Туга

Туга, -ги, ж. Радуга. Угор.

Туга, -ги, ж. Горесть, печаль. Волить моя голівонька, ще й серденько в тузі. Рудч. Чп. 87. Він їм тугу розганяє, хоч сам світом нудить. Шевч. Стала к їх серцям велика туга налягати. Макс. Ум. Туженька, тугонька. Серцю туженьки завдав. Гол. І. 188.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ТУГА, и, жін. Почуття глибокого жалю; важкий настрій, переживання, спричинені якимсь горем, невдачею і т. ін.; журба, сум. Засумував же тяжко наш Осауленко.., занудив світом несказанно. З лиця спав, аж почорнів од великої туги (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 269); Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкі думки обсіли голову (Панас Мирний, III, 1954, 14); Журавлі тяглися на південь довгими ключами, і їх журливий гаркавий крик віддався в серці поета безмежною тугою (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 160); Смерть Леніна викликала невимовну тугу по всій землі нашій радянській, а серед трудящих — і за кордоном (Павло Тичина, III, 1957, 139);

// за ким — чим, по кому — чому. Це почуття, викликане відсутністю кого-, чого-небудь, хто (що) знаходиться десь далеко. Безліч не спала ночей мати у тузі за сином (Микола Терещенко, Правда, 1952, 175); Говорили зразу, що вів [тато] убив себе з туги по мамі (Іван Франко, III, 1950, 97); Такий плач, сповнений любові до рідного краю і туги по ньому, міг вирватися з грудей людини, яка сама зазнала всю гіркоту і тягар турецької неволі (Максим Рильський, IX, 1962, 232);

// Журливий вираз (обличчя, очей і т. ін.). Знати по очах було, що плакав чоловік, ще й зараз туга стояла в очах(Андрій Головко, II, 1957, 323); Чернишеві хотілося багато чого сказати цій дівчині-вдови. з очима, повними туги(Олесь Гончар, III, 1959, 217); Григір відвів убік налиті тугою очі (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 135).

♦ Вдаватися (вдатися) в тугу — впадати в стан глибокого жалю, дуже сумувати, журитися. — Ой, не тужи, моя мила, В тугу не вдавайся, За півшести неділеньки Мене сподівайся (Українські народні думи.., 1955, 152);Відводити (відвести) тугу [від серця] див. відводити; Душа (серце) обгортається (обгорнулася і т. ін.) тугою див. обгортатися; Не сходить туга з серця див. сходити; Обгортати (обгорнути) душу (серце і т. ін.) тугою див. обгортати; Розважати (розважувати, розважити) тугу див. розважати; Темна туга див.темний; Туга душу (серце) обгортає (обгорнула) див. обгортати; Туга на серці див. серце; Туга розпирає груди (душу, серце і т. ін.) див. розпирати. Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, 1979. — Стор. 310.

"Словопедія"

ТУГА тоска; уныние, печаль, фольк. кручина; скорбь (сильнее); грусть (слабее) вдаватися в тугу — тосковать, унывать, впадать в уныние, печалиться, предаваться печали, сокрушаться; кручиниться; скорбеть; грустить. Українсько-російський словник

ТУГА скорбота, сум, смуток, р. тужба, д. банність, (за рідним краєм) носталгія. Словник синонімів

УКРЛІТ.ORG_Cловник

ту́га див. журба́1. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 608.

ЖУРБА́, и́, ж.

1. Невеселий настрій, важкі почуття; печаль, смуток. Журба — не сонце, а сушить добре (Укр.. присл.., 1955, 35); *У порівн. Тече, мов журба, тиха річка Сула… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 131).

Журба́ бере́ (взяла́, обніма́є, обняла́) кого; Журба́ наляга́є (налягла́) на кого — важкі почуття, туга, печаль охоплюють кого-небудь. Не звикну я ніколи жити в цій оселі… журба мене бере (Н.-Лев., III, 1956, 349); На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше вповивав його смуток (Мирний, II, 1954, 65); Журба́ з’ї́ла (зсуши́ла) кого — великі переживання, туга, печаль негативно вплинули на фізичний та моральний стан кого-небудь. Ох, не пісні, не уроки — Журба мене з’їла! (Бор., Тв., 1957, 95);Стара то й на страву дивитися не може, нічого не їсть, не п’є, зовсім журба зсушила (Горд., II, 1959, 19); З (від) журби́ — через важкі почуття, сильні переживання. Ніде ж мені подітися. Я від журби згину! (Пісні та романси.., II, 1956, 43); Якась молода молодиця, свіжа й рум’яна, збожеволіла з журби та горя, бо перепечалилась (Н.-Лев., II, 1956, 243); Навести́ журбу́ на кого — засмутити кого-небудь, заставити когось сумувати, тужити. Ці слова навели на Марію журбу (Н.-Лев., II, 1956, 93);У журбі́ — охоплений важкими почуттями, переживаннями. — Під балкон, своєї донни Кожен вечір я приходжу, І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу (Л. Укр., І, 1951, 370).

