Відмінності між версіями «Митрополит»
(→Цікаві факти) |
(→Джерела та література) |
||
(не показано одну проміжну версію цього учасника) | |||
Рядок 111: | Рядок 111: | ||
Святителя Михаїла наші богослужбові книги споминають, як "Святителя Михаїла, першого митрополита Київського". | Святителя Михаїла наші богослужбові книги споминають, як "Святителя Михаїла, першого митрополита Київського". | ||
Незважаючи на цю першість, історичних відомостей про нього настільки мало, що це давало історикам у різні часи навіть відносити його до різних історичних епох. | Незважаючи на цю першість, історичних відомостей про нього настільки мало, що це давало історикам у різні часи навіть відносити його до різних історичних епох. | ||
− | + | Про святого Михаїла згадують такі літописи, як Новгородський Перший, Никонівський, Воскресенський. При цьому Никонівський літопис говорить про те, що в 991 р. він був у Ростові з чотирма єпископами. Це дало підставу історикам віднести митрополита Михаїла до часу масового прийняття киянами Православ’я в 988 р., що інакше називають Хрещенням Русі-України, яке відбулося за часів св. князя Володимира Великого. У наших храмах та книжках можна навіть побачити репродуктивне зображення подій Хрещення Русі-України, де поруч із святим великим князем Володимиром Великим стоїть сивий архієрей, під яким завжди розуміють саме митрополита Михаїла. | |
Спираючись на ці свідчення, вищезазначені історики описують, що св. Михаїл був висвячений на Митрополита у Константинополі св. Патріархом Миколаєм Хризовергом (983 – 996) та прибув до Києва з декількома єпископами (називається від 4 до 6). Незабаром Першоієрарх благословив князя Володимира побудувати Десятинну церкву, а на місці майбутнього Михайлівського Золотоверхого монастиря побудував церкву Архангела Михаїла для грецьких ченців, які прибули разом із ним. | Спираючись на ці свідчення, вищезазначені історики описують, що св. Михаїл був висвячений на Митрополита у Константинополі св. Патріархом Миколаєм Хризовергом (983 – 996) та прибув до Києва з декількома єпископами (називається від 4 до 6). Незабаром Першоієрарх благословив князя Володимира побудувати Десятинну церкву, а на місці майбутнього Михайлівського Золотоверхого монастиря побудував церкву Архангела Михаїла для грецьких ченців, які прибули разом із ним. | ||
Десятинна церква у Києві (986-989 р.р.), реконструкція Ю.Асєєва. | Десятинна церква у Києві (986-989 р.р.), реконструкція Ю.Асєєва. | ||
Рядок 162: | Рядок 162: | ||
Пам’ять про першого святого митрополита Київського не щезла й не щезне ніколи. Будуються та освячуються нові храми на честь цього святителя. Серед останніх слід зазначити чудовий храм у Києві на розі вул. Шелковичної, хрести на куполи якого в 2002 році було освячено спадкоємцем св. Михаїла – Блаженнійшим Володимиром, митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Побудований у візантійському стилі, він ніби нагадує місце висвяти першого святого митрополита України – Константинополь. | Пам’ять про першого святого митрополита Київського не щезла й не щезне ніколи. Будуються та освячуються нові храми на честь цього святителя. Серед останніх слід зазначити чудовий храм у Києві на розі вул. Шелковичної, хрести на куполи якого в 2002 році було освячено спадкоємцем св. Михаїла – Блаженнійшим Володимиром, митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Побудований у візантійському стилі, він ніби нагадує місце висвяти першого святого митрополита України – Константинополь. | ||
− | ==Джерела та література== | + | ==Джерела та література == |
+ | http://religions.unian.net/ | ||
+ | http://uk.wikipedia.org/wiki/ | ||
==Зовнішні посилання== | ==Зовнішні посилання== |
Поточна версія на 19:41, 9 грудня 2013
Митрополит,- (грец. μητροπολίτης - "той, хто з митрополії") — другий після патріарха титул єпископа у православній церкві (в грецькій традиції третій після патріарха та архиєпископа), головуючий в Митрополії, або навіть очолює Автономну (зокрема Японську) чи Автокефальну (зокрема Польську, Чеських та Словацьких земель) Православну Церкву.
Зміст
Митрополит
Від прийняття християнства митрополитами для України-Русі були київські митрополити, які перебували в юрисдикції царгородських патріархів. У дотатарську добу митрополитів, за винятком Іларіона, Клима Смолятича та Кирила II (III) (всі троє русини), призначав царгородський патріарх, хоч це суперечило звичаям східної церкви, за якими патріархові належало лише затвердження кандидата, обраного на місці, в церковній області. Церковна залежність київського митропполита від патріарха обмежувалась актами вищого канонічного порядку та церковної політики, так що можна говорити про фактичну автокефалію київської митрополії.
