Відмінності між версіями «Арабець»

Поточна версія на 20:33, 11 грудня 2013

Словник Грінченка

Ара́бець, -бця, м. = Араб. Встрѣчено только у Щоголева въ приложеніи къ коню: Кінь арабець, кінь огняний. Щог. Сл. 141.

Тлумачення слова у сучасних словниках

АРАБИ, ів, мн. (одн. араб, а, чол.; арабка, и, жін.). Група народів, що становить основне населення Передньої Азії і Північної Африки. Прислужниці арабки, туркені.. розносять кофе, фрукти й шербети (Нечуй-Левицький, II, 1956, 446); Котиться з Африки хвиля.. І може, та хвиля, що мила ноги араба, набігає тепер на мої ноги, як символ єднання... (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 291); Основну масу населення Південно-Західної Азії становлять араби (Економічна географія зарубіжних країн, 1956, 237).

Араби — група семітських народів, основне населення Марокко (7,5 млн), Алжиру (8,5 млн), Тунісу (3,5 млн), Лівії (1,1 млн), Єгипту (82 млн), Сирії(11,1 млн), Судану (6 млн), Саудівської Аравії (6,8 млн), Лівану (1,3 млн), Йорданії (1,4 млн), Іраку (4 млн), Адену (0,7 млн), Оману (480 тис.), Кувейту (200 тис.) та інших країн Північної і Північно-західної. Африки та Передньої Азії. Всіх арабів за різними оцінками від 350 до 422 мільйонів. Термін «араб» був уперше зафіксований у 853 до н. е., але не використовувався широко до кінця 6 століття. У 7 столітті почався бурхливий розвиток ісламу, і до 8 століття неарабське населення Близького Сходу та Північної Африки було асимільоване та ісламізоване арабами. Арабська мова семітської мовної підгрупи стала основною мовою Арабського халіфату. Араби належать до європеоїдної раси. Первісна батьківщина арабів — Центральна і Південна Аравія. Внаслідок арабських завоювань 7—8 століть і розширення торговельних відносин араби розселились іншими країнами.

Мапа розселення арабів у країнах

Основне заняття більшості арабів — землеробство. Частина арабів — бедуїни Лівії, Йорданії, Саудівської Аравії, Оману, Катару — займаються тваринництвом (верблюдоводством, вівчарством). Розвинуте виробництво вовняної пряжі, шкіряних і дерев'яних побутових речей. Частина арабів Єгипту, Сирії, Алжиру, Іраку працюють у промисловості. Кочові араби живуть у чотирикутних наметах. Араби — мусульмани-суніти; у Ірані та Південному і Східному Іраку — шиїти, Саудівській Аравії — ваххабіти. У Лівані більшість арабів — християни; у кочовиків ще сильний культ предків. Араби — активні учасники національно-визвольного руху народів Азії і Африки, спрямованого проти імперіалістичного і колоніального гніту.

Арабська мова

Ара́бська мо́ва (اللغة العربية‎‎; al-luġa 'l-ʿarabiyya) — найпоширеніша семітська мова семіто-хамітської родини мов, якою розмовляють у західній Азії і північній Африці близько 240 мільйонів[1] (як рідною) та ще 50 мільйонів (як другою) осіб. Класичну арабську — мову Корану — обмежено використовують з релігійною метою мусульмани всього світу (загальна кількість 1,570 млрд осіб).[2] Писемність на основі арабського письма (напрямок якого справа наліво). Арабська є офіційною та робочою мовою Генеральної асамблеї та деяких інших органів Організації Об'єднаних Націй (ООН); а також офіційною мовою всіх арабських держав (в Іраку — разом із курдською). Крім того є однією з офіційних мов Ізраїлю, Чаду, Еритреї, Джибуті, Сомалі, Коморських островів та невизнаного Сомаліленду.

Сьогодні розрізняють три основні види арабської мови: Класична (або середньовічна, якою написано Коран). Літературна (яку використовують мас-медії та політики арабських країн). Розмовна (або побутова, яка поділяється на багато різновидів та діалектів, поширених у різних регіонах арабського світу). Арабська мова та іслам

Арабська тісно пов'язана з ісламом, оскільки нею (в класичному варіанті) написано Коран. Водночас арабською розмовляють араби-християни, араби-юдеї та іракські мандеї. Більшість мусульман у світі не розмовляють арабською як рідною мовою, проте багато з них можуть читати та цитувати оригінальний текст Корану. Серед неарабських мусульман переклади Корану зазвичай супроводжують оригінальним арабським текстом. Деякі мусульмани вважають арабську мову посланою Богом на благо людства — первинною мовою, прототипом системи комунікації, з якої пішли інші мови. Розповіді про те, що арабська була мовою раю, дослідники хадису не визнають автентичними й широко їх критикують.

