Трагедія

Трагедія (грец. τραγωδία, від τράγοζ — козел і ωδή — пісня, буквально — козлина пісня) — це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. 1. Драматичний жанр, твори якого відзначаються гостротою та непримиренністю конфлікту особистого чи громадського характеру й закінчуються звичайно тим, що герой гине. [Монтаньяр:] Сі декламації, мій пане, зайві, трагедія класична вийшла з моди (Леся Українка, II, 1951, 176); Слово «драма» вживається.. також і у вузькому значенні — як назва окремого драматичного жанру, поряд із такими жанрами, як трагедія, комедія, водевіль (Деякі питання поетичної майстерності, 1956, 152); Що розвивається в трагедії? Яка мета її? Людина і народ. Доля людська, доля народна (Про мистецтво театру, 1954, 6); // Окремий твір цього жанру. Мені здається, що дуже трудно цю трагедію [«Гамлет»] перекласти на нашу мову (Панас Мирний, V, 1955, 379); У Байрона єсть переклад Евріпідового «Прометея», а я іменно [саме] думала, де б мені взяти сю трагедію (Леся Українка, V, 1956, 222); // Вистава на сцені такого твору. Грали історичну трагедію на пуять дій з життя перського царя Кіра, з балетами й інтермедіями (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 147); Дивитися трагедію; Ставити трагедію.

2. перен. Велике горе, нещастя, загальнонародне чи особисте, спричинене гострим, непримиренним конфліктом. Була якась тиха, мовчазна трагедія в його сімейнім життю [житті] (Іван Франко, IV, 1950, 251); Війна в усі віки була трагедією людства, трагічним перехрестям у житті солдата (Іван Ле, В снопі.., 1960, 299); Трагедія Стефаникових героїв — це трагедія людей, які під впливом тяжких обставин життя змушені приглушувати, давити в собі людське начало (Радянське літературознавство, 5, 1971, 70); // Нещасний випадок, приголомшлива подія. Описувати не буду, що се було, — нехай колись при нагоді розкажу, — але вірте на слово, що се була страшна трагедія, не кождий може таке витримати (Леся Українка, V, 1956, 354); Тут [у Помпеї] сталася трагедія, якої Не міг створити навіть і Шекспір (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 101). ♦ Робити (зробити) трагедію з чого — уявляти собі щось надто важким і безнадійним; безпідставно впадати у відчай. Десятки тисяч наших дівчат воюють, і не тільки в медсанбатах, а й на передовій, і не роблять з того трагедії (Леонід Первомайський, Опов.., 1970, 157).

3. кого, чого, в чому. Те саме, що трагізм 2. Сіверцев свого часу багато розповідав Чернишеві про любимий свій Ленінград, про трагедію блокади (Олесь Гончар, I, 1954, 219); Трагедія в тому, що та його добра, по-своєму розумна мама надто вже затуркана життям, надто вже обмежена в силу обставин у своєму світогляді, щоб зрозуміти пориви сина (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 258). Етимологія терміну Етимологія терміна „трагедія” пов'язана з культовими обрядами, сценічним розігруванням міфу, атрибутом якого був козел. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку давніх греків, у їх основі лежало втручання в долю окремих людей фатуму, оскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей, цілком залежали від нього. Така точка зору яскраво віддзеркалюється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла „Едіп-цар” все було зроблено для того, аби головний його герой Едіп уникнув лиховісного попередження Оракула. Однак ніщо не дало можливості Едіпові уникнути вбивства батька і одруження з власною матір'ю. Серія вбивств супроводжує трагедію Ес-хіла „Агамемнон”: у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфі-генію, його дружина без жодних душевних мук убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Клітемнестра в усьому звинувачує фатум: „Доля в справі тій винуватицею є”. Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйняттям греками навколишньої дійсності.

Історія жанру Трагедія класицизму базувалася на культі античності й розуму. Конфлікт у творах Корнеля („Сід”, „Горацій”), Расіна („Федра”) виникав між почуттями героїв і їхніми обов'язками перед державою. Особисте й державне перепліталося в непримиренному двобої. Герой Корнеля Горацій, наприклад, вгамовує свої емоції та почуття в ім'я інтересів держави, якій він служить.

Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії змінюється. Зокрема, у творах Вольтера, його герої — Заїра, Сеїд — гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. Помітну роль у розвиткові трагедії відіграє драматургія Гете („Гец фон Берліхінген”, „Еґмонт”) і Шіллера („Розбійники”, „Підступність і кохання”), в якій трагічним є саме осмислення історії. В трагедії романтизму („Манфред” Байрона, „Рюї Блаз” Гюґо) відобразилося трагічне розчарування особистості в дійсності. Змістом романтичної трагедії стає трагедія внутрішнього світу героя. У пушкінській трагедії „Борис Годунов” звучить тема „долі народної”. У відриві від інтересів народу — глибокі корені трагедії Бориса.

У середині XIX століття інтенсивність розвитку трагедії помітно ослаблюється. Одним з небагатьох проявів трагічного начала в драматургії цього періоду стає творчість Г. Ібсе-на („Боротьба за престол”, „Бранд”). У XX столітті трагедії створюють Ф. Ґарсіа Лорка („Криваве весілля”), Б. Брехт („Свята Іоанна боєнь”), Ш. О'Кейсі (цикл дублінських трагедій), Ж. Ануй („Антігона”). Однак трагедія не є домінуючим жанром сучасної драматургії. Деякі автори взагалі відкидають саму можливість створення п'єс трагедійного жанру у XX столітті. Ф. Дюрренматт, наприклад, вважає, що трагедійне мистецтво є неможливим „у ляльковій комедії нашого століття”.

В українській літературі зародження трагедії припадає на XVIII століття. Першим твором цього жанру дослідники вважають „Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства” М. Козачинського, написану письменником під час учителювання в Сербії на сюжет з історії цієї держави. XIX століття дало кілька зразків трагедій. Слід відзначити твори М. Костомарова („Переяславська ніч”, „Кремуцій Кодр”), І. Карпенка-Карого („Сава Чалий”), М. Старицького („Оборона Буші”).

Література XX століття помітно розширила обрії української трагедії. 1918 року з'являється твір В. Пачовського „Роман Великий”, події якого розгортаються в XIII столітті. Родинна трагедія галицького князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського „Ярослав Осмомисл” (1917 p.). Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка „Між двох сил” (1919 p.). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова „Коли народ визволяється” (1922 p.). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М. Куліша „97” (1924 p.). Пізніше з'являються п'єси Ю. Яновського „Дума про Британку”, О. Левади „Фауст і смерть”, Я. Баша „Професор Буйко”, М. Зарудного „Тил”.

Теорії Визначити трагедію - справа не проста і існує багато визначень, деякі з яких несумісні між собою. Оскар Мандель у «Визначенні трагедії» (1961 р.) Протиставив два принципово різні засоби досягнення визначення. По-перше, це те, що він називає похідним способом, в якому трагедія вважається виразом впорядкування світу; "замість того, щоб запитувати, що виражає трагедія, похідне визначення має тенденцію запитувати те, що виражається через трагедію". Другий - предметний спосіб визначення трагедії, який починається з твору мистецтва, який, як передбачається, містить упорядкованість світу. Субстанціональні критики "цікавляться складовими елементами мистецтва, а не його онтологічними джерелами".

Він розпізнає чотири підкласи: a."визначення за формальними елементами" (наприклад, передбачувані "три об'єднання"); б. "визначення за ситуацією" (де трагедія визначається, наприклад, як "прояв падіння доброї людини"); c. "визначення за етичним напрямом" (де критик переймається значенням, "інтелектуальним та моральним ефектом); д." визначення емоційним ефектом "(і він цитує "вимогу жалості та страху Аристотеля ")

Трагедія в українській літературі В українській літературі зародження трагедії припадає на 18 століття. Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. 19 століття дало кілька зразків трагедій («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

Література 20 століття помітно розширила обрії української трагедії. 1918 р. з'являється твір Василя Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються у 13 століття Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі Михайла Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917).

Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова «Коли народ визволяється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір Миколи Куліша «97» (1924). Пізніше з'являються п'єси Юрія Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Професор Буйко».

Джерела: Трагедія http://sum.in.ua/s/traghedija

Посилання: Трагедія // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1921-1922. — 1000 екз.http://encyclopedia.kiev.ua/vydaniya/files/use/third_book/part4.pdf