Дифірамб
Дифірамб
Термін https://www.britannica.com/art/dithyramb
Дифірамб - урочиста хорова пісня на честь бога Діоніса. Літературний жанр, близький до оди або гімну. Форма була відома ще в VII столітті до н.е. в Греції, де імпровізовану лірику співали бенкетники під супроводом людини, яку, за словами поета Архілоха, «вразив грім вина». Їй протиставлявся більш тверезий пеан, співаний на честь Аполлона. Етимологія цього слова невизначена, хоча, як і інші слова, які закінчуються на -amb-, воно, здається, має доеллінське походження.
Походження Давньогрецької трагедії
Thespis, Athens, and The Origins of Greek Drama: Crash Course Theater #2
Зародження і розвиток античної драми пов'язаний із так званим класичним періодом давньогрецької літератури. Класичний період припадає на V - IV ст. до н.е. У цей час грецьке рабовласницьке суспільство переживає період свого найвищого розквіту — економічного, політичного, культурного, який тісно пов'язаний з Афінами, що, після того, як Іонія підпала під владу персів, стали центральним полісом держави. У сфері літератури перевага Аттики, центром якої були Афіни, була настільки значною, що цей період називають аттичним періодом античної літератури. Одним із найбільших досягнень тогочасного античного суспільства стала афінська демократія. Навіть при зазначених недоліках полісної системи взагалі й демократичного полісу зокрема ("зрівнялівка", нетерпимість інакомислення тощо), афінська демократія характеризувалася переплетенням колективної полісної солідарності із значною самостійністю індивіда.
Час могутності афінської держави і разом з тим завершення демократизації державного ладу Афін припадає на 50-30-і р. V ст. до н.е., що дістав назву від імені тогочасного лідера полісу, на "вік Перикла" — епоху внутрішнього розквіту Греції. У ці ж роки відбулася Пелопоннеська війна - війна між Афінами і Спартою, що розкрила суперечності між рабами і рабовласницькою общиною, а також суперечності всередині полісу.
За час правління Перикла Афіни стають центром грецького мистецтва: активне будівництво, розвиток архітектури (Парфенон, Пропілей, Ерехфіон), організовується школа скульптора Фідія. У місті процвітала філософія: критика системи олімпійської міфології і релігії Ксенофана, філософія Анаксагора, "стихійний матеріалізм" Демокріта, розпочинається софістичний рух.
Афінська демократія створює літературу, глибоко відмінну від тієї, яка розвивалася в аристократичних общинах або при дворах тиранів. Література аттичного періоду звернена до народу, до колективу афінських громадян, і розробляє питання, породжені соціальним і політичним життям афінського полісу.
Храм Посейдона в Аттиці 449р. до н.е.
Основна тема аттичної літератури епохи розквіту — показ шляхів людської поведінки у важливих питаннях полісного життя. Основні її риси:
• близькість до народу,
• глибока насиченість актуальною проблематикою,
Video Player is loading. VDO.AI
Всі публікації щодо: Теорія літератури АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА - Оксана Гальчук - 2008 ЕТАПИ РОЗВИТКУ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ТРАГЕДІЇ - АНТИЧНА ТРАГЕДІЯ
• Походження давньогрецької трагедії
• Давньогрецький театр. Організація театральної справи
• Проблематика і структура давньогрецької трагедії
• Етапи розвитку давньогрецької трагедії
Походження давньогрецької трагедії
Зародження і розвиток античної драми пов'язаний із так званим класичним періодом давньогрецької літератури. Класичний період припадає на V - IV ст. до н.е. У цей час грецьке рабовласницьке суспільство переживає період свого найвищого розквіту — економічного, політичного, культурного, який тісно пов'язаний з Афінами, що, після того, як Іонія підпала під владу персів, стали центральним полісом держави. У сфері літератури перевага Аттики, центром якої були Афіни, була настільки значною, що цей період називають аттичним періодом античної літератури. Одним із найбільших досягнень тогочасного
античного суспільства стала афінська демократія. Навіть при зазначених недоліках полісної системи взагалі й демократичного полісу зокрема ("зрівнялівка", нетерпимість інакомислення тощо), афінська демократія характеризувалася переплетенням колективної полісної солідарності із значною самостійністю індивіда.
Час могутності афінської держави і разом з тим завершення демократизації державного ладу Афін припадає на 50-30-і р. V ст. до н.е., що дістав назву від імені тогочасного лідера полісу, на "вік Перикла" — епоху внутрішнього розквіту Греції. У ці ж роки відбулася Пелопоннеська війна - війна між Афінами і Спартою, що розкрила суперечності між рабами і рабовласницькою общиною, а також суперечності всередині полісу.
За час правління Перикла Афіни стають центром грецького мистецтва: активне будівництво, розвиток архітектури (Парфенон, Пропілей, Ерехфіон), організовується школа скульптора Фідія. У місті процвітала філософія: критика системи олімпійської міфології і релігії Ксенофана, філософія Анаксагора, "стихійний матеріалізм" Демокріта, розпочинається софістичний рух.
Афінська демократія створює літературу, глибоко відмінну від тієї, яка розвивалася в аристократичних общинах або при дворах тиранів. Література аттичного періоду звернена до народу, до колективу афінських громадян, і розробляє питання, породжені соціальним і політичним життям афінського полісу.
