Київський столичний університет імені Бориса Грінченка - Внесок користувача [uk]

Додумуватися

2014-12-17T09:38:37Z

Yulia:

'''Додумуватися, -муюся, -єшся, '''сов. в. '''додуматися, -маюся, -єшся, '''''гл. ''Додумываться, додуматься. ''Думаю, не додумаюсь. ''Г. Барв. 390.

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]
==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
ДОДУМУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок.. ДОДУМАТИСЯ, аюся, аєшся, док. Розмірковуючи, обдумуючи що-небудь, робити певні висновки. З його бесіди додумувалась я, що він демократ (Ольга Кобилянська, I, 1956, 256); Додумались вони, що із такого дива Не буде пива (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 160); Коли з морської води хто-небудь би додумався варити юшку, солити тої юшки не треба (Остап Вишня, I, 1956, 175).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 345.
===[http://slovopedia.org.ua "Словопедія" ]===
ДОДУМУВАТИСЯ
доходити висновку, ДОГАДУВАТИСЯ.
доду́муватися
дієслово недоконаного виду
===[http://ukrlit.org/slovnyk УКРЛІТ.ORG_Cловник]===

ДОДУ́МУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ДОДУ́МАТИСЯ, аюся, аєшся, док. Розмірковуючи, обдумуючи що-небудь, робити певні висновки. З його бесіди додумувалась я, що він демократ (Коб., І, 1956, 256); Додумались вони, що із такого дива Не буде пива (Гл., Вибр., 1957, 160); Коли з морської води хто-небудь би додумався варити юшку, солити тої юшки не треба (Вишня, І, 1956, 175).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 345.

Доду́муватися, муюся, єшся, сов. в. доду́матися, маюся, єшся, гл. Додумываться, додуматься. Думаю, не додумаюсь. Г. Барв. 390.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 410.
==Додумуватися-це...==
ДОДУМУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок.. ДОДУМАТИСЯ, аюся, аєшся, док. Розмірковуючи, обдумуючи що-небудь, робити певні висновки. З його бесіди додумувалась я, що він демократ (Ольга Кобилянська, I, 1956, 256); Додумались вони, що із такого дива Не буде пива (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 160); Коли з морської води хто-небудь би додумався варити юшку, солити тої юшки не треба (Остап Вишня, I, 1956, 175).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 345.
==Ілюстрації==
{| style="width:100%; margin-top:2em; vertical-align:top; border-top:5px #ccc solid; border-bottom:5px #ccc solid; text-align:center"
|- valign="top"
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Думати.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:думати1.jpg|x140px]]

Файл:Думати1.jpg

2014-12-17T09:38:06Z

Yulia:

Файл:Думати.jpg

2014-12-17T09:37:56Z

Yulia:

Доладне

2014-12-17T09:32:33Z

Yulia:

'''Доладне. '''См. '''Доладно. '''

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]
==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
1. Який має пропорційні і красиві форми (про гарну зовнішність). Добрі люди доглядали, Шанували, поливали, Щоб жила краса моя, Щоб доладна була я (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 302); — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка (Нечуй-Левицький, II, 1956, 264); — Додому час, — промовив Роман і теж поглянув на невеличку, доладну постать Христини (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 70);
// Який приємно, красиво звучить (про музику, співи, голос). Зі шляху обізвалася неголосна, доладна пісня, дзвякнуло стремено (Михайло Стельмах, Кров людська.., I, 1957, 25).

2. Який справляє приємне враження; який відповідає певним вимогам. Давно я нічого не читав такого доладного і з таким смаком (Панас Мирний, V, 1955, 378); — Інженер з нього доладний, нічого не скажеш! — говорив сам з собою Синявій (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 266).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 357.
===[http://ukrlit.org/slovnyk УКРЛІТ.ORG_Cловник]===

ДОЛА́ДНЕ. Присл. до дола́дний. Все вбрання сиділо на маленькому старичку якось дуже доладно (Смолич, V, 1959, 550); — Я, здається, говорю не дуже доладно (Руд., Вітер.., 1958, 411).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 357.
==Доладне-це...==

Дола́дно, дола́дне нар. Красиво, порядочно, разумно, хорошо, основательно. Чи то ж можно того назвати христіянином, хто не знає навіть доладне про життя й діла Христові? Дещо. 9. Отак буде доладній. Н. Вол. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 416.

Дола́дно, дола́дне нар. Красиво, порядочно, разумно, хорошо, основательно. Чи то ж можно того назвати христіянином, хто не знає навіть доладне про життя й діла Христові? Дещо. 9. Отак буде доладній. Н. Вол. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 416.

Доладне

2014-12-17T09:31:19Z

Yulia:

'''Доладне. '''См. '''Доладно. '''

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]
==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
1. Який має пропорційні і красиві форми (про гарну зовнішність). Добрі люди доглядали, Шанували, поливали, Щоб жила краса моя, Щоб доладна була я (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 302); — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка (Нечуй-Левицький, II, 1956, 264); — Додому час, — промовив Роман і теж поглянув на невеличку, доладну постать Христини (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 70);
// Який приємно, красиво звучить (про музику, співи, голос). Зі шляху обізвалася неголосна, доладна пісня, дзвякнуло стремено (Михайло Стельмах, Кров людська.., I, 1957, 25).

2. Який справляє приємне враження; який відповідає певним вимогам. Давно я нічого не читав такого доладного і з таким смаком (Панас Мирний, V, 1955, 378); — Інженер з нього доладний, нічого не скажеш! — говорив сам з собою Синявій (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 266).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 357.
===[http://ukrlit.org/slovnyk УКРЛІТ.ORG_Cловник]===

ДОЛА́ДНЕ. Присл. до дола́дний. Все вбрання сиділо на маленькому старичку якось дуже доладно (Смолич, V, 1959, 550); — Я, здається, говорю не дуже доладно (Руд., Вітер.., 1958, 411).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 357.

Дола́дно, дола́дне нар. Красиво, порядочно, разумно, хорошо, основательно. Чи то ж можно того назвати христіянином, хто не знає навіть доладне про життя й діла Христові? Дещо. 9. Отак буде доладній. Н. Вол. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 416.

Долетіти

2014-12-17T09:29:58Z

Yulia:

'''Долетіти. '''См. '''Долітати. '''

==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
ДОЛЕТІТИ див. долітати.
Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 358.

===[http://ukrlit.org/slovnyk УКРЛІТ.ORG_Cловник]===
ДОЛЕТІ́ТИ див. доліта́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 358.

===[http://hrinchenko.com/slovar/znachenie-slova/66645-shhavydub.html СЛОВАРЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Упорядкував Борис ГРІНЧЕНКO]===
Долеті́ти Cм. долітати.

===[http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/ «Словники України on-line»]===
________________________________________
Інфінітив долеті́ти
однина множина
Наказовий спосіб
1 особа долеті́мо, долеті́м
2 особа долети́ долеті́ть
МАЙБУТНІЙ ЧАС
1 особа долечу́ долетимо́, долети́м
2 особа долети́ш долетите́
3 особа долети́ть долетя́ть
МИНУЛИЙ ЧАС
чол.р. долеті́в долеті́ли
жін.р. долеті́ла
сер.р. долеті́ло
Активний дієприкметник

Пасивний дієприкметник

Безособова форма

Дієприслівник
долеті́вши

==Іноземні словники==
===[http://slovari.yandex.ru ЯНДЕКС словари]===
долетіти
Глагол
1. см. долітати

===[http://ukrainian_explanatory.academic.ru Словари и энциклопедии на Академике]===
• долетіти — дієслово доконаного виду …
Орфографічний словник української мови
• 2 долетіти — див. долітати …
Український тлумачний словник
• 3 долетіти — [долеит’і/тие] еичу/, еити/ш, еитиемо/, еитиете/; нак. еити/, еит і/т …
Орфоепічний словник української мови
• 4 долітувати — долетіти, Ол. Див. долітати …
Словник лемківскої говірки
• 5 доноситися — донестися (про звуки, запахи й под. ставати чутним, відчутним), долітати, долетіти, доходити, дійти, долинати, долинути, досягати, досягти, досягнути, приноситися, принестися, прилітати, прилетіти, прибиватися, прибитися, добігати, добігти,… …
Словник синонімів української мови
• 6 долітати — а/ю, а/єш, недок., долеті/ти, ечу/, ети/ш, док. 1) Летячи, досягати чого небудь, якого небудь місця. 2) Поширюючись, досягати чийого небудь слуху, нюху (про звуки, запахи) …
Український тлумачний словник
• 7 подолітати — а/ємо, а/єте, док. Долетіти (про всіх чи багатьох, усе чи багато чого небудь) …
Український тлумачний словник
• 8 Саичич, Александр — Проверить информацию. Необходимо проверить точность фактов и достоверность сведений, изложенных в этой статье. На странице обсуждения должны быть пояснения …

==Ілюстрації==

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]
[[Файл:Mozhno-doletet-v-sankt-peterburg|міні]]

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]

==Український словник==
ДОЛІТАТИ, аю, аєш, недок., ДОЛЕТІТИ, счу, ети́ш, док.
1. Летячи, досягати чого-небудь, якого-небудь місця. Ось вона [птиця] долітає до нашого кордону (Юрій Яновський, I, 1954, 8); Бризки [води] долетіли до його морди (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 366); Подумати тільки, в саму голову летіла граната і.. не долетіла (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 70).
2. Поширюючись, досягати чийого-небудь слуху, нюху (про звуки, запахи). Навколо було тихо, од берега не долітав сюди жоден звук (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 351); Тим часом до Цимбала долітав бурмотіння тітки Килини (Семен Журахович, Звич. турботи, 1960, 109); Той регіт долетів до ушей сонного батька (Нечуй-Левицький, I, 1956, 196); Тільки інколи, десь здалеку, долетить гудок паровоза (Іван Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 43).