Права й авторитет митрополитів були означені апостольськими правилами, грецьким номоканоном і уставами руських князів (св. Володимира та Ярослава Мудрого). Митрополит, що у своїй єпархії мав усі права єпархіального єпископа, скликав єпископів своєї митрополії на собори, головував на них і стежив за виконанням їх ухвал, дбав про призначення єпископів на вакантні кафедри (київська митрополія перед татарською навалою об'єднувала 16 єпархій), затверджував і висвячував кандидатів на єпископів, доглядав за виконанням церковних постанов у єпископіях своєї митрополії, візував їх, приймав скарги на єпископів, судив на єпископських судах, а при потребі й усував підлеглих. Митрополит мав навіть судовласть над деякими цивільними справами (поступово її обмежено). Митрополити репрезентували церкву перед вищою світською владою і мали великий вплив на всі державні справи як дорадники князя, а в часи татарського лихоліття були оборонцями населення перед татарськими ханами.
Занепад Київської держави та зруйнування Києва татарами були причиною, що київські митрополити з другої пол. 13 ст. перенесли свій осідок до Москви. Тому у 14-15 ст. на деякий час постали дві нові митрополії — для Галицько-Волинської (Галицька митрополія) і Литовської (Литовська митрополія) держав. Митрополит з осідком у Москві та у Литві титулувався далі «Митрополит київський і всієї Руси».
У 1461 остаточно оформилася Московська митрополія (з 1589 р. — патріархія), яка припинила зв'язки з Царгородом, а українсько-білоруські землі залишилися у складі Київської митрополії Константинопольського патріархату. В польсько-литовській державі права митрополита обмежували як польські королі чи великі князі литовські, так і патріархи (від них було узалежнено деякі братства — ставропігії, та деякі монастирі). Митрополитів обирав тепер собор єпископів з участю князів та духовенства, пізніше затверджував великий князь чи король. Протягом 1475—1497 рр. митрополитів обирали руські вельможі та клір. 1498 р. з призначення великого князя Олександра (а не вибором на соборі) митрополитом став Йосиф Болгаринович. Це був перший вияв права патронату, що ставило ієрархію в особливу залежність від світської влади. Затвердження (благословіння) патріарха стало лише формальністю.
Після Берестейської унії 1596 недовгий час існувала тільки одна київська митрополія, поєднана із Римом (греко-католицька). З відновленням Київської православної митрополії 1620 р. діяли дві — православна і католицька — київські митрополії. Православного митрополита обирали тоді на зібранні священиків, гетьмана і козацької старшини (але, наприклад, Петра Могилу обрали православні посли на варшавському сеймі 1632 р.). Король Владислав IV затвердив цей вибір, а патріарх благословив обраних. Із зростанням впливів Москви київські православні митрополити швидко втратили свої права та привілеї. 1686 їх було підпорядковано московському патріархові. 1688 у них було забрано титул «і всієї Русі» та наказано титулуватися «київський, галицький і Малия Росії». З 1721 київські митрополити були призначувані Святійшим Синодом. Протягом 1722—1743 рр. у них навіть відібрали титул митрополита. З 1770 було заборонено в титулі вживати слова «і Малия Росії». Таким чином, митрополита фактично було зведено до стану єпархіальних архієреїв. Проте ще у 18 ст. київськими митрополитами були українці; у 19 ст. — переважно росіяни.
ВОЛОДИМИР, Митрополит Київський і всієї України
Блаженніший Митрополит ВОЛОДИМИР (Сабодан Віктор Маркіянович) народився 23.11.1935 у с. Марківці, Летичівського р-ну, Хмельницької обл., Україна. Із селянської родини.
З 9 років ніс різні послухи при Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській духовній семінарії (1954-1958).
1958 року вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив у 1962 році зі ступенем кандидата богослов’я за наукову роботу «Христос Спаситель – Начальник світу».
Викладав в Одеській духовній семінарії, виконував обов’язки старшого помічника інспектора, одночасно обіймав посаду секретаря Одеського єпархіального управління.
14 червня 1962 р. митрополит Херсонський і Одеський Борис (Вік) висвятив у сан диякона, 15 червня — в сан ієрея, 26 серпня отець Віктор був пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира.
У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській духовній академії, став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 року призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі.
23 червня 1966 р. став єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов’язки представника РПЦ на Всесвітній Раді Церков. Хіротонію в єпископа очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Таїнство хіротонії відбулося 9 липня 1966 р. в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври.
28 листопада 1968 р. єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 р. — єпископ Чернігівський і Ніжинський, тимчасово керував Сумською єпархією. Протягом 1970-1973 рр. був відповідальним редактором журналу «Православний вісник».
