Промовляти

Промовля́ти, -ляю, -єш, сов. в. промовити, -влю, -виш, гл. Говорить, проговорить, сказать. Ой дівчинонька стиха промовляє, мене молодого як по серденьку крає. Лукаш. 128. Струна струні промовляє: нема краю тихому Дунаю. Чуб. V. 343. Стиха словами промовляє. ЗОЮР. І. 208. Дрібні сльози роню, слова не промовлю. Мет. Ой вийди, вийди, як виходила, промов словечко, як говорила. Чуб. V.

Адресувати кому-, чому-небудь свої слова, звертатися до когось, чогось із якимись словами. Поки я такії речі Промовляв до того снігу, Стрілив хтось, і з високості Впав додолу темний шуляк (Леся Українка, IV, 1954, 166); — Постій, Буланий! — промовив він до коня (Панас Мирний, I, 1954, 267); Іван ніжно погладив голуба і промовив до нього: — Не заблудиш, Сивко? Знайдеш? (Юрій Збанацький, Крил. гонець, 1953, 7); Розповідати про що-небудь. — Браття, — говорив далі [бесідник], — я не вмію красно промовляти, але вповім вам таку ніби казку (Лесь Мартович, Тв., 1954, 183);

Сучасні словники

Викликати які-небудь думки, почуття. Ми — із мармуру, ми й з деревини, Тільки ж кожен удар промовля, Що усе на землі — для людини, Бо людина сама — це земля (Максим Рильський, I, 1960, 316); Каховка! Як багато промовляє це слово серцю радянського патріота (Радянська Україна, 22.IX 1950, Говорити, проказувати що-небудь уголос, часом звертаючись до когось; усно висловлювати думки. Виголошувати промову, тост і т. ін.; звертатися до кого-небудь з промовою, поздоровленням тощо; доводити щось до загального відома.