Файл:Mozhno-doletet-v-sankt-peterburg.jpg

2014-12-17T09:28:34Z

Yulia:

Допомогти

2014-12-17T09:26:42Z

Yulia:

'''Допомогти. '''См. '''Допомагати.'''

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]
==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
ДОПОМОГТИ, можу, можеш, док.

1. Подавати допомогу кому-небудь. Селянство не словами, а ділами показало, що воно хоче допомогти і допомагає пролетаріатові, який завоював владу, здійснити соціалізм (Ленін, 27, 1951, 110); Працювала Лукія куховаркою, а нагодувавши людей — йшла допомагати копати землянки (Панас Кочура, Зол. грамота, 1960, 372); Невдовзі він сам знайшов спосіб допомагати родині (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 10); Добрі люди якось допомогли Галі поховати матір, і стала Галя жити сама одна (Марко Вовчок, I, 1955, 315); Гриць провів нас аж до якогось порожнього вагона й допоміг вилізти усередину (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 35).

2. Робити певний вплив, давати потрібні наслідки. «Цяця» [собака] так само повзла, як і вони, зовсім забула гавкати й чула гітлерівця за квартал, що дуже допомагало хлопцям (Юрій Яновський, II, 1954, 44); — Думає [батюшка], що рясою можна брехню прикрити. А вона все одно смердить, і пахощі ладану не допомагають (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 158);
// Приносити користь, виліковувати. Ці баби збирають всіляке зілля, відоме тільки їм, і воно допомагає від усяких хвороб (Олесь Донченко, VI, 1957, 20); Таблетки, здається, допомагали, біль у голові затихав (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 204).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 373.
===[http://slovopedia.org.ua "Словопедія" ]===
помогти́ (допомогти́, зара́дити і т. ін.) біді́ (го́рю, ли́ху і т. ін.), перев. чиїй (чиєму). Посприяти комусь позбутися неприємностей, труднощів і т. ін.; виручити когось. Він до повстанців вибігає, туди, де блискають ножі… Але спізнивсь. Уже несила, уже біді не помогти… (В. Сосюра).
==[http://ukrlit.org/slovnyk УКРЛІТ.ORG_Cловник]===

ДОПОМАГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОПОМОГТИ́, можу́, мо́жеш, док.

1. Подавати допомогу кому-небудь. Селянство не словами, а ділами показало, що воно хоче допомогти і допомагає пролетаріатові, який завоював владу, здійснити соціалізм (Ленін, 27, 1951, 110); Працювала Лукія куховаркою, а нагодувавши людей — йшла допомагати копати землянки (Кочура, Зол. грамота, 1960, 372); Невдовзі він сам знайшов спосіб допомагати родині (Гончар, Таврія.., 1957, 10); Добрі люди якось допомогли Галі поховати матір, і стала Галя жити сама одна (Вовчок, І, 1955, 315); Гриць провів нас аж до якогось порожнього вагона й допоміг вилізти усередину (Досв., Вибр., 1959, 35).

2. Робити певний вплив, давати потрібні наслідки. «Цяця» [собака] так само повзла, як і вони, зовсім забула гавкати й чула гітлерівця за квартал, що дуже допомагало хлопцям (Ю. Янов., II, 1954, 44); —Думає [батюшка], що рясою можна брехню прикрити. А вона все одно смердить, і пахощі ладану не допомагають (Цюпа, Назустріч.., 1958, 158); // Приносити користь, виліковувати. Ці баби збирають всіляке зілля, відоме тільки їм, і воно допомагає від усяких хвороб (Донч., VI, 1957, 20); Таблетки, здається, допомагали, біль у голові затихав (Хижняк, Тамара, 1959, 204).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 373.

Допомага́ти, га́ю, єш, сов. в. допомогти́, можу́, жеш, гл. Помогать, помочь. Вже й сини Шрамови підросли і допомагали батькові у походах. К. ЧР. 14. Як міг, так допоміг. Ном. № 4540. Роби, небоже, то й Бог допоможе! Ном. № 68.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 424.
==Допомогати-це...==
1. Подавати допомогу кому-небудь. Селянство не словами, а ділами показало, що воно хоче допомогти і допомагає пролетаріатові, який завоював владу, здійснити соціалізм (Ленін, 27, 1951, 110); Працювала Лукія куховаркою, а нагодувавши людей — йшла допомагати копати землянки (Панас Кочура, Зол. грамота, 1960, 372); Невдовзі він сам знайшов спосіб допомагати родині (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 10); Добрі люди якось допомогли Галі поховати матір, і стала Галя жити сама одна (Марко Вовчок, I, 1955, 315); Гриць провів нас аж до якогось порожнього вагона й допоміг вилізти усередину
==Ілюстрації==
{| style="width:100%; margin-top:2em; vertical-align:top; border-top:5px #ccc solid; border-bottom:5px #ccc solid; text-align:center"
|- valign="top"
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:допомога.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:допомога1.jpg|x140px]]

Файл:Допомога1.jpg

2014-12-17T09:26:06Z

Yulia: Yulia завантажив нову версію «Файл:Допомога1.jpg»

Файл:Допомога.jpg

2014-12-17T09:25:56Z

Yulia:

Домівка

2014-12-17T07:26:08Z

Yulia:

=Морфологічні та синтаксичні властивості=
до-мі́в-ка

Іменник.

Корінь: --

=Вимова=
Зразкова:[ред.]
МФА: [doˈmiu̯kɑ]
=Поширена помилкова=
МФА: [dɔˈmifkɑ]
Loudspeaker.png вимова?, файл
=Семантичні властивості=
=Значення=
оселя, житло ◆ Бідна вдова, старая жона у своїй домівці з діточками маленькими гомоніла. ◆ Чуже дитя клене-проклинає... за хліб, за сіль нарікає, з домівки зганяє. ◆ Де твоя домівка? — У Красному.
=Синоніми=
оселя, житло, місце проживання рус.
=Антоніми=
=Гіпероніми=
місце
=Гіпоніми=
Усталені словосполучення, фразеологізми[ред.]
=Споріднені слова=
зменш.-пестливі форми: домівонька, домівочка
іменники: дім, домівник, домівниця, домовик, домовина, домодержавець
прикметники: домовий
дієслова:
прислівники: удома
=Етимологія=
Від ??

=Переклад=
англійська: dwelling, residence
нідерландська: woning, domicilie
польська: mieszkanie
російська: жилище, место жительства
шведська: bostad
=Джерела=
Б. Грінченко. "Словарь української мови".

Доріжка

2014-12-17T07:24:06Z

Yulia:

'''Доріжка, -ки, '''''ж. ''1) Ум. отъ '''дорога. '''2) Родъ узорной рѣзьбы, которой украшается ярмо. ''Чумак у дорозі, гуляючи, вирізує ''(на ярмі) ''складаним ножем то доріжки, то кривульки, то зубчики. ''Чуб. VII. 406. Также у гончаровъ — узоръ при раскраскѣ мисокъ: трехцвѣтная полоска. Вас. 184.
==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
ДОРІ́ЖКА, и, жін.
1. Зменш.-пестл. до дорога 1. Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку (Іван Франко, IV, 1950, 61); Глухенька доріжка поміж хат покрутилася хуторами (Андрій Головко, II, 1957, 10); * Образно. Сонце грає на хвилях, прокладає золоту доріжку (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 59).
2. Штучно створена вузька дорога (у парках, садах і т. ін.). Взяв я віник і лопату, Став доріжку прокладать (Григорій Бойко, Ростіть.., 1959, 43); Він вийшов на широченну площу, посередині якої високими.. струменями бив дужий фонтан, оточений з усіх боків лабіринтом асфальтованих доріжок (Вадим Собко, Справа.., 1959, 175).
3. Вузький, довгий килим або товста тканина такої самої форми, що використовується як постілка. Вони мовчки спустилися по широких сходах, засланих м'якими килимовими доріжками (Іван Микитенко, II, 1957, 392); Піч побілена, від дверей до шафи простелена доріжка (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 524);
// Вузька довга смуга з тканини, мережива і т. ін., що стелиться як прикраса.
===[http://slovopedia.org.ua "Словопедія" ]===
ДОРІЖКА

доро́ги схо́дяться (схре́щуються) / зійшли́ся (схрести́лися) кого, чиї. Хто-небудь зустрічається з кимсь у житті, має спільні інтереси, вступає в певні стосунки. Кобзар Білорусії — Янка Купала читав “Заповіт” нашого Тараса у своєму перекладі. І тут сходились дороги щирих народних поетів (Т. Масенко); — Ми ще стрінемось, пане сотнику! .. Ще зійдуться наші дороги (М. Стельмах); В цім місті вишневім колись Дороги наші схрестились (І. Вирган). дорі́жки схрести́лись. — Аж ось де схрестились наші доріжки. Тільки ти не вмирай. Дай мені помучити тебе… (Григорій Тютюнник).