18 квітня 1973 р. призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії, 9 вересня возведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 р. — професор Московської духовної академії. 5 червня 1979 р. у МДА архієпископ Володимир захистив магістерську дисертацію на тему: «Екклезіологія у вітчизняному богослов’ї».
3 березня 1976 р. — у складі Комісії з питань християнської єдності, у 1978 р. був членом комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ, у 1981-1988 рр. входив у комісію з підготовки й проведення святкування тисячоліття Хрещення Русі.
Після возведення в сан митрополита 16 липня 1982 р. очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію.
28 березня 1984 р. митрополит Володимир призначений Патріаршим екзархом Західної Європи.
З 30 грудня 1987 р. — Керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. 1989 р. тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія). Наприкінці 80-х рр. митрополит Володимир активно займався суспільною діяльністю. 16 вересня 1988 р. на установчій конференції Радянського фонду милосердя й здоров’я був обраний членом президії й правління фонду.
1988 року став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. З 10 квітня 1989 р. очолював комісію, створену в грудні 1988 р., з питань вивчення матеріалів, що стосуються реабілітації духовенства й мирян РПЦ.
3 травня 1990 р. митрополит Володимир був призначений головою комісії з організації й проведення похорону Патріарха Пимена, потім входив до складу комісії Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору РПЦ. 1990 р. митрополит Володимир був одним із 3 кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю набраних голосів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського й Новгородського митрополита Алексія (Ридигера).
На Архієрейському Соборі РПЦ 30 – 31 січня 1990р. для підвищення авторитету священноначалля Православної Церкви в Україні було прийняте нове «Положення про Екзархати». Цей документ надав Українському Екзархату більше прав у самоврядуванні, духовенство і віруючі отримали змогу самостійно будувати церковне життя згідно зі своїми церковно-національними традиціями.
10 липня 1990 р. Синод Українського Екзархату схвалив прийняте 9 липня 1990 р. «Звернення єпископату УПЦ до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ», головним пунктом якого було прохання про надання їй незалежності й самостійності в керуванні і направив його на розгляд Священного Синоду РПЦ із проханням затвердити.
Архієрейський Собор РПЦ 25 – 27 жовтня 1990 р. у складі 91 ієрарха РПЦ визначив надати УПЦ незалежність і самостійність у її керуванні. Найменування «Український Екзархат» було скасовано, а Предстоятелю УПЦ було надано титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України». Надання УПЦ статусу незалежної і самостійної в керуванні відповідало реаліям суспільного й релігійного життя в Україні й у той же час зберігало канонічну єдність із кириархальною Церквою, а через неї – зі Вселенським Православ’ям. Статус УПЦ став аналогічним статусу Київської митрополії в XVІІ ст.
1 – 3 листопада в Києво-Печерській Лаврі пройшов Помісний Собор УПЦ, що прийняв таку Постанову: «Звернутися до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія та єпископату РПЦ із проханням дарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів». Однак це звернення не було вільним волевиявленням усього єпископату УПЦ і віруючого народу.
Питання про дарування автокефалії УПЦ розглядалося на Архієрейському Соборі в Москві 31 березня – 5 квітня 1992 р. Собор прийняв таку Постанову: «Щоб мати дійсне волевиявлення Повноти УПЦ, мати судження про дарування УПЦ повної канонічної незалежності на наступному Помісному Соборі РПЦ».
На цьому ж Соборі Архієреїв у Москві Предстоятель УПЦ Митрополит Філарет (Денисенко) клятвено обіцяв подати у відставку у зв’язку з обвинуваченнями на його адресу. Однак після повернення до Києва він оголосив про свою відмову скласти з себе обов’язки Предстоятеля УПЦ, відрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, що ввійшов в історію Православ’я під назвою «філаретівського».
27 травня Собор Архієреїв УПЦ, що через неможливість відбутися в Києві проходив у Харкові, у зв’язку з викриттям у гріхах, не сумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ, і розкольницькою діяльністю, змістив митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Київської кафедри і відрахував його за штат із забороною у священнослужінні.
Архієрейський Харківський Собор УПЦ більшістю голосів (16 з 18) Предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України, обрав митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який на той час знаходився на богословській конференції у Фінляндії. З обранням на кафедру Київських святителів першим привітав новообраного Предстоятеля УПЦ 27 травня президент Фінляндії.
28 травня 1992 р. відповідно до 3-го пункту Постанови про УПЦ, прийнятої Архієрейським Собором РПЦ 25 – 27 жовтня 1990 р., Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння як Предстоятеля Української Церкви. Згідно з цією Постановою, Митрополитові Володимиру в межах України було надано титул «Блаженніший» з правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння (на Архієрейському Соборі РПЦ 18 – 23 лютого 1997 р. титул «Блаженніший» був закріплений за Предстоятелем УПЦ на всій канонічній території Руської Церкви).
