Волокти

Волокти, -чу, -чеш, гл. Тащить, влачить, тянуть. Так потомились, що насилу ноги волочуть. Рудч. Ск. II. 48. Убив корову, взяв на плечі та й волоче. Рудч. Ск. II. 189.

Сучаснісловники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

. ВОЛОКТИ, очу, очеш і розм. ВОЛІКТИ, ічу, ічеш; мин. ч. волік, волокла, ло і волікла, ло; недок., перех. 1. Тягти кого-, що-небудь по поверхні чогось. Стали її будити — не встає; вони її із лави волокти (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 57); 1 все щось він з того стриху скидав на землю, і волік перед хату (Василь Стефаник, I, 1949, 112); Тюбеляєві собаки волокли за собою по снігу вовчі шкури (Микола Трублаїні, Крила.., 1947, 68); * Образно.Волікла [хвиля] їх [каміння] по дні з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 391); // Нести на собі когось або щось важке, великого розміру, що звичайно торкається землі. Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 413); // Ледве пересувати (чоботи тощо). Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою (Анатолій Свидницький, Люборацькі, 1955, 96). ♦ Ледве (насилу і т. ін.) ноги волокти — те саме, що Ледве (насилу і т. ін.) ноги волочити (див. волочити). — Тпррру!.. Іч, почула свою землю та — скоком! — сказав він, здержуючи коняку. — А, не бійсь, у місто ледве ноги волокла (Панас Мирний, III, 1954, 106). 2. розм. Силоміць (або переконавши) вести кого-небудь із собою. Троянці волокли з собою Старую бабу, як ягу (Іван Котляревський, I, 1952, 102); Усі гуртом волочуть тебе під ятку могоричі запивати (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 12).

Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка

Волокти, -чу, -чеш, гл. Тащить, влачить, тянуть. Так потомились, що насилу ноги волочуть. Рудч. Ск. II. 48. Убив корову, взяв на плечі та й волоче. Рудч. Ск. II. 189.

УКРЛІТ.ORG_Cловник

ВОЛОКТИ́, оч́у, о́чеш і розм. ВОЛІКТИ́, ічу́, іче́ш; мин. ч. волі́к, волокла́, ло́ і волікла́, ло́; недок., перех.1. Тягти кого-, що-небудь по поверхні чогось. Стали її будити — не встає; вони її із лави волокти(Барв., Опов.., 1902, 57); І все щось він з того стриху скидав на землю, і волік перед хату (Стеф., І, 1949, 112); Тюбеляєві собаки волокли за собою по снігу вовчі шкури (Трубл., Крила.., 1947, 68); * Образно. Волікла [хвиля] їх [каміння] по дні з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало (Коцюб., І, 1955, 391); // Нести на собі когось або щось важке, великого розміру, що звичайно торкається землі. Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче (Кв.-Осн., II, 1956, 413); // Ледве пересувати (чоботи тощо). Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою (Свидн., Люборацькі, 1955, 96). ◊ Ле́две (наси́лу і т. ін.) но́ги волокти́ — те саме, що Ле́две (наси́лу і т. ін.) но́ги волочи́ти (див.волочи́ти). — Тпррру!.. Іч, почула свою землю та — скоком! — сказав він, здержуючи коняку. — А, не бійсь, у місто ледве ноги волокла (Мирний, III, 1954, 106). 2. розм. Силоміць (або переконавши) вести кого-небудь із собою. Троянці волокли з собою Старую бабу, як ягу (Котл., І, 1952, 102); Усі гуртом волочуть тебе під ятку могоричі запивати (Кв.-Осн., II, 1956, 12).

Іноземнісловники

Словари и энциклопедии на Академике

волокти -очу́, -о́чеш і розм. волікти́, -ічу́, -іче́ш; мин. ч. волі́к, волокла́, волокло́ і волікла́, волікло́; недок., перех. 1) Тягти кого-, що-небудь поверхнею чогось. || Нести на собі когось або щось важке, великого розміру, щозвичайно торкається землі. || Ледве пересувати (чоботи тощо). 2) розм. Силоміць (або переконавши) вести кого-небудь із собою.

Ілюстрації