збива́тися / зби́тися з доро́ги (з путі́, з шляху́ і т. ін.). Втрачати правильний напрямок у діяльності, поведінці; збочувати. Та не сама я на шляху тяжкому, Я не сама мандрую в світ широкий. Самій не довго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті (Леся Українка). збива́тися з дорі́жки. — Мене, Соломоновичу, от що пече: здається, з прямої доріжки ми збиватися стали (А. Дімаров).

протопта́ти дорі́жку до се́рця чийого. Завоювати чиюсь любов, довіру, симпатію. Сестер вона не любила.., один лише тато зумів колись протоптати доріжку до її маленького серця (А. Дімаров).

топта́ти (прото́птувати) / протопта́ти сте́жку (сте́жечку, дорі́жку) до кого і без додатка. 1. Залицятися, вчащати до кого-небудь. Нащо ти дурив моє дитя, нащо топтав до неї стежку? Нащо залицявся, коли не думав її брати? (М. Старицький); (Маланка:) Ой дивись, бо та (Степка) не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш (М. Зарудний); — А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? (Григорій Тютюнник). стежечки́ топта́ти. Ой не ходи коло води, Та жовтенький кобче, Єсть у мене кращий тебе, Що стежечки топче (Укр.. пісні). попотопта́ти стежки́ (неодноразово, тривалий час). — Та й оженився я немолодим .. Попотоптав я .. стежки, поки вговорив одну дурепу, тобто бабу свою (Ю. Збанацький); // Завоювати чиюсь любов, симпатію. протопта́ти дорі́жку до се́рця. Сестер вона не любила.., один лише тато зумів колись протоптати доріжку до її маленького серця (А. Дімаров). 2. куди, до ког
===[http://uk.wikipedia.org/ Вікіпедія]===
Доріжка:
Штучно створена вузька дорога у парках, садах, в горах (напр. на теренкурах) і т.п.
Пішохідна доріжка - доріжка з покриттям, призначена для руху пішоходів, виконана в межах дороги чи поза нею і позначена спеціальним знаком. Різновид - Дворова доріжка.
Бігова доріжка
Велосипедна доріжка — виконана в межах дороги чи поза нею доріжка з покриттям, що призначена для руху на велосипедах та мопедах.
Доріжка автомобільна ТУ 600 151 644 110-97
Вузький довгий килим або товста тканина, яка використовується як постілка. Килимова доріжка, часто кустарного виробництва - традиційна для українських осель.
Вузька довга смуга з тканини, мережива і т.п., що стелиться як прикраса або застосовується як оторочка у одязі (переважно жіночому). Зокрема - Гачкована доріжка.
Батут-доріжка - сітчаста доріжка на металевих підставках, натягнута тросами та блоками до бар'єра манежу.
Рухома доріжка - транспортний пристрій, ескалатор, траволатор тощо.

==Іноземні словники==
===[https://uk.glosbe.com/uk Українська-англійська Словник]===
swimlane
In an activity diagram, a way of assigning responsibility to action states. Swimlanes are columns with solid vertical lines on each side. Each swimlane represents the responsible class, person, or organizational unit.
track
(verb, noun)

==Ілюстрації==
{| style="width:100%; margin-top:2em; vertical-align:top; border-top:5px #ccc solid; border-bottom:5px #ccc solid; text-align:center"
|- valign="top"
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка1.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка2.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка3.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка4.jpg|x140px]]
|}

==Медіа==
{{#ev:youtube| deAlrI1iEYI))

==Цікаві факти==
стежка — и, ж. 1) Доріжка, протоптана звірами або людьми чи спеціально зроблена людьми. || Смуга, слід, що залишається після. •• Заступа/ти сте/жку кому а) не давати кому небудь місця для проходу; б) бути, ставати на перешкоді кому небудь. 2) рідко. Те… …
трек — у, ч. 1) Спортивна споруда, призначена для проведення велосипедних (іноді мотоциклетних) гонок. 2) Слід, що його залишає заряджена частинка в речовині. 3) муз. Доріжка фонограми, а також сама фонограма. 4) В обчислювальній техніці – концентрична… …
плай — Плай: гірська стежка [1;2;18,51,IV,XIII] гірська стежка, доріжка [VI] гірська стежка, дорога; галявина серед лісу в горах [52] стежка в горах [V] стежка, доріжка в горах [III] широка лісова стежка в горах [X] широка лісова стежка в горах; поляна… … Толковый украинский словарь
кегельбан — у, ч. Дерев яна доріжка для гри в кеглі, а також спеціальне приміщення з такою доріжкою …
спідвей — ю, ч. 1) Дорога для руху з великою швидкістю; автострада. 2) Доріжка для мотоциклетних змагань. || Швидкісні мотогонки на гаревих треках, а також на льодовій доріжці стадіону, земляному і трав яному треках …
Більше читайте тут: [http://orfograf_ukr.academic.ru/41554/доріжка]

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]
==Див.також==
http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B0_%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B6%D0%BA%D0%B0&action=edit&redlink=1

Доріжка

2014-12-17T07:22:23Z

Yulia:

Доріжка

2014-12-17T07:21:44Z

Yulia:

'''Доріжка, -ки, '''''ж. ''1) Ум. отъ '''дорога. '''2) Родъ узорной рѣзьбы, которой украшается ярмо. ''Чумак у дорозі, гуляючи, вирізує ''(на ярмі) ''складаним ножем то доріжки, то кривульки, то зубчики. ''Чуб. VII. 406. Также у гончаровъ — узоръ при раскраскѣ мисокъ: трехцвѣтная полоска. Вас. 184.
==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
ДОРІ́ЖКА, и, жін.
1. Зменш.-пестл. до дорога 1. Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку (Іван Франко, IV, 1950, 61); Глухенька доріжка поміж хат покрутилася хуторами (Андрій Головко, II, 1957, 10); * Образно. Сонце грає на хвилях, прокладає золоту доріжку (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 59).
2. Штучно створена вузька дорога (у парках, садах і т. ін.). Взяв я віник і лопату, Став доріжку прокладать (Григорій Бойко, Ростіть.., 1959, 43); Він вийшов на широченну площу, посередині якої високими.. струменями бив дужий фонтан, оточений з усіх боків лабіринтом асфальтованих доріжок (Вадим Собко, Справа.., 1959, 175).
3. Вузький, довгий килим або товста тканина такої самої форми, що використовується як постілка. Вони мовчки спустилися по широких сходах, засланих м'якими килимовими доріжками (Іван Микитенко, II, 1957, 392); Піч побілена, від дверей до шафи простелена доріжка (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 524);
// Вузька довга смуга з тканини, мережива і т. ін., що стелиться як прикраса.
===[http://slovopedia.org.ua "Словопедія" ]===
ДОРІЖКА

доро́ги схо́дяться (схре́щуються) / зійшли́ся (схрести́лися) кого, чиї. Хто-небудь зустрічається з кимсь у житті, має спільні інтереси, вступає в певні стосунки. Кобзар Білорусії — Янка Купала читав “Заповіт” нашого Тараса у своєму перекладі. І тут сходились дороги щирих народних поетів (Т. Масенко); — Ми ще стрінемось, пане сотнику! .. Ще зійдуться наші дороги (М. Стельмах); В цім місті вишневім колись Дороги наші схрестились (І. Вирган). дорі́жки схрести́лись. — Аж ось де схрестились наші доріжки. Тільки ти не вмирай. Дай мені помучити тебе… (Григорій Тютюнник).

збива́тися / зби́тися з доро́ги (з путі́, з шляху́ і т. ін.). Втрачати правильний напрямок у діяльності, поведінці; збочувати. Та не сама я на шляху тяжкому, Я не сама мандрую в світ широкий. Самій не довго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті (Леся Українка). збива́тися з дорі́жки. — Мене, Соломоновичу, от що пече: здається, з прямої доріжки ми збиватися стали (А. Дімаров).

протопта́ти дорі́жку до се́рця чийого. Завоювати чиюсь любов, довіру, симпатію. Сестер вона не любила.., один лише тато зумів колись протоптати доріжку до її маленького серця (А. Дімаров).