Ілюстрації

Дивні звичаї

В ісламі система свят і обрядів є досить складною. Вона пов'язана з дотриманням п'яти основних принципів ісламу. До них належать: сповідування віри, що проявляється у повторенні формули: «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — посланець Його»; виконання намазу (п'ятикратної щоденної молитви); дотримання урази (посту у місяці рамазан); виконання закяту (обов'язкової милостині); здійснення хаджжу (паломництва до Мекки, що супроводжується різними обрядами). Мусульмани дотримуються урази впродовж рамазану — дев'ятого місяця мусульманського місячного календаря. Він становить один з п'яти канонічних обов'язків мусульман. Іслам забороняє мусульманам протягом усього рамазану в денний час, від ранкової зорі до заходу сонця, їсти, пити, курити тощо. Тридцятиденний піст місяця рамазан сягає обрядових установлень, які виконувались у стародавній Аравії. Цілком імовірно, що цей піст виконувався колись найспекотнішого літнього місяця. Звідси, мабуть, і назва місяця рамазан (рамадан), яка походить від арабських слів «рамад харр», що означають сильну спеку, спекотний час. Літо в Аравії, особливо наприкінці його, було найважчою в господарському відношенні порою року, коли запаси продуктів вичерпувались, а нещадне сонце випалювало поля. Ця пора змушувала арабів до поміркованості в харчуванні та до виконання більшої частки господарських справ у прохолодніші вечори й ночі. Водночас давні араби, які вірили в добрих і злих духів, богів, влаштовували благальні моління. Не скріплюючи очей у першу половину ночі, вони молились богам і духам про дарування дощу; в очікуванні його забороняли собі споживати їжу і пити впродовж дня. Отже, вимоги мусульманського посту місяця рамазану — нічого не їсти й не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати ніяких пахощів, не купатися тощо — переважно повторюють доісламські звичаї, які визначались передусім особливостями господарського життя давніх арабів, низьким рівнем продуктивних сил, безсиллям у боротьбі з природою. В ісламі свята і обряди набули нового соціального змісту. Так, під час посту в місяць рамазан віруючим навіювалась думка про їхню повну залежність від Бога та від «його тіні на землі», як урочисто називали халіфа та інших самодержців. Необхідність дотримання посту в місяці рамазані ісламські богослови пояснювали тим, що нібито протягом цього місяця Аллах при посередництві ангела Джебраїла (в ісламі ангел, подібний архангелові Гавриїлу в християнській міфології) вперше передав пророкові Мухаммеду у вигляді «одкровення» Коран. Поширюючи цю легенду, духовенство виховує у віруючих повну покору. Міф про «дарування» Корану в місяць рамазан спростовує справжні витоки посту (урази), які беруть початок у багатобожних культах стародавньої Аравії. Як засіб ідеологічного впливу на основну частину населення, піст місяця рамазану завжди підтримувався пануючими верствами. Не випадково у Казахстані ще хан Букіївської (Внутрішньої) орди Джангер заганяв своїх підлеглих у мечеть нагаями, а царський уряд видавав накази, якими примушував мусульман під загрозою тілесних покарань виконувати всі вимоги своєї релігії. Траплялось, що порушників обрядів посту замикали в підвалах мечетей, піддавали тортурам. Ураза-байрам, або ід аль-фітр, — свято завершення посту, свято розговіння, яке справляється в перший день наступного за рамазаном місяця — шавваля. Під час цього триденного свята віруючий має прозвітуватися за минулий піст, почати відбувати покарання за його порушення і сплатити так зване очищення свята перерви, фітр-садака (закат — аль-фітр). На доказ необхідності цього податку, який іде немовби на благодійницькі потреби, теологи розробили відповідні обгрунтування. До пророка Мухаммеда віднесли характерний вислів (хадас): «Піст рамазану висить між небом і землею, доки раб Божий не подасть належної з нього милостині». Для бідняків ця «милостиня» у вигляді нових податків завжди була тягарем. Ураза-байрам — свято, під час якого віруючим навіюється думка про те, нібито дотримання обрядів урази робить їх щасливими. Курбан-байрам — свято жертвоприношення, справляється через 70 днів після завершення урази. Провідним ритуальним дійством курбан-байраму є принесення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). У цей самий час здійснюється паломництво (хаджж) до