11 червня 1992 р. Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення Харківського Собору УПЦ. Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року в Києві ухвалив: «Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27 – 28 травня 1992 р. канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними».
Постанова Архієрейського Собору УПЦ була схвалена й прийнята усіма Помісними Православними Церквами. Їхні Глави привітали новообраного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Володимира, а також підтримали рішення священноначалля РПЦ щодо колишнього Київського митрополита.
20 червня 1992 р. Блаженніший Митрополит Володимир прибув у Київ. Його зустрічали десятки тисяч православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь Владика Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні».
На сьогодні УПЦ складається з 35 єпархій. Незважаючи на труднощі, з якими доводиться зіштовхуватися, за роки служіння Блаженнішого Митрополита Володимира як Предстоятеля кількість парафій зросла з 5,5 тис. в 1991 р. до 10554 в 2004 р. Ці громади опікують близько 9 тис. священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991 р. до 161 у 2004 р. У них несуть послух близько 5 тис. монахів.
На час обрання Блаженнішого Митрополита Володимира, в УПЦ функціонували 4 Духовні семінарії й академія, до 2004 р. кількість духовних закладів зросла до 15. Діє близько 4 тис. недільних шкіл. Сьогодні Українська Церква має більше 100 періодичних видань, у багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле- і радіоагентствами, що значно сприяє проповіді Слова Божого.
Блаженніший Митрополит Володимир є почесним доктором кількох університетів і наукових закладів світу, дійсним членом Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній і соціальній раді ООН) і Міжнародної кадрової академії Ради Європи.
У березні 1996 р. Блаженніший Митрополит Володимир був обраний почесним головою Міжнародного комітету при ООН з питань святкування 2000-річчя Різдва Христового. Нагороджений орденами РПЦ: прп. Сергія Радонезького 1-ого ступеня (1979), рівноап. кн. Володимира 1-ого ступеня (1985), ап. Андрія Первозваного (2000), орденом УПЦ преподобних Антонія і Феодосія Печерських 1-ого ступеня, орденами всіх Помісних Православних Церков, а також державними й суспільними нагородами: орденами Дружби Народів (СРСР, 1988), орденом великого князя Ярослава Мудрого 5-ого (2000), 4-ого (2001) і 3-ого (2002) ступеня (Україна), орденом Дружби (РФ, 2004).
Блаженніший Митрополит Володимир відомий як проповідник, богослов, духовний письменник. У 1997-1998 рр. вийшло у світ 6-томне видання його праць. Предстоятель УПЦ особисто редагує найважливіші матеріали, що публікуються в журналі «Православний вісник» і щомісячному виданні «Вісник прес-служби Української Православної Церкви». З архіпастирським словом звертається до пастви у щотижневій телепрограмі «Православний світ» і щоденної «Православний календар». Пише вірші, багато з яких покладені на музику і стали українськими народними піснями.
Ілюстрації
Медіа
Цікаві факти
Маловідомі факти про першого Київського митрополита - святого Михаїла Сьогодні, коли вся повнота Української Православної Церкви намагається відродити справжнє церковне життя, неможливо обминути її славне минуле, в якому ми маємо чудову можливість побачити найкращі взірці для себе та наших дітей. Якщо зазирнемо в нашу церковну історію, то зможемо побачити, що серед величезної кількості наших Київських митрополитів особливою плеядою стоять ієрархи, прославлені Господом Богом за своє святе життя - святі Київські митрополити. Трудам і подвигам Святого Київського митрополита Михаїла, присвячена ця стаття. Святий Київський митрополит Михаїл ХТО БЛАГОСЛОВИВ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА НА БУДІВНИЦТВО ДЕСЯТИННОЇ ЦЕРКВИ? Святителя Михаїла наші богослужбові книги споминають, як "Святителя Михаїла, першого митрополита Київського". Незважаючи на цю першість, історичних відомостей про нього настільки мало, що це давало історикам у різні часи навіть відносити його до різних історичних епох. Про святого Михаїла згадують такі літописи, як Новгородський Перший, Никонівський, Воскресенський. При цьому Никонівський літопис говорить про те, що в 991 р. він був у Ростові з чотирма єпископами. Це дало підставу історикам віднести митрополита Михаїла до часу масового прийняття киянами Православ’я в 988 р., що інакше називають Хрещенням Русі-України, яке відбулося за часів св. князя Володимира Великого. У наших храмах та книжках можна навіть