топта́ти (прото́птувати) / протопта́ти сте́жку (сте́жечку, дорі́жку) до кого і без додатка. 1. Залицятися, вчащати до кого-небудь. Нащо ти дурив моє дитя, нащо топтав до неї стежку? Нащо залицявся, коли не думав її брати? (М. Старицький); (Маланка:) Ой дивись, бо та (Степка) не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш (М. Зарудний); — А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? (Григорій Тютюнник). стежечки́ топта́ти. Ой не ходи коло води, Та жовтенький кобче, Єсть у мене кращий тебе, Що стежечки топче (Укр.. пісні). попотопта́ти стежки́ (неодноразово, тривалий час). — Та й оженився я немолодим .. Попотоптав я .. стежки, поки вговорив одну дурепу, тобто бабу свою (Ю. Збанацький); // Завоювати чиюсь любов, симпатію. протопта́ти дорі́жку до се́рця. Сестер вона не любила.., один лише тато зумів колись протоптати доріжку до її маленького серця (А. Дімаров). 2. куди, до ког
===[http://uk.wikipedia.org/ Вікіпедія]===
Доріжка:
Штучно створена вузька дорога у парках, садах, в горах (напр. на теренкурах) і т.п.
Пішохідна доріжка - доріжка з покриттям, призначена для руху пішоходів, виконана в межах дороги чи поза нею і позначена спеціальним знаком. Різновид - Дворова доріжка.
Бігова доріжка
Велосипедна доріжка — виконана в межах дороги чи поза нею доріжка з покриттям, що призначена для руху на велосипедах та мопедах.
Доріжка автомобільна ТУ 600 151 644 110-97
Вузький довгий килим або товста тканина, яка використовується як постілка. Килимова доріжка, часто кустарного виробництва - традиційна для українських осель.
Вузька довга смуга з тканини, мережива і т.п., що стелиться як прикраса або застосовується як оторочка у одязі (переважно жіночому). Зокрема - Гачкована доріжка.
Батут-доріжка - сітчаста доріжка на металевих підставках, натягнута тросами та блоками до бар'єра манежу.
Рухома доріжка - транспортний пристрій, ескалатор, траволатор тощо.

==Іноземні словники==
===[https://uk.glosbe.com/uk Українська-англійська Словник]===
swimlane
In an activity diagram, a way of assigning responsibility to action states. Swimlanes are columns with solid vertical lines on each side. Each swimlane represents the responsible class, person, or organizational unit.
track
(verb, noun)

==Ілюстрації==
{| style="width:100%; margin-top:2em; vertical-align:top; border-top:5px #ccc solid; border-bottom:5px #ccc solid; text-align:center"
|- valign="top"
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка1.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка2.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка3.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка4.jpg|x140px]]
|}

==Медіа==
{{#ev:youtube| deAlrI1iEYI

==Цікаві факти==
стежка — и, ж. 1) Доріжка, протоптана звірами або людьми чи спеціально зроблена людьми. || Смуга, слід, що залишається після. •• Заступа/ти сте/жку кому а) не давати кому небудь місця для проходу; б) бути, ставати на перешкоді кому небудь. 2) рідко. Те… …
трек — у, ч. 1) Спортивна споруда, призначена для проведення велосипедних (іноді мотоциклетних) гонок. 2) Слід, що його залишає заряджена частинка в речовині. 3) муз. Доріжка фонограми, а також сама фонограма. 4) В обчислювальній техніці – концентрична… …
плай — Плай: гірська стежка [1;2;18,51,IV,XIII] гірська стежка, доріжка [VI] гірська стежка, дорога; галявина серед лісу в горах [52] стежка в горах [V] стежка, доріжка в горах [III] широка лісова стежка в горах [X] широка лісова стежка в горах; поляна… … Толковый украинский словарь
кегельбан — у, ч. Дерев яна доріжка для гри в кеглі, а також спеціальне приміщення з такою доріжкою …
спідвей — ю, ч. 1) Дорога для руху з великою швидкістю; автострада. 2) Доріжка для мотоциклетних змагань. || Швидкісні мотогонки на гаревих треках, а також на льодовій доріжці стадіону, земляному і трав яному треках …
Більше читайте тут: [http://orfograf_ukr.academic.ru/41554/доріжка]

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]

Доріжка

2014-12-17T07:21:18Z

Yulia:

'''Доріжка, -ки, '''''ж. ''1) Ум. отъ '''дорога. '''2) Родъ узорной рѣзьбы, которой украшается ярмо. ''Чумак у дорозі, гуляючи, вирізує ''(на ярмі) ''складаним ножем то доріжки, то кривульки, то зубчики. ''Чуб. VII. 406. Также у гончаровъ — узоръ при раскраскѣ мисокъ: трехцвѣтная полоска. Вас. 184.
==Сучасні словники==
===[http://sum.in.ua Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===
ДОРІ́ЖКА, и, жін.
1. Зменш.-пестл. до дорога 1. Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку (Іван Франко, IV, 1950, 61); Глухенька доріжка поміж хат покрутилася хуторами (Андрій Головко, II, 1957, 10); * Образно. Сонце грає на хвилях, прокладає золоту доріжку (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 59).
2. Штучно створена вузька дорога (у парках, садах і т. ін.). Взяв я віник і лопату, Став доріжку прокладать (Григорій Бойко, Ростіть.., 1959, 43); Він вийшов на широченну площу, посередині якої високими.. струменями бив дужий фонтан, оточений з усіх боків лабіринтом асфальтованих доріжок (Вадим Собко, Справа.., 1959, 175).
3. Вузький, довгий килим або товста тканина такої самої форми, що використовується як постілка. Вони мовчки спустилися по широких сходах, засланих м'якими килимовими доріжками (Іван Микитенко, II, 1957, 392); Піч побілена, від дверей до шафи простелена доріжка (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 524);
// Вузька довга смуга з тканини, мережива і т. ін., що стелиться як прикраса.
===[http://slovopedia.org.ua "Словопедія" ]===
ДОРІЖКА

доро́ги схо́дяться (схре́щуються) / зійшли́ся (схрести́лися) кого, чиї. Хто-небудь зустрічається з кимсь у житті, має спільні інтереси, вступає в певні стосунки. Кобзар Білорусії — Янка Купала читав “Заповіт” нашого Тараса у своєму перекладі. І тут сходились дороги щирих народних поетів (Т. Масенко); — Ми ще стрінемось, пане сотнику! .. Ще зійдуться наші дороги (М. Стельмах); В цім місті вишневім колись Дороги наші схрестились (І. Вирган). дорі́жки схрести́лись. — Аж ось де схрестились наші доріжки. Тільки ти не вмирай. Дай мені помучити тебе… (Григорій Тютюнник).

збива́тися / зби́тися з доро́ги (з путі́, з шляху́ і т. ін.). Втрачати правильний напрямок у діяльності, поведінці; збочувати. Та не сама я на шляху тяжкому, Я не сама мандрую в світ широкий. Самій не довго збитися з путі, Та трудно з неї збитись у гурті (Леся Українка). збива́тися з дорі́жки. — Мене, Соломоновичу, от що пече: здається, з прямої доріжки ми збиватися стали (А. Дімаров).

протопта́ти дорі́жку до се́рця чийого. Завоювати чиюсь любов, довіру, симпатію. Сестер вона не любила.., один лише тато зумів колись протоптати доріжку до її маленького серця (А. Дімаров).

топта́ти (прото́птувати) / протопта́ти сте́жку (сте́жечку, дорі́жку) до кого і без додатка. 1. Залицятися, вчащати до кого-небудь. Нащо ти дурив моє дитя, нащо топтав до неї стежку? Нащо залицявся, коли не думав її брати? (М. Старицький); (Маланка:) Ой дивись, бо та (Степка) не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш (М. Зарудний); — А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? (Григорій Тютюнник). стежечки́ топта́ти. Ой не ходи коло води, Та жовтенький кобче, Єсть у мене кращий тебе, Що стежечки топче (Укр.. пісні). попотопта́ти стежки́ (неодноразово, тривалий час). — Та й оженився я немолодим .. Попотоптав я .. стежки, поки вговорив одну дурепу, тобто бабу свою (Ю. Збанацький); // Завоювати чиюсь любов, симпатію. протопта́ти дорі́жку до се́рця. Сестер вона не любила.., один лише тато зумів колись протоптати доріжку до її маленького серця (А. Дімаров). 2. куди, до ког
===[http://uk.wikipedia.org/ Вікіпедія]===
Доріжка:
Штучно створена вузька дорога у парках, садах, в горах (напр. на теренкурах) і т.п.
Пішохідна доріжка - доріжка з покриттям, призначена для руху пішоходів, виконана в межах дороги чи поза нею і позначена спеціальним знаком. Різновид - Дворова доріжка.
Бігова доріжка
Велосипедна доріжка — виконана в межах дороги чи поза нею доріжка з покриттям, що призначена для руху на велосипедах та мопедах.
Доріжка автомобільна ТУ 600 151 644 110-97
Вузький довгий килим або товста тканина, яка використовується як постілка. Килимова доріжка, часто кустарного виробництва - традиційна для українських осель.
Вузька довга смуга з тканини, мережива і т.п., що стелиться як прикраса або застосовується як оторочка у одязі (переважно жіночому). Зокрема - Гачкована доріжка.
Батут-доріжка - сітчаста доріжка на металевих підставках, натягнута тросами та блоками до бар'єра манежу.
Рухома доріжка - транспортний пристрій, ескалатор, траволатор тощо.