Мекки (Аравія). Курбан-байрам пов'язаний з релігіями стародавньої Аравії. Ще задовго до виникнення ісламу це свято та приурочене до нього паломництво до Мекки були у звичаї арабських племен. У календарі давніх арабів це свято припадало, певне, на осінь. У торговельному центрі міста Мекки, найбільшому у Західній Аравії, знаходилося святилище Кааба, культ якого помітно посилився у зв'язку з об'єднувальними процесами арабських племен. До Ка-аби постійним ставало паломництво арабів різних племен і родів, які політично й економічно залежали від пануючої тоді в Мецці родової та племінної курейшитської знаті. Прибуваючи до Мекки й здійснюючи в- її околицях, а також біля Кааби криваві жертвопринесення та інші обряди, віруючі благали богів, щоб ті подбали про добрий приплід отарам, багатий урожай злаків і фініків тощо. Ці звичаї збереглися в ісламі, хоча їм було дане нове тлумачення. Для цього мусульманське духовенство використало біблійний міф про спробу принесення праотцем Авраамом (Ібрагімом) у жертву Богові свого сина Ісаака (в ісламі — Ісмаїла). В мусульманському переказі, подібно до біблійного, символізується перехід від людських жертвопринесень до принесення в жертву богам тварин. Пізніше Мекка та її храм Кааба стали релігійним центром не лише мекканців-курейшитів, а й новонавернених мусульман, які мешкали в різних областях Аравії й далеко за її межами. Внаслідок цього курбан-байрам, який спершу був місцевим релігійним святом, отримав значення загального свята мусульман, більшість з яких не є арабами. Пов'язане зі святом жертвопринесення паломництво втратило первісний характер. Уже Коран говорить про необов'язковість здійснення паломництва до Мекки всіма мусульманами (Коран, 3 : 91). Натомість в ісламі були встановлені жертвопринесення не лише у Мецці, а й у інших місцях, де мешкають мусульмани. У дні курбан-байраму для жертвопринесень добирали найкращу худобу. В це свято, за шаріатом, вівця і коза можуть бути забиті за «гріхи» однієї людини, корова та бик — за сім чоловік, а верблюд — за десятьох. Жертвопринесення необхідне, за ісламом, для того, щоб потрапити до раю. За мусульманським ученням, потрапити туди можна лише проминувши Сират-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночу волосину, гостре лезо меча та гаряче полум'я. Біля входу на Сират пастимуться верблюди, корови, барани, забиті віруючими на курбан-байрам. На них віруючі і перейдуть через Сират. Хто ж не приносив жертв, не зможе втриматися на мосту і впаде у пекло. Це сказання запозичене з давньої релігії зороастризму. І_Це за правління іранської династії Сасанідів (III—VII ст.), до виникнення ісламу, легенда про міст Сират, який називався тоді «Чинват», була викладена в зороастрійській священній книзі й використовувалася жерцями. Мирадж, або раджаб-байрам, — свято вшестя або подорожі пророка на небо — відзначається за місячним календарем у місяць раджаб. Мирадж був встановлений у ранньому середньовіччі, коли в ісламі, після утвердження влади халіфів, був перейнятий культ Єрусалима (аль-Кудс). Стала в пригоді легенда, за якою, в 27-му ніч раджаба пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на фантастичній крилатій тварині Бураці (від араб, блискучий, блискавка) подорож до Єрусалима і звідти — на сім небес, до престолу Аллаха. Тут він нібито мав бесіду з Аллахом, вимовивши при цьому 99 тисяч слів. Але все це відбувалося настільки швидко, що, повернувшись, Мухаммед застав свою постіль ще теплою, а з перекинутої при відправленні в подорож посудини не встигла витекти вода. Питання про характер «вознесіння» Мухаммеда (тілесний чи духовний) є предметом давніх суперечок між богословами. В останні роки мирадж нерідко тлумачать як вказівку на можливість освоєння людиною космосу. У легендах про мирадж чимало спільного з міфами інших релігій про незвичайні подорожування або вшестя їхніх богів і святих, а також про чудесну «нараду» Бога зі своїми пророками. Неважко простежити аналогії з іудейськими міфами про нараду Бога з Мойсеєм на горі Синай, бесідами з Богом Іллі-пророка, християнськими сказаннями про вшестя Ісуса Христа тощо. Маулід ан-набі (аль-маулід) — свято «народження пророка» Мухаммеда, відзначається мусульманами за місячним календарем у місяць раби аль-авваль. Так само, як і мирадж, маулід встановлений довільно, значно пізніше