Гнузда

Гнузда, -ди, ж. Чаще употребляется ум.: гнуздечка. Чуб. II. 319. Взяла коня за гнуздечку. Мет. 74. Части: вудила — удила, одинъ конецъ которыхъ имѣетъ баранчик, которымъ и зацѣпляется за кільце; ремень поверхъ морды внизу — нахрапник, вверху налобник, застегивающійся подъ шеей — підбородник. (Е. Чикаленко).

Сучасні словники

Словник української мови ГНУЗДЕ́ЧКА, и, жін. Те саме, що вуздечка. Як приїхав під віконце, Вийшла дівка, от як сонце. Взяла коня під гнуздечку, А козака за рученьку (Українські народні ліричні пісні, 1958, 238); Прислужники вдвох ведуть коня за гнуздечку (Нечуй-Левицький, II, 1956, 463).

Словник української мови ВУЗДЕ́ЧКА, и, жін. Частина збруї — ремені з вудилами та поводами, які надівають на голову коневі, щоб правити ним. Аби вуздечка, а кінь буде (Номис, 1864, № 5424); Явтух Каленикович обходить упряжку, поправляє перекрученого посторонка, вуздечку (Юрій Яновський, I, 1958, 613). ♦ Знайдеться вуздечка на кого — можна буде приборкати, привчити когось до чого-небудь. [Черепань:] Не лізь не в своє діло! На таких метких у нас теж вуздечка знайдеться (Юрій Мокрієв, П'єси, 1959, 254); Вдягати (вдягнути) вуздечку на кого — приборкувати, позбавляти когось волелюбних настроїв. На їхню свободу вдягають вуздечку, А вже від свободи в тюрму недалечко (Андрій Малишко, Серце.., 1959, 56).

Вікіпедія. Вільна енциклопедія Вузде́чка, застаріле вузда́, діалектичне наголі́в'я, ка́нтар, канта́рка, канта́рок (від угор. kantár)[1] — предмет збруї, який одягають на голову їздової тварини для керування нею. Вуздечки призначені перш за все для коней, ослів, мулів та ослюків. Керування буйволами, волами, свійськими оленями, ламами та верблюдами здійснюється за допомогою особливих вуздечок, які типологічно ближче до недоуздків. Кінські вуздечки найбільш спеціалізовані й складні, що пов'язано із різноманіттям їхнього застосування.

Словник чужослів Павло Штепа Уздечка – гнуздечка, гнузда, водильце, зубела, капестра.