побачити репродуктивне зображення подій Хрещення Русі-України, де поруч із святим великим князем Володимиром Великим стоїть сивий архієрей, під яким завжди розуміють саме митрополита Михаїла. Спираючись на ці свідчення, вищезазначені історики описують, що св. Михаїл був висвячений на Митрополита у Константинополі св. Патріархом Миколаєм Хризовергом (983 – 996) та прибув до Києва з декількома єпископами (називається від 4 до 6). Незабаром Першоієрарх благословив князя Володимира побудувати Десятинну церкву, а на місці майбутнього Михайлівського Золотоверхого монастиря побудував церкву Архангела Михаїла для грецьких ченців, які прибули разом із ним. Десятинна церква у Києві (986-989 р.р.), реконструкція Ю.Асєєва. МИТРОПОЛИТ МИХАЇЛ НАВЕРНУВ ДО ВІРИ В ГОСПОДА НОВОГОРОД ТА РОСТОВ У 990 р. митрополит Михаїл, разом з усіма архієреями та в супроводі вихователя князя Володимира Добрині прямує до Новгорода, де ревно проповідує християнство, результатом чого стало повалення ідола Перуна та скидання його до річки Волхов. У той час, як сам митрополит проповідував у Новгороді, єпископів він направив до навколишніх міст і сіл. Коли справа проповіді почала приносити перші серйозні плоди, святитель покликав до себе Єпископів, благословив їх на продовження рівноапостольної праці та від’їхав до Києва. Наступного року він прибув до Ростова, де навернув до віри в Господа багато народу, висвятив пресвітерів і «встановив чин церковного богослужіння та управління». Трудами святителя в Ростові була закладена дерев’яна церква на честь Успіння Богородиці для служіння в ній першого Єпископа Феодора (грека). Помер святитель Михаїл у 992 році, за переданням – 15 червня. Поховано його було в Києві, а коли була побудована Десятина церква в 996 р., мощі митрополита були покладені в цьому храмі. Святитель Фотій, патріарх Константинопольський ЧИ БУВ СВЯТИТЕЛЬ МИХАЇЛ В КИЄВІ ПІД ЧАС ХРЕЩЕННЯ РУСІ? Але така старовинна версія житія та діяльності святителя Михаїла, на жаль, не відповідає дійсності. Слід зазначити, що при Хрещенні Русі-України в Києві не було жодного єпископа. Лаврентієвський літопис говорить про те, що при цій події у нашій столиці були лише «попы Корсунские и Царицыны». Тож прекрасна репродукція прийняття нашим народом Хрещення за князя Володимира зі старим архієреєм – не більше не менше як картина, що в ній художник (не будучи істориком) відобразив свою любов до рідної Церкви. Тож під час Хрещення Русі-України святитель Михаїл ніяк не міг бути в Києві. Може, тоді він приїхав пізніше Хрещення, як про це говорить Никонівський літопис про відвідування Новгорода у 990 році? Але коли літопис описує відвідування в 991 році св. Михаїлом Ростова, то зазначається, що він був «съ четырма епископы Фотея патриарха». І це свідчення не з’явилося само собою. Як відомо, святий Константинопольський патріарх Фотій жив у IX, а не Х столітті й правив двічі: з 858 по 867 рр. та з 878 г. по 886 р. Саме за часів цього патріарха стався військовий похід наших предків на чолі з Оскольдом (У російській літературі поширене найменування князя саме як «Аскольд», але давні джерела називають його Оскольдом. А за деякими історичними припущеннями, він навіть був останнім князем з великої династії Кия. - Авт.) і Діром на Константинополь. Напад відбувся 18 червня 860 року. Заступництвом Божої Матері християнська столиця була збережена від захоплення киянами – після молебню патріарха Фотія та народу до Пречистої знялася буря, що знищила флот нападників, які, дізнавшись подробиці своєї поразки, були настільки вражені дивом, що певна частина їх охрестилися і «прийняли єпископа та пастиря». Цим першим архієреєм у 862 році став митрополит Олексій. Ігнатій, що повернувшийся у 867 р. на патріаршу кафедру, присилає до Києва іншого Архієрея, ім’я якого наразі не відоме. Але якщо літопис пов’язує діяльність митрополита Михаїла з часом патріарха Фотія, то як можна вирішити цю проблему? Це не могло статися під час першого патріаршества Фотія, бо приблизно з 862 до 867/868 р. митрополитом Київським був Олексій. (Те, що Олексій був саме митрополитом, а не Єпископом Київським на думку автора цієї статті – безперечний факт. У Nоtiсiaе еpisсоpоrum візантійського імператора Лева Мудрого (886 – 912 рр.) київська єпархія називається «митрополія Русі», а звичайна єпископія не могла за 20 років вирости до статусу митрополії. Відповідно вона мала цей статус спершу.