Славно

Славно, нар. 1) Славно. 2) Хорошо. Як славно, бабусечко, як славно. МВ. (О, 1862. III. 41). Ум. Славненько, славнесенько.

Сучасні словники

Академічний тлумачний словник (1970—1980)

СЛАВНО, присл.

1. Присл. до славний 4. [Катря:] Він і співа славно, голосно та так чуло (Михайло Старицький, Драм. тв., 1941, 21); Як славно червоною глиною підведена призьба (Михайло Стельмах, I, 1962, 649); [Сашко:] Ніхто ж так славно не розкаже нам про природу, як Надійка (Захар Мороз, П'єси, 1959, 12); Великая настала січ! Троянці дуже славно бились, Рутульці трохи поживились, Насилу розвела їх ніч (Іван Котляревський, I, 1952, 250).

2. рідко. Із славою. Раз умирати кождому [кожному], але славно вмирати — се не кождому лучається (Іван Франко, VI, 1951, 89); В одній сім'ї зростали, Разом ішли на бій І славно умирали Гастелло, Кошовий (Микола Нагнибіда, Вибр., 1950, 189).

3. у знач. присудк. сл. Про почуття задоволення, приємності, яке охоплює кого-небудь. — Учора я ходив ген аж за ліс. Славно так. Попід лісом ідеш, не душно, пташки співають (Панас Мирний, III, 1954, 346); Славно у тій пасіці. Дихать — не надихаться! Легко, вільно! (Марко Вовчок, I, 1955, 382); Татко наказав посипати свіжим піском усі стежки коло будинку.. Славно буде! Чудово! (Леся Українка, III, 1952, 663); І так мені славно став на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стаю женцем (Михайло Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 68).

4. у знач. виг., рідко. Уживається на означення схвалення, згоди; добре. — Славно, славно! — закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість (Іван Франко, IV, 1950, 69); Обняла [Маруся] опришка і поцілувала в повні губи. Гомін одобрення [схвалення], трохи насмішливого, трохи заздрісного, пройшов покоєм.. — Славно! Славно! — кричали гості. — Ще раз! (Гнат Хоткевич, II, 1966, 75); — Я ще змалку таку охоту маю до грамоти, що господи! — От і славно!.. Приходь щовечора до мене, будемо вчитися (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 447).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 9, 1978. — Стор. 347.

Ілюстрації