==Іноземні словники==
===[https://uk.glosbe.com/uk Українська-англійська Словник]===
swimlane
In an activity diagram, a way of assigning responsibility to action states. Swimlanes are columns with solid vertical lines on each side. Each swimlane represents the responsible class, person, or organizational unit.
track
(verb, noun)

==Ілюстрації==
{| style="width:100%; margin-top:2em; vertical-align:top; border-top:5px #ccc solid; border-bottom:5px #ccc solid; text-align:center"
|- valign="top"
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка1.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка2.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка3.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Доріжка4.jpg|x140px]]
|}

==Медіа==
{{#ev:youtube| deAlrI1iEYI
==Медіа==
{{#ev:youtube.com/watch?v=r9IDc53-BhI}}

==Цікаві факти==
стежка — и, ж. 1) Доріжка, протоптана звірами або людьми чи спеціально зроблена людьми. || Смуга, слід, що залишається після. •• Заступа/ти сте/жку кому а) не давати кому небудь місця для проходу; б) бути, ставати на перешкоді кому небудь. 2) рідко. Те… …
трек — у, ч. 1) Спортивна споруда, призначена для проведення велосипедних (іноді мотоциклетних) гонок. 2) Слід, що його залишає заряджена частинка в речовині. 3) муз. Доріжка фонограми, а також сама фонограма. 4) В обчислювальній техніці – концентрична… …
плай — Плай: гірська стежка [1;2;18,51,IV,XIII] гірська стежка, доріжка [VI] гірська стежка, дорога; галявина серед лісу в горах [52] стежка в горах [V] стежка, доріжка в горах [III] широка лісова стежка в горах [X] широка лісова стежка в горах; поляна… … Толковый украинский словарь
кегельбан — у, ч. Дерев яна доріжка для гри в кеглі, а також спеціальне приміщення з такою доріжкою …
спідвей — ю, ч. 1) Дорога для руху з великою швидкістю; автострада. 2) Доріжка для мотоциклетних змагань. || Швидкісні мотогонки на гаревих треках, а також на льодовій доріжці стадіону, земляному і трав яному треках …
Більше читайте тут: [http://orfograf_ukr.academic.ru/41554/доріжка]

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Університетський коледж]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]
[[Категорія:До]]

Жур

2014-12-03T20:52:31Z

Yulia:

'''Жур, -ру, '''''м. ''= '''Джур. '''''Мати жар варила. ''Гол. ІІ. 197.
[[Категорія:Жу]]
Жур (журек; пол. żur, żurek; біл. жур, кісяліца) — пісний (молочний) чи м'ясний кислий суп, заправлений квасом (заквасом на основі борошна) з вівсяного, житнього борошна, до якого додається зазвичай біла ковбаса, копчене м'ясо, варене яйце. Складовою частиною цієї страви є жур — житнє борошно, залите водою і заквашене протягом двох днів.

Поширена страва польської, чеської, словацької кухонь.

Назва походить від старовинного німецького слова sūr, що означає кислий.

==Медіа==

https://www.youtube.com/watch?v=DEdq9vaiEyM

Ляля

2014-12-03T20:51:07Z

Yulia:

164 Ля́ля (2164 Lyalya) — астероїд головного поясу, відкритий 11 вересня 1972 року.

Тіссеранів параметр щодо Юпітера — 3,184.

Відкривач Черних Микола Степанович
Місце відкриття КрАО
Дата відкриття 11 вересня 1972\

==Іллюстрація==
http://img.20minut.ua/photos/ria/new_images/1021/102106/10210628/10210628m.jpg

==Див. також==

http://ssd.jpl.nasa.gov/sbdb.cgi?sstr=2164;orb=1

Рейка

2014-12-03T20:48:22Z

Yulia:

<gallery>Imgpreview</gallery>
РЕЙКА (монтажна рейка) – це брусок з невеликим перерізом (20-50 мм). Довжина від 2 до 6 м.

Одиниця виміру – 1 м.

Особливістю монтажної рейки є зручність та простота встановлення, екологічність та невисока ціна.
Завжди у наявності та у будь-якій кількості на складі:
Рейка 40*20 - 1,50 грн/м
50*30 - 3,50грн/м
50*50 - 4,50грн/м

Нова пропозиція рейка 50*60 - 6 грн/м
50*70 - 7 грн/м, а також рейка суха фугована 10*20 - 1,5 грн/м
15*15 - 1.8грн/м
15*30 - 2,2грн/м
20*40 - 2,5грн/м
35*35 - 3,5грн/м
40*40 - 5грн/м
50*40 - 6,5 грн/м
50*50 - 7,5грн/м
Штахети 50*25 1,5м - 1,60 грн/шт
Штахети фуговані 50*25 1,5м - 3,50 грн/шт
У залежності від способу застосування вибирають рейку різної товщини та ширини. Наприклад, для монтажу дерев’яної вагонки достатньо використовувати рейку з перерізом 20×40 мм, для блок-хауса бажано – 40×50 мм.
Рейки виготовляють із вуглецевої сталі (прокат стандартного профілю, який добре працює на вигин).

==Медіа==

https://www.youtube.com/watch?v=9Jb2LGa7Hak
https://www.youtube.com/watch?v=S5BA0MoDhMU

Розрізняють рейки за лінійною щільністю (кг/м): Р24, РЗЗ, Р38, Р43 і т. д.
При інтенсивному русі, підвищених швидкостях і перевезенні великовантажних составів застосовують важкі рейки. Вони довговічні, надійніші в експлуатації, потребують меншого обсягу ремонтних робіт.

Стандартна довжина сучасних рейок — 12,5 і 25 м, для підземних колій — 6…8 м.

Добуток

2014-12-03T20:44:06Z

Yulia:

Добу́ток — результат операції множення.

Наприклад, у виразі

5 × 4 = 20
20 - добуток, а числа 5 і 4 називаються множниками.

==Позначення==
Добуток чисел позначається символом × або крапкою · в середині рядка, що є знаками множення. Наприклад,

5 × 4 = 5 · 4 = 20
В алгебраїчних виразах знаки множення здебільшого упускаються, наприклад

a × b = a · b = ab
4 × a = 4 · a = 4a
Для позначення добутку членів певної послідовності використовується знак \prod , наприклад,

\prod_{i =1}^N a_i = a_1 a_2 \ldots a_N
означає добуток членів послідовності від першого до N-го.

Добуток нескінченого числа членів позначається \prod_{i = 1}^{\infty} a_i

В мовах програмування добуток позначається здебільшого астериском *, наприклад

2*3.14* bar
де bar - ідентифікатор змінної.

==Іллюстрації==

http://ukr5ma.narod.ru/page112.htm

http://school.xvatit.com/index.php?

http://school.xvatit.com/index.php?

==Див. також==
Таблиця множення,
Скалярний добуток,
Векторний добуток,
Декартів добуток множин,
Група (математика),
Гільбертів простір.

Різьба

2014-12-03T20:38:53Z

Yulia:

'''Різьба, -би, '''''ж. ''Рѣзьба, рѣзная работа. Шух. І. 192. ''Дорогу різьбу рубають. ''К. Псал. 169.
[[Категорія:Рі]]
Різьба (син. — різь) (англ. thread; нім. Gewinde n) — один або декілька рівномірно розташованих ґвинтових виступів постійного перерізу, які утворені на бічній поверхні прямого циліндра або прямого конуса.
Є основним елементом різьбового з'єднання, гвинтової передачі та черв'ячної передачі.
==Словник==
Різьбярство (англ. carving; нім. Schnitzen n) — один з найдавніших і найпоширеніших видів декоративного мистецтва, спосіб художньої обробки дерева, каменю, кістки, гіпсу, теракоти, лаку та ін. шляхом вирізання.

==Іллюстрація==
http://io.ua/17496119
http://io.ua/17496121
http://io.ua/17496124

==Медіа==
https://www.youtube.com/watch?v=5nruCX-OnBI
https://www.youtube.com/watch?v=4c_R7xv9Was
https://www.youtube.com/watch?v=ainoh2qrr-U

==Див. також==
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%83%D0%B4%D0%BE%D0%B6%D0%BD%D1%8F_%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%B0_%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8

==Література==
Павлище В.Т., Данило Я.Я. Різьби, різьбові з'єднання та кріпильні деталі. Довідник — Львів: "Інтелект-Захід", 2001. — 239 с

Прабаба

2014-12-01T18:42:30Z

Yulia:

'''Прабаба, -би, '''''ж. ''Прабабушка. Константиногр. у.
[[Категорія:Пр]]

ПРАБА́БА, и, ж. Мати діда або баби. — Я не люблю циганити, як наші баби та прабаби циганили по селі з торбами (Н.-Лев., III, 1956, 87); Батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба і прабаба (Довж., І, 1958, 11).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 497.
прабаба
іменник жіночого роду, істота
* Але: дві, три, чотири прабаби

Рейка

2014-12-01T18:39:35Z

Yulia:

<gallery>Imgpreview</gallery>
РЕЙКА (монтажна рейка) – це брусок з невеликим перерізом (20-50 мм). Довжина від 2 до 6 м.

Одиниця виміру – 1 м.