- Авт.) У 878 р. Фотій повертається на кафедру, та згодом ставить на нашу митрополію нового архієрея, яким саме і став святий Михаїл. Написана в 1621 р. «Палінодія» українського історика та полеміста Києво-Печерського архімандрита Захарії Копистенського з посиланням на Зонару зазначає, що патріарх Фотій прислав до русичів-українців «Михаила митрополита». Густинський літопис відносить висвячення святителя 886 роком – останнім роком життя патріарха Фотія (заради справедливості ще слід відзначити, що інший історик, А. Карташов, відносить діяльність святого Михаїла до першого патріаршества Фотія). Український історик О.Лотоцький пише, що «ім’я митрополита Михаїла, крім кількох літописних списів, згадує устав князя Володимира, де говориться, що сього митрополита прислав патріарх Фотій». Цієї ж думки дотримався й російський історик Є.Голубінський. Так логічно пов’язується спомин про митрополита Михаїла як такого, що діяв на Русі-Україні з єпископами, яких прислав патріарх Фотій, а літописець, вочевидь, просто переплутав дві події – хрещення киян за часів Оскольда і хрещення за часів святого Володимира. Святитель Михаїл - перший митрополит Київський ДІЯЛЬНІСТЬ МИТРОПОЛИТА МИХАЇЛА ЙМОВІРНО ПРИПАДАЛА НА IX СТ. Якщо прийняти свідчення Густинського літопису, то виявляється цікава картина: у 886 році митрополит Михаїл прибуває до Києва, де зустрічається … з Олегом, який чотири роки тому вбив «винуватця» появи та поширення в Києві християнства! Як відомо, у 882 році Олег вбиває Оскольда і починає зворотний процес повернення язичництва як релігії, яку сповідує великий князь замість ненависного йому християнства. Цілком імовірно, що, довідавшись про такий стан речей, патріарх Фотій вирішив не кинути щойно народжену Київську митрополію, яка з’явилася за Божим Промислом (слід пригадати обставини хрещення Оскольда), а направити до неї людину, яка б святістю свого життя підтримувала київських християн. Можна абсолютно сміливо вважати, що той факт, що в Києві християнство не тільки не пропало, а навпаки, все більше поширювалось упродовж наступного століття, свідчить про ту самопожертву та відданість апостольським благовісницьким трудам, які поклав святий Михаїл для своєї пастви. Ані жорстокість Олега, ані інші перешкоди не зупинили нашого першого святого митрополита нести русичам-українцям євангельське слово, яке вже доволі скоро далося взнаки: вже за часів наступника Олега - Ігоря до християнства в Києві будуть ставитися толерантно, а дружина Ігоря взагалі сама стане християнкою! Так чи інакше, але заплутані відомості про митрополита Михаїла стають зрозумілими лише за умови віднесення його діяльності не до X, а до IX століття, що підтверджується наведеними фактами. Але як пояснити спомин про нього, як про «пе1рвагw митрополi1та кi1евскагw», коли першим митрополитом був Олексій? МИХАЇЛ - ПЕРШИЙ МИТРОПОЛИТ, ЯКИЙ БУВ ПРОСЛАВЛЕНИЙ СВЯТІСТЮ Ця стаття не ставить на меті розбір питання про те, хто був першим митрополитом Київським, але, на думку автора, в пам’яті нашого народу збереглося шанування святителя Михаїла не як першого за часом митрополита Київського, а як «пе1рвагw ст7а1гw митрополi1та кi1евскагw», тобто першого митрополита, який був прославлений від Господа святістю. Те, що митрополит Михаїл трудився під час становлення нашої Церкви за патріарха Фотія, лише додає цій фігурі величі істинного апостола Русі-України, якому довелося діяти серед потужної язичницької партії. Стосовно національного походження святителя Михаїла найбільш поширеною є думка про те, що він був сирійцем. Близько 1103 р. нетлінні мощі митрополита Михаїла були перенесені до Ближніх Печер Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, настоятелем якої був або ігумен Іоанн I (1088 – 1103 р.), або перший ігумен у сані архімандрита Феоктист (1103, або 1108 – 1112 р.). Ймовірно, що саме в цей час його було канонізовано Православною Церквою. Упродовж багатьох століть його пам’ять відзначалася в день блаженної кончини 15 червня (за юліанським календарем). Варлаам (Вонатович), єпископ Київський. Портрет ВЛАДИКА ВАРЛААМ - СВІДОК БРУТАЛЬНОГО ПОРУШЕННЯ ДАВНІХ ПРАВ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ На жаль, через століття святителю довелося стати свідком та навіть «учасником» певних церковних та політичних подій. З 1722 по 1730 роки Київську кафедру посідав Варлаам (Вонатович) – одна з найвидатніших постатей Української Православної Церви. Висвячений на стародавню кафедру, від якої згодом розпочали життя Російська та Польська Помісні Православні Церкви, Владика Варлаам став свідком брутального порушення давніх прав та привілей Київської митрополії російським царизмом. Слід зазначити, що в 1686 р. Київська митрополія