Дилювати
Дилювати
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка
Дилюва́ти, лю́ю, єш, гл. Строить изъ бревенъ. Ой у полі корчма дильом дильована. Н. п.
Сучасне трактування
Так звана дильована хата побутувала в усіх південних районах Хмельниччини (села Рогізна, Дерев’яни Кам’янець-Подільського, села Щербівці, Тишків Новоушицького, села Говори, Адамівка, Гоголів Віньковецького, село Волоське Деражнянського, село Прилужне Летичівського, село Великий Карапчіїв Городецького, село Тинна Дунаєвецького районів та інші). Техніку “дилювання” місцеві жителі трактують як почергове вкладання шарів глиносоломи (“болота”) і горизонтальних “дилів”. Респонденти старших вікових груп уважають цю техніку однією з найдавніших (мовляв, так будували ще “царські хати”; село Адамівка). Водночас подекуди (село Тинна) її визнають найдавнішою з тих, що побутують нині.
Під час застосування техніки “дилювання” в бокових площинах “слупів” (“сох”) вибирали поздовжні пази – “ґари” (“заґаровані слупи”; село Рогізна), в які заганяли (“забивали“) “дилі”. Останні являли собою тонкі (8–10 см) круглі (колені) “патики” (“прути”), виготовленіз дубової (села Говори, Тинна, Рогізна, Дерев’яни), осикової або вербової (села Говори, Рогізна) деревини. “Дилі” вільно рухалися в пазах стовпів і під час вбивання глиносоломи подавалися донизу.
На обстеженій території застосовували декілька способів “дилювання” стін:
I спосіб. Між стовпами заганяли перший “диль”, тоді “ґралями” накладали глину (“землю”, “болото”), вимішану з м’ятою соломою, яку втрамбовували наступним “дилем” (“забивали деревом”), і далі повторювали порядок дій (село
Тинна). Шар “болота” становив 0,2–0,3 м (село Говори).
II спосіб. Як і в попередньому випадку, спершу встановлювали “диль”, по ньому вкладали “балабухи” (круглі глиносолом’яні, за формою схожі на хлібини вальки, про які йтиметься далі; відтак знову “диль”, “балабухи” і так далі. “Балабухи” щільно втрамбовували кожним наступним “дилем”. Кількість шарів “балабухів” між двома суміжними “дилями” була різною: один (села Щербівці, Великий Карапчіїв, Прилужне), два (села Волоське, Дерев’яни), три–чотири (село Рогізна). Іноді глиновалькована прокладка могла бути ще більшою – такою, що на всю висоту стіни використовували лише дві–три “дилі”. Зважаючи на застосування різної кількості дерева і глиносоломи, Т. Косміна навіть розрізняє два різновиди цього варіанту заповнення стін: “стіни на стовпах з вальків і прокладкою дерева” та “стіни на стовпах у закидку з шаром глини”. Аналогічні стіни траплялися вжитлах призбручанських районів Тернопільщини, особливо на Борщівщині. Прикметно, що в будівлях північніше товщина глиносолом’яної прокладки зменшується: наприклад, у селі Прилужне вона не перевищує, як правило, 10 см, і таку хату місцеві селяни називають “хатоюмазанкою”.
III спосіб. Круглі вербові чи осикові “дилі” попередньо обкладали (“обліплювали”) короткими (0,2–0,3 м) “вальками” і вкладали між “заґаровані слупи”. Нижній шар глини трамбували наступним верхнім “дилем” (село Рогізна). Аналогічні зразки цього різновиду “дилювання” стін відомі в селах Бродівського району на Львівщині.
IV спосіб. Як і в попередньому випадку, спершу “дилі” обвивали вальками, але вже довгою (на ціле стебло) соломою, вкладали в “ґари” стовпів і побивали обухом сокири (“топора”; село Адамівка). Цей різновид “дильованої” техніки також відомий на Борщівщині.
Ілюстрації
Фрагмент "дильованої стіни"