події, покладеної в його основу. Відомо, що мусульманські сказання про Мухаммеда повторюють багато фрагментів релігійних переказів інших релігій про їх пророків і посланників. Слід зауважити, що мусульманські богослови, досить вичерпно говорячи про понеділок, коли народився Мухаммед, і про ті чудеса, які у зв'язку з цим відбувалися, замовчували або суперечили один одному в питанні про те, коли конкретно був цей понеділок. Згодом він був віднесений до 12 числа місяця раби аль-авваль. Крім молитов і роздачі милостині, свято вимагає читання вголос віршів, що прославляють Мухаммеда, урочистих процесій із запаленими ліхтарями та із зображеннями матері Мухаммеда — Аміни. Маулід ан-набі пов'язане передусім з суфійськими братствами, широко відзначається в Єгипті, Північній Африці, Сирії, однак не всіма мусульманами. Це свято є нововведенням, яке заперечують численні прихильники суворого, традиційного ісламу. Маулід ан-набі виникло під впливом християнського свята Різдва. Ритуальне обрізання (сунет) в ісламі стосується установлень, запозичених з культів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві як один з присвятних обрядів, що ним знаменувався перехід юнака в старшу вікову групу роду. Подібні болісні обряди (не лише обрізання, а й вибивання зубів та інші тілесні ушкодження), пов'язані з випробуванням мужності юнаків, існували у давніх арабів, африканців, австралійців та інших народів в епоху їх первісного розвитку. В ісламі, так само як і в іудаїзмі, обряд обрізання отримав нове тлумачення. Він є зовнішньою ознакою релігійної належності і служить цілям відокремлення мусульман від людей інших вір, прищеплює віруючим ідею мусульманської винятковості. Проте обряд обрізання нерідко здійснюється в антисанітарних умовах, викликає зараження, хворобливо позначається на психіці дитини. Ашура («хайсей-вахсей») — жалобні релігійні церемонії у мусульман-шиїтів, які здійснюються на десятий день місяця му-хараму. За мусульманськими переказами, свято встановлене в пам'ять про мученицьку кончину внука пророка Мухаммеда, шиїтського імама Хусейна. Історичні джерела свідчать, що смерть Хусейна не була мученицькою і «не спокутувала людську свободу і право», як вчать мусульманські проповідники. Хусейн загинув у запеклій боротьбі за владу. Свобода та право від цього не перемогли. Навпаки, за загибеллю Хусейна люди, спровоковані на повстання його прихильниками, були піддані жорстоким переслідуванням. Однак халіфові Ієзиду не вдалося винищити всіх прихильників Хусейна, шиїтів. Діючи приховано, вони не залишали своїх домагань політичної влади. Натомість шиїти активно поширювали розповіді про святість Хусейна, а в річницю вбивства влаштували траурні церемонії. Було висунуте гасло: «Помста за Хусейна!» Вигук, що супроводжував розповіді про загибель Хусейна: «Шах Хусейн, вах, Хусейн, ах, Хусейн!», зрештою ввійшов до траурної церемонії і згодом у європейців став синонімом назви ашури, свята шах-сей-вахсей. У VIII ст. численні прихильники Хусейна переселилися до'Ірану і почали поширювати своє віровчення. До XVI ст., коли шиїзм в Ірані став державною релігією, виробився складний культ Хусейна. День його смерті був проголошений траурним, його проведення супроводжувалося релігійними обрядами. Багато з цих обрядів, у тому числі криваве самокатування, були запозичені шиїтським напрямом ісламу з давніх культів вмираючих і воскресаючих богів рослинності (Тамуза, Адоніса тощо). Давні люди вірили, що за допомогою магії вони можуть впливати на явища природи. В дні релігійних свят вони проливали власну кров, оскопляли себе, сподіваючись викликати цим пробудження природи, настання весни тощо. У релігійних міфах цих народів осінь зображували як смерть богів, а весну — як їхнє воскресіння. Центром щорічних жалобних урочистостей ашури є місто Кер-бела, де, за переказами, поховане тіло Хусейна. На час ашури туди з'їжджаються паломники — шиїти з усіх кінців мусульманського світу. Офіційні урочистості в пам'ять про події ашури вперше були організовані в Іраку в 963 р. На перші десять днів мухараму припадає й святкування початку мусульманського (місячного) Нового року.

Джерела та література

http://readbookz.com/book/164/4816.html

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B1%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0

Зовнішні посилання