була вилучена з-під канонічної юрисдикції Константинопольського Патріархату та передана Московському Патріархату. У 1700 р. помер десятий Московський патріарх Адріан; цар Петро I не дозволяв обрати нового патріарха, а в 1721 р. замінів Московське Патріаршество Петербурзьким Синодом, у якому головною дійовою особою був Феофан Прокопович – безбожний кат, який пригнічував духовенство та був провідником імперіалістичної політики Петра, який намагався з гетьманської України зробити слухняну у всьому частину Російської імперії. Після Полтавської битви російський цар Петро почав «форсований наступ на українську автономію», що дуже швидко позначилося й на церковних справах. Коли його було висвячено на Київську кафедру, то за царським наказом Вонатовича було поставлено не митрополитом, а архієпископом (sic!) Київським! Таким чином було зруйновано навіть саму згадку про те, що в Києві завжди були митрополити. Причину такого приниження першої кафедри нашої Церкви можна вбачати в тому, що, з одного боку, найвпливовіша постать в Російському Синоді архієпископ Феофан Прокопович мав особисту неприязнь до Варлаама, а з іншого, це стало черговим кроком політики Петра I, спрямованої на руйнування давніх прав та вольностей України. Коли після смерті Петра архієпископ Варлаам у 1728 р. звернувся до російського уряду з проханням відновити давні права Київської митрополії, йому було відмовлено. (Лише у 1743 р. Київській кафеді було повернуто статус митрополії. - Авт.). Але Київський архієпископ не став стороннім споглядачам руйнування своєї Церкви і неодноразово заступався за неї «проти спроб Синоду і синодальної канцелярії підвести Київську митрополію під рівень великоросійських через порушення стародавніх прав і привілеїв Української Церкви». Це й стало причиною гонінь на архієпископа Варлаама з боку Синоду та особисто Феофана Прокоповича, діяльність якого, навпаки, була спрямована на повну уніфікацію всіх частин Російської Церкви з подальшим безапеляційним підпорядкуванням державній владі. У 1730 р. за сфабрикованим доносом його було звинувачено в тому, що ніби він не відправив молебню з нагоди коронації імператриці Анни Іоаннівни. З подачі Феофана на суді архієпископа Варлаама було позбавлено священного сану та як звичайного ченця на 10 років заслано до Кирило-Білозерського монастиря. Наступником архієпископа Варлаама було поставлено (знову ж таки Архієпископом!) Рафаїла Заборовського (1731 – 1747 р.) – вірного провідника політики російського уряду. Роман (Копа) архімандрит Києво-Печерської лаври - (1677-1736) В 1730 Р. МОЩІ СВЯТОГО МИТРОПОЛИТА МИХАЇЛА ПЕРЕНЕСЕНІ ДО КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ 30 вересня 1730 р. в Києві відбулася досить серйозна подія – за часів лаврського архімандрита Романа Копи (1730 – 1736 р.) мощі святого митрополита Михаїла були перенесені до Великого Успенського собору Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, де були покладені в приділі св. архідиякона Стефана. Автор статті вважає, що це було зроблено за наказом архієпископа Варлаама, який, вийнявши «з-під спуду» (Мф. 5, 15) мощі першого святого митрополита Київського цим самим хотів привернути увагу народу до того, що тепер, всупереч усім обіцянкам, кафедра позбавлена статусу митрополії. Інакше як пояснити причину перенесення мощів святителя до головного собору головної святині нашого народу? Виборюючи відновлення давніх і споконвічних прав Києва мати митрополію з митрополитом на чолі, Варлаам Вонатович розраховував, що урядовці посоромляться дивитись на мощі митрополита, які свідчитимуть про їхню боротьбу проти давнього права йменуватися наступникам святого Михаїла саме митрополитами. Яким чином арх. Варлаам розплатився за свою ревну та нелицемірну архіпастирську діяльність, уже було сказано. Але на цьому історія не закінчується. Виявляється, що до 1730 р. пам’ять митрополита Михаїла святкувалася 15 червня – в день його кончини. Але, починаючи з сумнозвісного 1730 року, до традиційного відзначення пам’яті святителя було додано 30 вересня – дату перенесення мощів до Успенського собору. На думку автора, це святкування так само встановив архієпископ Варлаам, а впроваджено в життя воно було вірним його ідеям київським духовенством (бо невдовзі після цього перенесення арх. Варлаама було засуджено та позбавлено кафедри – відповідно, першу річницю перенесення кияни святкували вже без нього). Мета встановлення цього урочистого святкування та ж сама, що й ідея перенесення мощів. Ще у 1718 р. російський цар Петро I видав наказ, за яким заборонялося друкувати богослужбову літературу за давньоукраїнськими зразками. Відтепер можна було друкувати лише ті книги, які повністю відповідатимуть російським книгам, «щоб жодної різниці й особливого наріччя (тобто української мови – АБ) у них не було». (Саме з цього часу в нашій Церкві став поширений т.