Дівич-вечір

Дівич-вечір, -чора, м. Дѣвичникъ. Чуб. 99. КС. 1883. ІІ. 372. Невеселий дівичвечір у нашої молодої. МВ. І. 41.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ДІ́ВИЧ-ВЕ́ЧІР, чора, чол., заст. Обрядова вечірка молодої напередодні весілля; прощання з дівуванням. У суботу дівич-вечір одбули, а в неділю повічали (Олекса Стороженко, I, 1957, 362); На дівич-вечір зібралися всі Катрусині подружки (Оксана Іваненко, Тарас. шляхи, 1954, 8).

"Словопедія"

ДІВИЧ-ВЕЧІР ді́вич-ве́чір іменник чоловічого роду

• Але: два, три, чотири ді́вич-ве́чори

УКРЛІТ.ORG_Cловник

ді́вич-ве́чір — старовинна обря¬дова вечірка молодої напередодні весілля; прощання з дівуванням; відбувалася звичайно в п’ятницю або суботу; накривали стіл з коро¬ваєм, співали багато пісень, вили гільце. Невеселий дівич-вечір у на¬шої молодої (Марко Вовчок); У су¬боту дівич-вечір одбули, а в неділю повінчали (О. Стороженко). Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 186.

Іноземні словники

Словари и энциклопедии на Академике

дівич-вечір -чора, ч., заст. Обрядова вечірка молодої напередодні весілля; прощання з дівуванням.

Ілюстрації

Цікаві факти

Сiмейнi обряди та ритуали українцiв

Дiвич-вечiр

Дiвич-вечiр (дiвичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збiрня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередоднi весiлля як символ прощання з вiльним життям. Такi молодiжнi вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт вiдокремлення наречених вiд нежонатої молодi.

Дівич-вечір у домi нареченої вiдзначався особливою лiричнiстю. Дiвчата-подруги вили гiльце: оздоблювали квiтами, стрiчками та букетиками колоскiв виготовленi пiд час барвiнкових свят вишневе деревце або гiлку сосни. Гiльце символiзувало незайманiсть, красу та молодiсть. Разом iз завиттям гiльця виготовляли маленьку квiтку або вiнки для молодого i молодої як символ наречених.

Одягання вiнкiв супроводжувалося ритуалами. На долiвцi розстеляли бiле полотно, на яке ставили хлiбну дiжу, зверху клали подушку. Наречена сiдала на неї (на Прикарпаттi — на застелене кожухом ярмо), пiсля чого брат розплiтав їй косу, а дiвчата прикрашали голову весiльним вiнком. У бiльш давнi часи всi цi дiї виконувала мати.

Старша дружка (весiльна матка) чiпляла молодому вiнок до шапки чи капелюха, садовила бiля нареченої на кожух i накривала їх рушником або посипала житом.

Пiсля цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весiльний поїзд) та йшли запрошувати рiдню i сусiдiв на весiлля. Більше читайте тут: [1]