Особливістю монтажної рейки є зручність та простота встановлення, екологічність та невисока ціна.
Завжди у наявності та у будь-якій кількості на складі:
Рейка 40*20 - 1,50 грн/м
50*30 - 3,50грн/м
50*50 - 4,50грн/м

Нова пропозиція рейка 50*60 - 6 грн/м
50*70 - 7 грн/м, а також рейка суха фугована 10*20 - 1,5 грн/м
15*15 - 1.8грн/м
15*30 - 2,2грн/м
20*40 - 2,5грн/м
35*35 - 3,5грн/м
40*40 - 5грн/м
50*40 - 6,5 грн/м
50*50 - 7,5грн/м
Штахети 50*25 1,5м - 1,60 грн/шт
Штахети фуговані 50*25 1,5м - 3,50 грн/шт
У залежності від способу застосування вибирають рейку різної товщини та ширини. Наприклад, для монтажу дерев’яної вагонки достатньо використовувати рейку з перерізом 20×40 мм, для блок-хауса бажано – 40×50 мм.
Рейки виготовляють із вуглецевої сталі (прокат стандартного профілю, який добре працює на вигин).

Розрізняють рейки за лінійною щільністю (кг/м): Р24, РЗЗ, Р38, Р43 і т. д.
При інтенсивному русі, підвищених швидкостях і перевезенні великовантажних составів застосовують важкі рейки. Вони довговічні, надійніші в експлуатації, потребують меншого обсягу ремонтних робіт.

Стандартна довжина сучасних рейок — 12,5 і 25 м, для підземних колій — 6…8 м.

Файл:Imgpreview.jpg

2014-12-01T18:37:40Z

Yulia: Yulia завантажив нову версію «Файл:Imgpreview.jpg»

Категорія:Іб

2014-11-30T20:18:24Z

Yulia:

[[Категорія:І]]
<gallery>1306000863_1.gif</gallery>
Інформаційна безпека - це комплекс заходів із захисту інформації від несанкціонованого доступу, використання, оприлюднення, руйнування, внесення змін, ознайомлення, перевірки, запису чи знищення. Це загальне поняття може вживатися без огляду на вигляд даних (електронний чи фізичний).
== Складові ІБ ==
Складові інформаційної безпеки або такі суттєві властивості, як: конфіденційність (англ. Confidentiality, privacy), цілісність (англ. Integrity), доступність (англ. Availability) — тріада CIA. Інформаційні системи можна розділити на три частини: програмне забезпечення, апаратне забезпечення та комунікації з метою цільового застосування (як механізму захисту і попередження) стандартів інформаційної безпеки. Самі механізми захисту реалізуються на трьох рівнях або шарах: Фізичний, Особистісний, Організаційний. По суті, реалізація політик і процедур безпеки покликана надавати інформацію адміністраторам, користувачам і операторам про те як правильно використовувати готові рішення для підтримки безпеки
=== Історія ===

Об'єктивно категорія «інформаційна безпека» виникла з появою засобів інформаційних комунікацій між людьми, а також з усвідомленням людиною наявності у людей і їхніх співтовариств інтересів, яким може бути завдано збитку шляхом дії на засоби інформаційних комунікацій, наявність і розвиток яких забезпечує інформаційний обмін між всіма елементами соціуму.

Враховуючи вплив на трансформацію ідей інформаційної безпеки, в розвитку засобів інформаційних комунікацій можна виділити декілька етапів[1]:

I етап — до 1816 року — характеризується використанням природно виникаючих засобів інформаційних комунікацій. В цей період основне завдання інформаційної безпеки полягало в захисті відомостей про події, факти, майно, місцезнаходження і інші дані, що мають для людини особисто або співтовариства, до якого вона належала, життєве значення.
II етап — починаючи з 1816 року — пов'язаний з початком використання штучно створюваних технічних засобів електро- і радіозв'язку. Для забезпечення скритності і перешкодостійкості радіозв'язку необхідно було використовувати досвід першого періоду інформаційної безпеки на вищому технологічному рівні, а саме застосування перешкодостійкого кодування повідомлення (сигналу) з подальшим декодуванням прийнятого повідомлення (сигналу).
III етап — починаючи з 1935 року — пов'язаний з появою засобів радіолокацій і гідроакустики. Основним способом забезпечення інформаційної безпеки в цей період було поєднання організаційних і технічних заходів, направлених на підвищення захищеності засобів радіолокацій від дії на їхні приймальні пристрої активними маскуючими і пасивними імітуючими радіоелектронними перешкодами.
IV етап — починаючи з 1946 року — пов'язаний з винаходом і впровадженням в практичну діяльність електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів). Завдання інформаційної безпеки вирішувалися, в основному, методами і способами обмеження фізичного доступу до устаткування засобів добування, переробки і передачі інформації.
V етап — починаючи з 1965 року — обумовлений створенням і розвитком локальних інформаційно-комунікаційних мереж. Завдання інформаційної безпеки також вирішувалися, в основному, методами і способами фізичного захисту засобів добування, переробки і передачі інформації, об'єднаних в локальну мережу шляхом адміністрування і управління доступом до мережевих ресурсів.
VI етап — починаючи з 1973 року — пов'язаний з використанням надмобільних комунікаційних пристроїв з широким спектром завдань. Загрози інформаційній безпеці стали набагато серйознішими. Для забезпечення інформаційної безпеки в комп'ютерних системах з безпровідними мережами передачі даних потрібно було розробити нові критерії безпеки. Утворилися співтовариства людей — хакерів, що ставлять собі за мету нанесення збитку інформаційній безпеці окремих користувачів, організацій і цілих країн. Інформаційний ресурс став найважливішим ресурсом держави, а забезпечення його безпеки — найважливішою і обов'язковою складовою національної безпеки. Формується інформаційне право — нова галузь міжнародної правової системи.
VII етап — починаючи з 1985 року — пов'язаний із створенням і розвитком глобальних інформаційно-комунікаційних мереж з використанням космічних засобів забезпечення. Можна припустити що черговий етап розвитку інформаційної безпеки, очевидно, буде пов'язаний з широким використанням надмобільних комунікаційних пристроїв з широким спектром завдань і глобальним охопленням у просторі та часі, забезпечуваним космічними інформаційно-комунікаційними системами. Для вирішення завдань інформаційної безпеки на цьому етапі необхідним є створення макросистеми інформаційної безпеки людства під егідою ведучих міжнародних форумів.
===== базові поняття =====
Визначення[ред. • ред. код]
Докладніше у статті Інформаційна безпека держави
Див. також: Інформаційна безпека України
Інформаційна безпека держави — стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.[2]

Інформаційна безпека організації — цілеспрямована діяльність її органів та посадових осіб з використанням дозволених сил і засобів по досягненню стану захищеності інформаційного середовища організації, що забезпечує її нормальне функціонування і динамічний розвиток.

Інформаційна безпеки особистості характеризується як стан захищеності особистості, різноманітних соціальних груп та об'єднань людей від впливів, здатних проти їхньої волі та бажання змінювати психічні стани і психологічні характеристики людини, модифікувати її поведінку та обмежувати свободу вибору
===== Забезпечення ІБ =====
Забезпечення ІБ держави[ред. • ред. код]
Згідно з українським законодавством[2], вирішення проблеми інформаційної безпеки має здійснюватися шляхом:

створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;
підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їхніх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;
вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп'ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;
розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв'язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.
===== Забезпечення ІБ підприємства, організації =====
В Україні забезпечення ІБ здійснюється шляхом захисту інформації — у випадку, коли необхідність захисту інформації визначена законодавством в галузі ЗІ. Для реалізації захисту інформації створюється Комплексна система захисту інформації (КСЗІ).

Або, у випадку, коли суб'єкт ІБ має наміри розробити і реалізувати політику ІБ і може реалізовувати їх без порушення вимог законодавства:

міжнародними стандартами ISO: ISO/IEC 17799:2005, ISO/IEC 27001:2005 та ін. — для підтримки рішень на основі ITIL та COBIT і виконання вимог англ. Sarbanes-Oxley Act (акту Сербайнза-Оклі про відповідальність акціонерів за обізнаність про стан своїх активів). Тоді на підприємстві створюється Система управління інформаційною безпекою (СУІБ), яка повинна відповідати усім вимогам міжнародних стандартів в галузі ІБ.
власними розробками.
===== органи забезпечення =====
Органи (підрозділи) забезпечення ІБ[ред. • ред. код]
Міжнародні організації
Державні органи
Відділи спецслужб держави.
Спеціально уповноважений орган держави з питань захисту інформації (зараз в Україні — це Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації (скор. ДССЗЗІ)
Підрозділи підприємства
На підприємстві функцію забезпечення ІБ може виконувати як окремий відділ Служби безпеки підприємства, так і окрема Служба (Служба захисту інформації).

Для контролю за КСЗІ в обов'язковому порядку створюється Служба захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційній системі (сама назва «Служба» не є обов'язковою).

Функції з контролю за СУІБ покладаються на певний відділ підприємства.

Файл:1306000863 1.gif

2014-11-30T20:17:49Z

Yulia:

Туй

2014-11-30T20:09:45Z

Yulia:

'''І. Туй, '''''нар. ''1) Здѣсь, тутъ. ''Кед єсь видів туй да кого, било го імати. ''Гол. III. 227. 2) '''Туй, туй-туй'''. Сейчасъ, вотъ-вотъ. ''Як мій ґазда прийде, то ви туй згинете. ''Драг. 261. ''Він, здається, туйтуй умре. ''Шейк.

