Опришок

Опри́шок, -шка, м. Разбойникъ, бандитъ. Да чи підем, пане брате, на весні в опришки. Лукаш. 135.

Значення

1. Народний месник, учасник народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті і Буковині проти феодально-кріпосницького гніту в другій половині XVI — першій половині XIX ст. Гуцульщину почав потроху читати. Тоді візьмуся за оповідання про опришків, а на кінці прочитаю Федьковича (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 368); Антифеодальний рух опришків, як засвідчують історичні документи, був відомий з другої половини XV століття. Вже в той час опришки беруть участь у селянських повстаннях на західноукраїнських землях (Народна творчість та етнографія, 1, 1962, 98).

2. перен., діал. Розбійник, злодій; бешкетник. — Ти зробився зовсім іншим чоловіком, перестав пити, перестав заходити до шинків, водитися з п'яницями та опришками (Іван Франко, IV, 1950, 397); * У порівняннях. — Він ще б'ється, як опришок.. Вдарив мене... (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1950, 105).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, 1974. — Стор. 729.

Етимологія слова

Походження слова «опришок» неясне: може бути пов'язане з опріч («окремо, осторонь») і в цьому разі тлумачиться як характеристика незалежного від пана чоловіка або оприск («скеля, уламок»), оприскливий («нестриманий, дошкульний»), пов'язаними з прискати[1]. Згідно з першою версією, «опришки» етимологічно (але не за значенням) споріднене з російським «опричники» (особиста гвардія Івана Грозного)[2].

Історія

Виникнення руху

Вперше опришки згадуються в документах 1498[3] у зв'язку з посиленням кріпосницького гніту. Діяльність опришків спочатку розгорнулася на Прикарпатті, пізніше охопила Закарпаття та Буковину. Опорним центром опришків були Карпати.

У гори тікали розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги) та бідні міщани, які гуртувалися в опришківські ровти[4]. Вони нападали на панів-землевласників, орендарів, лихварів, корчмарів, грабували та руйнували шляхетські маєтки тощо.

Поширення Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами. Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, підтримка з боку більшості селян давали опришкам змогу успішно діяти протягом тривалого часу.

У XVI—XVII століттях зброєю опришків були луки, арбалети, списи, бартки, ножі, рогатини. Згодом, у 18-19 ст., нею стали також рушниці та пістолі. Символом бойової звитяги опришків були бартки (топірці), на яких вони присягали, вступаючи до ровти.

В середині 16 ст. загони опришків діяли на Покутті (Коломийський повіт), Сяніцькій і Перемишльській землях. В 2-й половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, галицько-угорське пограниччя, а також околиці Язлівця, Жидачева, район Кам'янця-Подільського.

В той час відомими ватажками опришків були М.Гатала, брати Гриць та Іванча й інші.

Перша половина XVII ст. (в співпраці з козаками)

В 1-й пол. 17 століття на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 року здобули фортецю Пнів. У 1630-1640-х рр. на Західному Прикарпатті уславилися боротьбою проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки.

Значні виступи опришків відбулися після появи в Червоній Русі козацьких загонів із війська Богдана Хмельницького. Опришки в цей час тісно співпрацювали з козаками. Польська шляхта навіть називала опришків «другою армією Хмельницького». [5] Опришки у травні 1648 здобули королівський замок у Новотанці, а в липні — в Сяніку. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні під проводом Семена Височана (1648).

1649—1654 — опришки вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки здобули Гусятин і Сатанів.

1653 — в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

Друга половина XVII ст. та початок XVIII ст.

В 2-й половині XVII століття опришків на Покутті та Прикарпатті очолювали І.Винник (Печеник), Нестор, М.Скребета, брати Лунґи, Бордюк та інші ватажки. На поч. 18 ст. — І.Пискливий, Пинтя, В.Солоник, І.Панчишин та ін. Найактивніше опришки діяли у 1730-1740-х рр. під проводом Олекси Довбуша. Загони Довбуша діяли на Прикарпатті, робили походи в Перемишль, Дрогобич, Турку, на Закарпаття й Поділля.[6] Частина опришків переходила й на Запоріжжя.[7][6] 24 серпня 1745 року народний герой був по-зрадницькому вбитий.[6] Після його загибелі загони опришків очолювали Василь Баюрак, Іван Бойчук, Павло Орфенюк.

Рух опришків не припинився після переходу Галичини (1772) та Буковини (1774) під владу Габсбурґів. У 1780-х рр. у Станіславівській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. діяв ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). У 1-й половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін.

Згасання опришківського руху

Зміна соціально-політичних умов у Галичині та Буковині після 1848 року (зокрема, скасування панщини) сприяла поступовому загасанню опришківського руху. Певну роль зіграли й жорстокі заходи з його придушення (силами каральних загонів смоляків, пушкарів, гірських стрільців).

Останніми ватажками опришків були М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї у 2-й половині 19 ст. (Галичина) та Микола Шугай, вбитий 1921 року (Закарпаття).

Діяльність опришків справляла глибоке враження на народну свідомість і знайшла своє фольклорне відображення у безлічі народних пісень, легенд, переказів.

Ілюстрації