Храм Посейдона в Аттиці 449р. до н.е. Зведений за часів Перікла по закінченню греко-перської війни
Основна тема аттичної літератури епохи розквіту — показ шляхів людської поведінки у важливих питаннях полісного життя. Основні її риси:
• близькість до народу,
• глибока насиченість актуальною проблематикою,
• монументальність,
• гуманізм.
У цих умовах ні лірика, ні епос не змогли зберегти своєї провідної ролі. Центральне місце в літературі V ст. до н.е. посідає драма, зображення конфлікту, дії. Поряд із епосом Гомера, антична драма є найвизначнішим внеском греків у скарбницю світової літератури.
Основні види античної драми (трагедія, комедія, драма сатирів) розвинулися в рамках культу бога Діоніса як один із елементів його свят. Становленню драми як літературного жанру передувала обрядова драма, характерною рисою якої є перерядження, переодягання (маски звірів, духів і мерців — "предків").
Культ Діоніса
ДАВНЬОГРЕЦЬКА ТРАГЕДІЯ B. А. Потульницький file:///C:/Users/maria/AppData/Local/Temp/Ptul'nyts'kyy_Davn'ohrets'ka_trahediya_yak_pershyy(1).pdf
Мімічні ігри з перерядженням відіграють велику роль у землеробських культах. Зразком грецького культового дійства може бути священна гра під час містерій на честь Деметри в Елевсині, де розігрувалися сцени викрадення Аїдом Персефони, блукання Деметри в пошуках доньки, повернення Персефони на землю і оновлення у зв'язку з цим природи; зображували шлюб Деметри і Зевса. Проте Елевсинські містерії були радше святом для обраних: брати участь у них могли лише знатні громадяни, а за розголошення таємниці Елевсинських містерій загрожувало вигнання з міста або навіть смерть. Тому з часом серйозному й величному культу Деметри склав конкуренцію культ іншого бога - бога виноградарства і творчих сил природи Діоніса.
Культ Діоніса (Вакха) був дуже багатим на мімічні елементи. Його втіленням (фетишем) вважали дерева або виноградну лозу, тварин - бика, козла, а також фалос — символ родючості. Найбільш примітивні форми культу Діоніса збереглися у Фракії. Його ознаки: нічні "радіння" жінок; флейти і тимпани як музичний супровід; костюми сатирів і вакханок (або "менад" — несамовитих), які, згідно з міфологією, були супутниками бога Діоніса; ритуальне поїдання тварини, що уособлювала бога виноградарства. Із Фракії культ поширився по всій країні, відтиснувши на другий план культ Деметри. Із суворого і жорстокого культу, що спочатку навіть вимагав людських жертв, він перетворився у більш спокійний і став релігією селянства.
У другій половині VI ст. до н.е. були встановлені свята на честь Діоніса, що ввійшов до системи олімпійських богів як син Зевса й фіванки Семели. За міфом, бог народився тоді, коли на прохання Семели (а їй "підказала" це ревнива Гера) до неї з'явився Зевс у всій своїй божественній красі, із громами й блискавками. Семела загинула, а її щойно народжене, але недоношене дитя Зевс зашив у своє стегно, звідки він через належний час і народився. Виходило, що Діоніс ніби двічі народився, що логікою міфу пов'язувалося із виноградною лозою. За ним закріпили функції бога виноградарства, родючості та сп'яніння. Багатогранність образу Діоніса (за міфом, він успадкував два темпераменти: грізний та бурхливий від Зевса і ніжний та люблячий від матері, що виявилося в його екстатичній поведінці) знайшла своє втілення у встановленні цілої низки свят (вакханалій), що лягли в основу драми.
Види драми — трагедія і комедія — у своєму розвинутому вигляді стали найважливішими знаряддями для постановки проблем, що хвилювали афінську аристократію. Щодо драми сатирів, то вона не відігравала самостійної ролі й була лише додатком до вистав трагедії.
Обов'язковим елементом культу Діоніса було виконання хором гімнів на честь бога виноградарства — дифірамбів, — що з часом набуло форми змагань. Дифірамбічний хор розташовувався півколом і складався із 50 хоревтів, підібраних за віком і статтю (наприклад, хор юнаків, хор літніх жінок тощо). На чолі хору стояв заспівувач — корифей (або ексархос). Окрім дифірамбічних хорів були старовинні сатирівські хори, учасники яких переодягалися на сатирів.
Отже, переодягання, змагання у вмінні виконувати дифірамби на честь Діоніса й інсценізація міфічних сюжетів - три "кити" свят на честь бога виноградарства, на основі яких і постала давньогрецька трагедія.
Від зовнішнього вигляду заспівувачів дифірамбів, які переряджувалися у сатирів, козлоногих супутників Дафніса, і виникло слово "трагедія", що буквально означає "пісня козлів" (від "трагос" — козел і "оде" — пісня). Таку думку висловив свого часу Аристотель у знаменитій праці "Поетика". Загалом питання походження давньогрецької трагедії належить до найбільш складних в історії античної літератури. Одна з причин цього полягає в тому, що "Поетика" Аристотеля є єдиною науковою працею того періоду, а більш пізні дослідники не в усьому погоджуються із славетним вченим, а то й висловлюють свої теорії, що потребують додаткових підтверджень.