2. Обставини, що викликають важкі почуття, сильні переживання, печаль, смуток. [Роман:] Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу (Кроп., II, 1958, 19); Кожна хата має свою журбу, своє горе (Коцюб., І, 1955, 436); Сів [Іван], заплакав ревно з горя, Та й в шинок подавсь од моря, Та й запив на всю губу, Та й забув свою журбу (Перв.. II, 1958,492). Вилива́ти (ви́лити) свою́ журбу́ — ділитися з ким-небудь своїм горем, розповідати про ті важкі обставини, що викликають смуток, тугу, печаль. Порається [Уляна] коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає свою журбу й злість сусідці (Коцюб., І, 1955, 437). Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 548.

Журба́, би́, ж.

1) Печаль, кручина, горесть, грусть, тоска: забота. Журба не матінка. Ном. № 2259. Журба сорочки не дасть. Ном. № 2260. Уже лужечки, бережечки вода поняла, молодую Марусю журба обняла. Мет. 135. От журба йому твій кінь Н. Вол. у. Ой є в мене, мати, ищи журби у хаті: перва журба — дитина малая, друга журба — свекруха лихая, третя журба — милий покидає. Н. п. Козак журби не має.Ном. № 717. Журба сього світу і инші жадоби входять і глушять слово. Єв. Мр. IV. 19.

2) Траурный платокъ (черный съ бѣлымъ). Борз. у. Ум. Жу́рбонька, жу́рбочка. З старим життя — сухота моя, з малим життя — журбонька моя. Чуб. V. 700. Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 493.

журба́ (пестливі — жу́рбонька, жу́рбочка) — 1) = журбо́та = жура́ = ту́га — невеселий настрій, важкі почуття, печаль, смуток і відповід-ний душевний стан, навіяний ни¬ми; спрадавна вважалася персоні¬фікованою лихою силою, що втру¬чалася в життя людини, пекла її, сушила, могла й на смерть засуши¬ти, тому кажуть: «Журба їсть лю¬дину, як ржа залізо», «Журба су¬шить, журба в’ялить, журба із ніг валить»; у «Слові о полку Ігоре¬вім»: «Туга ізійшла на Руській Зем¬лі»; туга — це жаль за втраченим, наприклад за молодістю (пop. у Л. Глібова: «А молодість не вер¬неться, не вернеться вона»), за рід¬ним краєм і водночас жагуче ба¬жання чогось кращого, передусім у житті духовному, пop. у Ю. Кле¬на: «Вдивляйся в синю смугу лісівнад обрієм — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в блискучу далечінь морську, білими вітри¬лами метеликовану — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в безмежний простір степів, де сон¬це закочується у травах високих — щось кличе тебе туди: то — туга»; звичайно тужать за тим, чого не¬має, але воно здається особливо гарним, чарівним, привабли¬вим — звідси туга за милим: «Чом туга на душу впала? Чом так серце б’єшсь? Ой, скажи, скажи, коханий, Чом ми розійшлись?»; звідси туга за рідною стороною: козаки в ту¬рецькій неволі співали: «Ой, повій, повій, ти, вітре, Від Дніпра, від За¬поріжжя, Та розвій наш жаль і тугу По степу на бездоріжжя»; пop. тугу Т. Шевченка за нашим великим минулим, яку він висловлює у ба-гатьох своїх творах. Журба — несонце, а сушить добре (приказка); Журба не матінка (М. Номис); Журба сорочки не дасть (М. Но¬мис); Молодую Марусю журба об¬няла (А. Метлинський); Ой є в ме¬не, мати, три журби у хаті: перва журба — дитиня малая, друга жур¬ба — свекруха лихая, третя жур¬ба — милий покидає (пісня); Козак журби не має (М. Номис); З ста¬рим життя — сухота моя, з милим життя — журбонька моя (П. Чубинський); Нехай спить, нехай ле¬жить, та нехай не встане, нехай твоя бідна головонька од журби одстане (П. Чубинський); Мислять люди, що я не журюся, а я таку жу¬ру маю — лиш не подаюся (Я. Головацький); Згине туга — буде друга (приказка); Як прийде туга, пізна-єш друга(приказка);

2) жало́бна хустка (чорна з білим). Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 227-228.

Іноземні словники

Словари и энциклопедии на Академике

туга

I т`уга -и, ж. Почуття глибокого жалю; гнітючий настрій, переживання, спричинені якимсь горем, невдачею і т. ін.; журба, сум. || за ким – чим, по кому – чому. Почуття, викликане відсутністю кого-, чого-небудь, хто (що) знаходитьсядесь далеко. || Журливий вираз (обличчя, очей і т. ін.).

II туг`а -и́, ж., зах. Веселка.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. - "Перун". 2005.

Ілюстрації

Медіа

https://www.youtube.com/watch?v=suYgN7l4RVw

Матеріал з Вікіпедії

Туга — почуття глибокого жалю; важкий настрій, переживання, спричинені якимсь горем, невдачею і т. ін.; журба; негативно забарвлена емоція, важке, гнітюче почуття.

Близькими почуттями є смуток, нудьга, тривога. Туга відрізняється вираженим зниженням настрою і погіршенням загального самопочуття. У важких випадках спостерігається різко виражена пригніченість, постійна зосередженість на почутті туги, при цьому практично відсутні навіть короткочасні приємні враження. Нарешті, можуть бути випадки абсолютно нестерпної туги, які нерідко є причиною суїцидальних думок і дій. Стан туги часто супроводжуються тривогою, почуттям невмотивованого несвідомого страху.