'''ІІ. Туй, '''''меж. ''Крикъ на звѣря, подобный крику: тю! Вх. Зн. 71.

[[Категорія:Ту]]

Туй — річка в Росії, права притока Іртиша (басейн Обі), тече у Тарському та Тевризському районах Омської області.

Туй починається у Тарському районі Омської області. Від витоку тече на північ, але невдовзі повертає на південний захід і тече в цьому напрямку до самого злиття з Іртишем.

Річка тече плоскою заболоченою, слабо пересіченою рівниною, покритою густим листяним лісом. У верхів’ях річкова долина нерозвинена, річище пролягає серед зарослих лісом боліт. Нижче за течією долина набуває трапецеїдального профілю, її ширина від 1,5 до 3 км. Схили долини розлогі, іноді помірно круті. Річкова заплава двостороння, шириною 1,3–4,7 м. Річище дуже звивисте, нерозгалужене, шириною від 1 до 10 м у верхів’ях до 70–120 м у низов’ях. Береги круті; глибини від 0,1 до 3,5 м, у деяких вирах сягають 9,8 м. На плесах річковий плин дуже повільний, на перекатах швидкість плину до 0,8 м/с.

Довжина річки 507 км, площа басейну 8 490 км². Середньорічний стік, виміряний за 61 км від гирла, становить 27,6 м³/c. Живлення мішане з переважанням снігового. Замерзає наприкінці жовтня — у першій половині листопада, скресає наприкінці квітня — у першій половині травня.

Основні притоки: Північна, Тугри, Укратус, Киртовка, Аю, Сік, Таїмтаїт, Ітюгас, Місс.

Населені пункти на річці: Туй, Сенінськ, Єрміловка, Єкатериновка, Бічілі, Ізюк.

Ляля

2014-11-30T20:06:20Z

Yulia:

Кудрі

2014-11-30T20:03:36Z

Yulia:

'''Кудрі. '''См. '''Кудерь. '''
[[Категорія:Ку]]

==Сучасні словники==
Тлумачення слова у сучасних словниках
==Ілюстрації==
{| style="width:100%; margin-top:2em; vertical-align:top; border-top:5px #66CDAA solid; border-bottom:5px #66CDAA solid; text-align:center"
|- valign="top"
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:24350.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Как-сделать-кудри-от-корней1.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:K5.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Как-выпрямителем-сделать-кудри3.jpg|x140px]]
|}
==Медіа==

={{#ev:youtube|yH1ZA6j96aU }}

http://www.youtube.com/watch?v=yH1ZA6j96aU
=Див. також==

==Джерела та література==

==Зовнішні посилання==

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/підрозділ]]
[[Категорія:Слова 2014 року]]

==Сучасні словники==
http://sum.in.ua/s/kudriСловник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980) ]===

КУДРІ, ів, мн., фольк., рідко. Кучері (у 1 знач.). Від роскоші кудрі (кучері) в'ються, від журби січуться (Номис, 1864, № 13499)

http://ukrlit.org/slovnyk/%D0%BA%D1%83%D0%B4%D1%80%D1%96 УКРЛІТ.ORG_Cловник
КУ́ДРІ, ів, мн., фольк., рідко. Кучері (у 1 знач.). Від роскоші кудрі (кучері) в’ються, від журби січуться (Номис, 1864, № 13499).

===[http://rupedia.org//search/?word=%CA%F3%E4%F0%B3&select=ushakova&sub.x=0&sub.y=0 РУпедия Этимологический русскоязычный словарь]===
Кудреватый кудреватая, кудреватое; кудреват, кудревата, кудревато (простореч.). Несколько кудрявый.
Кудри кудрей (кудрей устар.), ед. нет. Волосы, естественно завивающиеся или искусственно завитые. Всегда восторженная речь и кудри черные до плеч. Пушкин. ...
Кудрявиться кудрявлюсь, кудрявишься, несов. (разг.). Виться, завиваться в кудри, кудрями. Волосы у него кудрявились на висках.
Кудрявость кудрявости, мн. нет, ж. Отвлеч. сущ. к кудрявый. Кудрявость стиля.
Кудрявый кудрявая, кудрявое; кудряв, кудрява, кудряво. 1. В кудрях, с кудрями. Кудрявый мальчик. Кудрявые волосы. 2. перен. С завитками (поэт.). Кудрявая ...
Кудряш кудряша, м. (обл., нар.-поэт.). Кудрявый юноша, парень.
фольк. кудри
http://ukrainian_explanatory.academic.ru/75635 Словари и энциклопедии на Академике
кудрі
-ів, мн., фольк., рідко.
Кучері (у 1 знач.).

Шквара

2014-11-30T20:01:12Z

Yulia:

Шкварки — обсмажені шматочки сала з домашньої худоби чи птиці, які утворюються під час витоплення жиру.

В українській кухні шкварки широко використовуються при приготуванні різноманітних страв.

Шкварки слід готувати, витоплюючи сало на малому вогні. Найкращі шкварки гусячі та свинячі, вони найсмачніші.
<gallery>250px-Ciccoli</gallery>

Файл:250px-Ciccoli.jpg

2014-11-30T20:00:27Z

Yulia:

Тарас

2014-11-30T19:55:19Z

Yulia:

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860)
Життєпис
Дитинство і молодість
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року[5] у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870)[6]. Згідно з родинними переказами, Тарасові діди і прадіди були козаками, служили у Війську Запорозькому й брали участь у визвольних війнах та повстаннях в Україні XVII–XVIII століть. Ці повстання були жорстоко придушені, й нормальне суспільне життя на Черкащині, Полтавщині, Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині порушилося на тривалі роки. Переважна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла.

У 1816 році сім'я Шевченків повернулася до села Керелівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович[7]. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[8], а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[9]. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[10][11]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[12].

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря[13]. У той час ознайомився з творами Григорія Сковороди. В період 1822-1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цей твір не знайдено)[14].

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра і нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.

20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина[15], й 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[16]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[17].

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[18]. Тарас чумакував з батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград)[19]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко[20], і невдовзі мачуха повернулася зі своїми дітьми до Моринців, а Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва[21]. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговав дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі[22]. У той час Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас втік від нього й почав шукати у навколишніх селах учителя-маляра[23]. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області)[24]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[25] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[26]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[27].

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, (куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж). У цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи[28]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися у хлипнівського маляра[29]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[30], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року), нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[31]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка[32]. Упродовж 1829-1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів[33].

Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[34]. Подробиці цієї подорожі мало відомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання у професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цих часів зберігся Шевченків малюнок «Погруддя жінки»[35], який свідчить про майже професійне володіння олівцем[Джерело?].

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка[36], а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[37]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[38].

1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві).[39].

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[40]. Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник[41]. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[42].

Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[43], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[44]. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[45], «Аполліно» — копія[46], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[47], «Маска Лаокоона»[48], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[49], «Голова Люція Вера»[50], «Голова Генія»[51]; «Анатомічна фігура»[52]; «Германік»[53]; «Фавн, що танцює»[54].

Викуп

Портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Зібрані за цей твір гроші в розіграші лотереї послужили для викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса зі впливовим при дворі поетом Василем Жуковським.[55]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[56]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[57]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла[58]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина[59]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[60], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[57].

Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837–1838 років також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме:

«Анатомічна статуя Фішера»[61];
«Мідас, повішений Аполлоном»[62];
«Едіп, Антігона та Полінік»[63];
«Єзекіїль на полі, всіяному кістками»[64].
В Петербурзькій академії мистецтв

Катерина (олія, 1842)
Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100[65]. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв[66], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[67].

Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній)[68].

2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надруковано у харківському альманасі Бецького «Молодик»[69].

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка у будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[70].

У кінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв[71].

Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[72]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[73].

Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар»[74]. До неї увійшло 8 поезій[75]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[76] та «Гамалія» (1844)[77].

Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».

Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найпопулярніших творів українського живопису[78].

Перша подорож Україною
13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[79]. У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем[80], і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[81]. 29 червня (11 липня) 1843 — в день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). В липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[82]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких[83] в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів[84]. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві, а друга — в Ермітажі[85].

Поет проти імперії
Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[86]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[87]. Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[88]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання[89]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[90]. 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[91]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)[92] з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський[93].

22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника[94]. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення:

«Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии»[95].
Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну і вільного проживання там[96]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну[97]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника[98].

Друга подорож Україною

Циганка ворожить українській дівчині
31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми[99], Есмань, Кукуріківщину[100].

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв[101]. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що знаходиться у Миргородському краєзнавчому музеї.

Як про те свідчать автографи Шевченка під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони у Мар'їнському.

У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину у Зеленій Діброві, побував у Княжому[102].

Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки[103].

Восени та взимку 1845 р. Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[104], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[105], «Кавказ»[106], «І мертвим, і живим…»[107], «Холодний Яр»[108], «Давидові псалми»[109]. Важко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш «Заповіт»[110], у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.

Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувалися в рукописних списках.[111] Сам Шевченко переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа»[112] (1843 — 1845).

