Перегляд вихідного коду сторінки Із програми Революційної Української партії — "Самостійна Україна"

'''1900р.<sup>1</sup>''' 

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нациї. <br /> 
Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: 

“Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?” <br /> 
Се не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли ж в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республики позбулися усіх елементарних прав людини. Колишній український республиканець має меньш прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців роспоряжається на терріториї колишньої української республики наче в завойованій сьвіжо країні! висмоктує остатні сили, висмикує ліпших борців, здирає останій гірш бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубольці погорджуються невимовне, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами росийської імпериї зневажається право свободи совісти, погорджується право свободи особистої, ганьбиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української Республики перемінився чи ні на правного тирана, якому належиться необмежоване право над життєм і смертю кожного з Українців. Царський закон з 17 мая 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституциї і вона вигнана з школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косигнського. Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовній працювати на свого пана. Таким чином українська нация платить “данину” не тільки материальними добрами, але навіть псіхіку та інтелект її експльоатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробив ся чужиньцем і не вміє української мови. Просьвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні! через 247 років по Переяславській констітуциї “вільний і рівний” Українець відіграє ще гіршу ролю ніж колишній їлот, бо в їлота не вимагали принаймні інтелектуальної “данини”, бо від їлота не вимагали любови й прихильності до своїх гнобителів, бо їлот розумів свій гніт. Українець же тільки: відчуває його. Така то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися ув одну сімю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що в шерть наповнили народню душу і — хай навпаки логіці подій ми виписали на свому прапорі: “ОДНА, ЄДИНА НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ”. <br /> 
Чи не захоплюємось ми?! <br /> 
Чи не єсть сей ідеал наш однією з тих пишних, сьвятих ілюзий, якими живе людськість, на які сподівається, та які розпливаються зараз, скоро схочеш їх здійснити? 
Може наша пристрасна любов до Вкраїни підказала нам думку безглуздну, безпідставну? <br /> 
І чи можемо ми надіятись на симпатії широкого суспільства українського? <br /> 
І, головне, чи здійснення сього бажання буде корисне для нашої нациї? <br /> 
Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне істнуваннє, проти нашого права на самостійність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На сьому аргументі не спинятимемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значіння для дужої, бадьорої нациї, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм “правом сильного”. Для нас далеко важніший другий — се закид, що нация наша безсильна, некультурна й інертна. Хиба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю — творить історию при сучасних обставинах життя? Хиба тая маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки сьмішити, але не викликати сімпатий навіть поміж інтелігенциєю, бо ціла українська інтелігенция охочо без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурнійші одиниці з народу. Тай врешті, хиба українська національність не є тільки ріжноманітностию росийської? Коли-б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманітність росийської нациї, то й тоді нелюдські відносини Росиян до нас осьвячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає про помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуттє нациї і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з росийською нациєю! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби. 

І так ми некультурні. Се безперечно правда: наша нация некультурна. Власне, культурність її єсть історічна, бо вона замерла на тім ступіню, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нація наша в загальній культурности з часу конституциї 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусіла вернутись до нижчих форм життя, як політичного, як і социяльного. Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої осьвічености й хвилювали наше суспільство у XVII віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи політичної. Усі ті рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи [панщина], і нация кинена у безодню темряви. Тоді була вбита стародавня культурність української нациї, культурність так інтензівна, що кількома своїми промінями вона могла покликати до життя і могутности нацию нинішніх наших господарів. 

Еге! Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурности знаходимо ми найліпший, наймогутніший, найінтензівнійший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволеннє нашої нациї поставити своїм ідеалом! Бо хиба можливий для нашої нациї поступ і осьвіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу нацию у неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не мати мем змоги уладнати стан річий у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющеннє очей у рабів єсть небезпечне для панів. Сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенция. Се її право і її обов'язок 

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенция стає до боротьби за свій нарід, до боротьби крівавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: “ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД КАРПАТІВ АЖ ПО КАВКАЗ”. Вона віддає себе на служеннє сьому великому ідеалови і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенция не покладе оружія, доти усі покоління Українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважається также відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істновання. Нехай наша істория сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні подурені, ми все ж істнуємо і хочемо далі істнувати. І не тільки істнувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяне, як члени вільної нациї. Нас багато — цілих 30 мілліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім не можливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нация могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим сьвітом! Ми істнуєм, ми відчуваєм своє істнуваннє і своє індівідуальне національне “я”. Наша нация у своєму історічному часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цьвіт української нациї по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки і Полтава. Ми відродили ся з грунту наскрізь напоєного кровю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матірок стародавню любов нашої нациї до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нацию, що лама свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нация ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо памятати, що ми тільки передтечі того великого, що йде за нами, ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці. Сей великий — увесь нарід український. 

Але як партия бойова, партия, що виросла на грунті істориї і єсть партиєю практичної діяльности, ми зобов’язані вказати ту найблизшу мету, яку ми маємо на оці. Ся мета — повернення нам прав, визначених Переяславською конституциєю 1654 року з розширеннєм її впливу на цілу територію українського народу в Росиї. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нация довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська констітуция. 
Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остання боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизив ся і ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх наций заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи! Ми в останнє виходимо на історічну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панованнє чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любовию до України! Сини Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось! 

Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишить ся на нашій території, ми не маємо права покласти оружія. І памятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народню справу. Вперед! І нехай кожен з нас памятає, що коли він бореться за нарід, то мусить дбати за ввесь нарід, щоб цілий нарід не загинув через його необачність. 
Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад! 

<sup>1.</sup>Дата опублікування. 

Самостійна Україна: Зб. програм українських політичних партій початку XX століття. — Т., 1991. —С. 13—19.