Нівроку

Нівро́ку- 1. Нічого собі, непогано, так як треба. Прийшов старий Кулик.. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку... (Панас Мирний, I, 1949, 257); Вже чверть століття пружні вітри степові цілують її вуста, обпалюють щоки. І почуває, себе Оксана Іванівна, як кажуть, нівроку (Колгоспник України, 4, 1956, 21); // Більше ніж треба. Яресько та Маркіяш весело оглядали свого товариша. Сімнадцятий тільки минає, а вигнало нівроку: голова біля кулемета, а ноги десь аж за мостом звисають (Олесь Гончар, II, 1959, 239); // у знач. прикм. Непоганий, такий як треба. Нівроку зять, не зять, а дуб, тернові очі, чорний чуб, з обличчя видно — дружелюб (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 333); — Нівроку собі [колгосп], — сказав агроном (Дмитро Бедзик, Дніпро.., 1951, 19); Хазяєчка з тебе, нівроку!.. (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 104). 2. у знач. вставн. сл. Уживається для вираження побажання не принести горя, не наврочити кому-небудь своїми словами. — Оце було йду вулицею та й чую, як люди говорять: — Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!.. (Нечуй-Левицький, II, 1956, 106); [Осадчий:] Та й ви, Михайле Йвановичу, нівроку, — ніби помолодшали (Леонід Смілянський, Черв. троянда, 1955, 56); А тепер вже інший час, нівроку, Ми крокуєм гордо в майбуття (Ярослав Шпорта, Мужність, 1951, 39).

Нівроку йому (їй, вам, тобі і т. ін.) — уживається для вираження побажання не принести горя, не наврочити кому-небудь своїми словами. Серед села вдова жила У новій хатині, Білолиця, кароока І станом висока.. І молода — нівроку їй (Тарас Шевченко, I, 1963, 158); — Тепер я поденних не візьму: ти, молодичко, нівроку тобі, проворна, роботяща, управишся сама (Любов Яновська, I, 1959, 271).