зв. «московський ізвод» церковнослов’янської мови та манери читання заміть київського, який вживався у Київській митрополії до XVIII століття. - Авт.). Відповідно така постанова стосувалася й Міней, які стали передруковуватися з російських Міней. І тільки через півстоліття російським урядом було дозволено (sic!) лаврській типографії надрукувати службу святому Михаїлу в складі Собору Києво-Печерських святих (укази Синоду від 15.06.1762 р., 18.05. 1775 р. та 31.10.1784 р.). Щоби зрозуміти весь нонсенс цих указів і «дозволів», слід зазначити, що ще за століття до цих постанов Російського Синоду, у 1677 році (час, коли Київська митрополія була в складі Константинопольсьткого Патріархату) лаврська типографія надрукувала збірник акафістів, де в 1-ому тропарі 9-ї пісні канону преподобним Печерським згадується святий митрополит Михаїл. Стався певний нонсенс: поширивши свою владу на Київську митрополію, імперський уряд Росії забороняє друкувати службу її першому святому Первосвятителю (відповідно й святкувати пам’ять ,бо, коли не стане книг із службою св. Михаїлу, то правити їх не буде за чим), а через кілька десятків років «милостиво» дозволяє знову її друкувати. Храм Святого Михаїла митрополита Київського, Київ НАВІЩО БУЛО ЗАБОРОНЯТИ ДРУКУВАТИ СЛУЖБУ ПЕРШОМУ СВЯТОМУ МИТРОПОЛИТУ КИЇВСЬКОМУ? Вочевидь, у пам’яті петербурзької імперської еліти був яскравий приклад архієпископа Варлаама Вонатовича, який перенісши мощі святителя, засвідчив цим те, що саме він є безпосереднім наступником Михаїла з усіма наслідками. Аби звести Київську митрополію до рангу рядових єпархій Російської Православної Церкви, і треба було позбавити її архієреїв та народ пам’яті про славне минуле цієї кафедри. Подібне «затирання» пам’яті першого митрополита «матері міст» (у тому числі й російських) було подальшим продовженням курсу Російської імперії на знищення історичної свідомості народу України, що й було зроблено, коли митрополит Київський перестав бути Предстоятелем для інших єпископів України, а став лише єпархіальним архієреєм Київської єпархії. (Остаточно це відбулося за часів Катерини II, коли указом від 18 березня 1770 року Київському митрополиту Арсенію Могилянському було заборонено титулуватися митрополитом «Малої Росії» (так тоді називали Чернігівщину та Переяславщину), мотивуючи це тим, що у цих областях є свої архієреї. Відтепер Київський митрополит мав йменуватися «Київським і Галицьким», хоча Галичина не входила до сфери його управління. Так найдавніша та перша кафедра була низведена до рангу рядової єпархії. Враховуючи те, що митр. Арсеній кілька років поспіль бився з імперським урядом за відновлення давніх прав Київської митрополії, важко не пов’язати його смерть, що сталася 8 червня 1770 р., з наказом від 18 березня – вочевидь, це тільки прискорило смерть митрополита, якого було морально «роздавлено» такою поведінкою уряду Російської імперії. - Авт.) Покладені в Успенському соборі, мощі святого Михаїла були благословенням міста, в якому він рівноапостольно трудився та закінчив своє життя. Під час Великої Вітчизняної війни сталася страшна подія – 3 жовтня 1941 року собор було підірвано більшовиками, й безцінний скарб – мощі першого святого митрополита Київського були втрачені назавжди. (Дискусійне питання про те, ким був підірваний Успенський собор – нацистами чи більшовиками, змістовно викладає Дмитро Степовик, який на основі свідчень очевидців та інших історичних джерел чітко доводить, що цю безбожну справу було вчинено саме комуністам. - Авт.). Сьогодні собор відроджено, але не відродити вже мощей великого Апостола нашої землі, який уже 11 століть молиться за нашу святу Україну перед Богом. Пам’ять про першого святого митрополита Київського не щезла й не щезне ніколи. Будуються та освячуються нові храми на честь цього святителя. Серед останніх слід зазначити чудовий храм у Києві на розі вул. Шелковичної, хрести на куполи якого в 2002 році було освячено спадкоємцем св. Михаїла – Блаженнійшим Володимиром, митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Побудований у візантійському стилі, він ніби нагадує місце висвяти першого святого митрополита України – Константинополь.
Джерела та література
http://religions.unian.net/ http://uk.wikipedia.org/wiki/