Кив!

Матеріал з Київський університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук


Сучасні словники

Словарь української мови Упорядкував Борис ГРІНЧЕНКО
Кив! I меж. Выражаетъ киваніе. Вона йому кив оддалеки головою. Г. Барв. 461. Кив-морг на його! Н. п.

Кив II, -ва, м. Кивокъ, мимическій знакъ. Хто не слухає кива, той послухає кия. Ном. Там такий, що все на кивах та на мигах. Ном. № 5774. Підсунувши вгору шлика кивом. К. ЦН. 173.


Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)
КИВ, у, чол.
1. Те саме, що кивок. Там такий, що все на кивах та на мигах (Номис, 1864, № 5774); Одпровожали [відпроваджували] її хто сміхом, хто кивом, .. а хто дивом щирим (Марко Вовчок, I, 1955, 172); На селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву (Юрій Яновський, Мир, 1956, 94).

2. розм. Уживається як присудок за знач. кивнути. — Мати кив на мене: вийди мов (Архип Тесленко, З книги життя, 1918, 14); Уже й шапку надів був — іти, а тут сам Тригубенко — кив головою (Андрій Головко, I, 1957, 323).

Ілюстрації

Кивати

Медіа

Кивок
Кивок

Див. також

Кивок