у 1 знач.). Був у нас добрий будинок з вербини. Ґонтовий дах, димарі із цеглини (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 339).

• Словник Української мови

Кожушина и, ж. 1. Не покритий тканиною кожушок (у 1 знач.). — Та як його без кожушини по такому холоду на роботу бігати/ (Мирний, IV, 1955, 297): Я морозу не боюсь! — В кожушину одягнусь (Бойко, Ростіть.., 1959, 28); // зневажл. Ношений, по­ганенький кожух або кожушок. По смітнику [довелось] Ходити, нудити, Поки пугач над стріхою В вікно не завиє, А наймичка холодного Трупу не накриє Кожушиною старою (Шевч., II, 1953, 175); Люди минають хлопчину, ..Латану скрізь кожушину Вітер, як ніж, пробива (Павл., Бистрина, 1959, 59). 2. Вичинена овеча шкура, а також шматки старого кожуха. Терентій.. іде до дверей і зупиняється біля порога, ворушачи перед собою великими, з кожушини рукавицями (Стельмах, І, 1962, 178); Узутий був [чоловік] у великі розтоптані валянці, обшиті рудою кожушиною (Збан., Єдина, 1959, 92).

Ілюстрації

x140px

Див. також

• [Кожух]

Кожу́х (кожушанка, тулуп, бекеша, байбарак, шуба, губа, кожанка) — традиційна частина плечового одягу українців, зшита з овечих шкір. Кожухи були різної довжини, з рукавами чи без, переважно білого кольору. Кожухи носили взимку та влітку, як частину традиційного українського строю. Кожухи вишивалися також шовковими або вовняними нитками.

На Київщині розрізняли прості та тулубясті кожухи. Прості носило звичайне населення, а тулубясті більш заможні. Тулубястий кожух був без стану та фалд, а ще раніше і без рукавів. Тулубястий кожух часто покривали сукном або черкасином. Цими тканинами покривали часто і простий кожух, тоді він називався байбарак.

Угорські українці носили короткі до пояса кожушки але з рукавами. Такі самі короткі кожушки носили інколи і гуцули. На старовинних картинах козаки були зображені також в подібних кожушках — кожанках. Угорські русини носили губу — непокриту кожушину з невисоким коміром, хутром наверх з ратичками, кроєм подібну на пелерину .

Простий кожух, особливо на Правобережжі оздоблювали кольоровими нашивками з сап'янової шкіри. Тулубястий кожух таких нашивок не мав або мав дуже мало.

На Полтавщині носили кожушанки довжиною до колін. Тулубястий кожух, а також кожушина в старовину рясно вишивалися. Особливу увагу при вишивці звертали на комір та поли. Кожушину часто вишивали також і над станом на спині, вишиваючи при цьому квіти над кожним з трьох «вусів». Вишивали кожухи гарусом та шестяною ниткою. Найбільш поширеними барвами були зелена та червона. Майстер спочатку наносив на виправленій набіло шкірі вуглиною малюнок, а вже потім по ньому вишивав. Вишивали кожухи «в пройму», застеляючи нитками всередині нанесеного контору малюнка. Орнаментом було найчастіше натуралістичне зображення галузок та квітів. Кривулясті галузки вишивали здебільшого чорними нитками, листочки - зеленими, а квіти червоними, фіолетовими та жовтими кольорами. На Полтавщині найбільшого поширення вишивання кожухів набуло в околицях Зінькова.

На Поділлі в давнину чоловіки носили довгі до кісточок кожухи, а жінки бекеші. Бекеша — жіночий святковий одяг, короткий, до колін кожух покритий гранатовою або синьою тканиною. Взимку чоловіки носили білі кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком (зеленим і червоним)

Жіночі кожухи на Україні не відрізнялися від чоловічих.

Взимку міщани-русини носили приталений кожух, покритий синьою, сірою, гранатовою або зеленою тканиною (тулуп). Тулуп був з великим відкладним коміром з сірої кримської вівці

Взимку міщанки-русинки носили покриті зеленою або синьою тканиною приталені кожухи (бекеша) з відкладним коміром з кримської вівці або лисиці . По швах на грудях та на спині бекеші були оздоблені тасьмою, іноді дійсно золотою.

Цікаві факти

• Буковинський_стрій

Північна Буковина кліматом, природою й побутом населення споріднена з Поділлям. Північною границею її є річка Дністер від місцевості Городниці аж до містечка Сокиряни. На заході межує з Івано-Франківською областю аж до річки Прут і далі до місцевостей Міліїве та Іспас. Звідсіля границя йде рівнобіжно до течії Дністра через місцевості Карапчів на південь від м. Чернівці аж до Новоселиці та звідсіля далі на схід аж до містечка Сокиряни. Рельєф північної Буковини рівнинний, а на півдні — горбкуватий.

У давнину Буковину заселяли тиверці, що їх за князя Олега приєднали до Київської Русі. Після її занепаду у XIII ст. Буковина належала до Галицько-Волинського князівства. З кін. XIV ст. Буковина була приєднана до Молдавського князівства. У 1772 р. була приєднана до Австро-Угорщини. В 1849 Буковина була відокремлена авст. урядом від Галичини, та отримала статус - герцогство Буковина. В Буковині було п'ять міст: Чернівці, Серет, Кимполунг (Довгі поля), Сочава, Радівці і 19 менших містечок.

Довгі століття відокремлення від українських земель не змінили мови й побуту населення, вони такі як і у сусідів подолян. Одначе одяг буковинців має певні відмінності. Він зберіг до теперішніх часів деякі ознаки візантійського орнаменту. Буковинці в північній частині є продовженням подолян, а в південній гористій нічим не відрізняються від галицьких гуцулів.

Жителів Буковини умовно поділяли на подолян — мешканців рівнини, які себе русняками або русиними називали і гуцулів — гірських русинів, які себе називали русинами. В мові і традиціях вони мають мало відмінностей і тому гуцулів також називали русинами (в широкому значені слова). Буковинські гуцули мають певні відмінності від галицьких гуцулів (біля Коломиї), насамперед відмінності полягають в релігії. Буковинські переважно православної віри, а галицькі греко-католицької. Межа між ними проходить долиною Черемошу, Білого Черемошу, Перкалабою. Відміни є також і в одязі. Так галицькі гуцулки носять дві запаски, а буковинські обгортку. Також галицькі гуцулки носять гуглю та дві окремі шерстяні штанини. Межа між буковинськими гуцулами та русняками проходить долиною Серету. Межа між румунами пролягає по верхній долині р. Сучави. Південа межа проходила по лівому березі р. Бродіна.