Арешт і заслання

Тарас Шевченко. Скульптура Миколи Шматька в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка
Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».

Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», які «могли посіятися і внаслідок вкоренити думку про гадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави»[113]. На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати і малювати[114].

В Орській фортеці, всупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбитий емоційний стан поета. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками — учасниками повстання 1830–1831 — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак; там він перебував сім років.

Далісмен-мула-аул (папір, акварель, 1851)
У Новопетровській фортеці, попри нагляд, моральне страждання й фізичне виснаження, Шевченко таємно провадив малярську й літературну діяльність. Лише під час Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Друзі Шевченка клопотали про його звільнення, однак тільки у 1857 році, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчалися успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 по 13 липня 1858). У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Третя подорож Україною

Портрет Тараса Шевченка (фотоательє І. Досса, 1858)
Навесні 1858 поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.

Хата на Пріорці
Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859 поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.[115]

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Однак він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[Джерело?] Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу, 1859. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861 випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки і задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом із іншими митцями, Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[116].

«Церква Богдана» в Суботові.
Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Кохання Тараса Шевченка
Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку.[Джерело?] Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана і довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрів Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

Наступними жінками, що займали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері». Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка-пиячка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, переїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Смерть і перепоховання
Докладніше: Смерть Тараса Шевченка та Похорони Тараса Шевченка

Могила на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга.
59°56′45″ пн. ш. 30°15′03″ сх. д.

Посмертна маска

Пам'ятник на могилі Тараса Шевченка
26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Останній шлях
Докладніше: Перепоховання Тараса Шевченка та Могила Тараса Шевченка
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[115]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», —
згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі[117].

Літературна творчість
Докладніше: Літературна творчість Тараса Шевченка та Тарас Шевченко і світова література
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати.[Джерело?]

Автограф поезії Шевченка «Думи мої»
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, десять на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим».
Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Рання творчість
Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

Марія (ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава», 1840).
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»
По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигирине, Чигирине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

Казашка Катя (папір, сепія, 1856).
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Червоний корпус Київського університету у 1846 році. Замальовка Тараса Шевченка
Період заслання
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті і творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема, в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:

«
Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

»
Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

Собор Св. Олександра в Києві (папір. акварель, 1846).
До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками» 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

«
Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

»
Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Творчість останніх років життя
Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму»[118], афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

«
… Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

»
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

Пам'ятник Кобзареві у Києві.
Див. також: Список літературних творів Тараса Шевченка, Кобзар (збірка), Повісті Тараса Шевченка, Фольклорні записи Тараса Шевченка та Переклади творів Тараса Шевченка
Доля творчого скарбу Тараса Шевченка
За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були переважно його ранні твори.

1840 року вийшла друком під назвою «Кобзар» його перша книжечка поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» та «Тарасова ніч». У цьому виданні твори постраждали від жорсткої, спотворюючої цензури.

1841 року, на ті кошти, що Шевченко зібрав від різних меценатів, прихильників його таланту, вдалося видати «Гайдамаки».

1844 року окремим книжками вийшли поема «Гамалія» та поема «Тризна» (російською мовою). Того ж року, під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка», окремою книжкою вийшли твори, що увійшли до першого видання «Кобзаря», та поема «Гайдамаки».

Під час арешту Шевченка 1847 року до рук жандармів III відділення потрапила рукописна збірка «Три літа» вже готова до друку, що містила такі твори, як «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» та ще десятки інших поезій і поем. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі ж поезії зі збірки «Три літа», що залишилися у приватних руках у рукописних списках, поширювалися серед народу. «Кавказ», «Холодний Яр», «До мертвих і живих…» були надруковані за кордоном (хоча й дуже неохайно), у Лейпцігу, 1859 року у книжці із назвою «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

Із заслання, з неволі, Шевченко привіз із десяток повістей, писаних російською мовою, та чотири «захалявних книжечки» віршів, які він «мережив і кучерявив», переховуючи від своїх наглядачів. Оправлені разом, ці книжечки склали альбом «невольничої поезії», який умовно назвали «Малою книжкою». Цей альбом зберігався у рукописному відділі Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Після заслання, під час перебування у Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко переробляв твори, переписуючи їх до нового альбому, куди записував і нові твори. Так сформувалася нова книжка поезій — «Більша книжка» (умовна назва науковців). Проте надрукувати за свого життя Шевченкові із цих творів нічого не вдалося.

З великими труднощами Тарасові Шевченку пощастило видати лише деякі видані до заслання твори. Із нових вдалося додати мало що, як от поему «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) та «Давидові псалми».

Те, що до заслання та після нього Шевченкові та його друзям вдалося видати, увійшло до книжки «Кобзаря», що побачила світ 1860 року. Ця книжка поезій була останньою за життя Тараса Шевченка[119].

Художня творчість
Докладніше: Художня творчість Тараса Шевченка
Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830–1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.

Див. також: Список картин і малюнків Тараса Григоровича Шевченко
Див. також: Автопортрети Тараса Шевченка та Портрети роботи Тараса Шевченка
Політичні інтерпретації постаті
Докладніше: Тарас Шевченко — символ

Золота пам'ятна монета присвячена Т. Шевченку (реверс)
Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

[icon] Цей розділ потребує доповнення. (лютий 2013)
Погляди щодо релігії
Докладніше: Погляди Тараса Шевченка щодо релігії
Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним з найбільш контроверсійних питань у шевченкознавстві.[120]

Уся творчість Тараса Шевченка, Шевченкові листи і записи у «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[121] Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина, до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.[120]

Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», у якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. У той же час перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.[122]

На сьогодні більшість дослідників вважають Шевченка щирим християнином, який однак часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Подібні претензії знаходимо у текстах біблійних пророків.[121][123]

Варто також зазначити, що Шевченко став одним з перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).[124]

Образ Тараса Шевченка

На банкноті 100 гривень зразка 1996 року Шевченко зображений зморшкуватим дідусем, хоча він помер у 47-річному віці

Пам'ятник Шевченку у Варшаві відкритий 2002 року — таким Шевченко майже ніколи не зображався за радянських часів
Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії»,[125][126][127][128] любив сміятися,[126][129] допомагати іншим[130][131] і вмів розвеселити незнайомих людей,[125][128] його звикли зображати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто зображають як дідуся, із зморшками.[121]

Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого і похмурого Шевченка розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор декількох пам'ятників Шевченку закордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проект пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера із критикою: мовляв такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати усіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. — Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича і в такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.[132]

25 років по тому, 1964 року, було відкрито пам'ятник молодому Шевченку у Вашингтоні роботи самого Молодожанина. Шевченко зображений на ньому із випнутими грудьми, спрямований уперед.

Вважається, що перший пам'ятник молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці в 1981 році.[133]

Дослідження життя і творчості Шевченка
Докладніше: Шевченкознавство
Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та в світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Ушанування пам'яті
Докладніше: Вшанування пам'яті Тараса Шевченка та Шевченківські дні

Портрет роботи Івана Крамського, 1871

Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у Дніпропетровську.

Пам'тна дошка Тарасу Шевченку, «Просвіта», Франківськ
Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом з проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.

Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади — Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Наддністрянської Республіки; театри — Національна опера, Тернопільський, Волинський та Харківський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Криворізький театр драми та музичної комедії імені Т. Г. Шевченка, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри, гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964 по 1991 місто Актау мало назву Шевченко.

В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Одним із найкращих уважається монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага). Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра).

«200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка»
срібна монета номіналом 50 грн
Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі у Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал — це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці. У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію — одну з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень.

На його честь названо астероїд 2427 Кобзар.

У жовтні 2014 року у Харкові на стіні 17-типоверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500 кв. метрів.[134]

До 200-річчя з дня народження поета у березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку[135].

До 200-річчя поета у Донецьку вийшло видання Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851-2014 [136]

На інтерактивній карті проекту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти знаходяться в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дозволяє користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.

Див. також: Пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку, Тарас Шевченко і Київський університет, Вулиця Шевченка, Музеї Тараса Шевченка, Шевченкове, Шевченківське та Категорія:Річниці та ювілеї Тараса Григоровича Шевченка

Тарас

2014-11-30T19:54:58Z

Yulia:

<gallery>Taras_Shevchenko_selfportrait_oil_1840_(crop)<gallery>

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860)
Життєпис
Дитинство і молодість
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року[5] у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870)[6]. Згідно з родинними переказами, Тарасові діди і прадіди були козаками, служили у Війську Запорозькому й брали участь у визвольних війнах та повстаннях в Україні XVII–XVIII століть. Ці повстання були жорстоко придушені, й нормальне суспільне життя на Черкащині, Полтавщині, Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині порушилося на тривалі роки. Переважна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла.

У 1816 році сім'я Шевченків повернулася до села Керелівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович[7]. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[8], а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[9]. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[10][11]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[12].

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря[13]. У той час ознайомився з творами Григорія Сковороди. В період 1822-1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цей твір не знайдено)[14].

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра і нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.

20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина[15], й 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[16]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[17].

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[18]. Тарас чумакував з батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград)[19]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко[20], і невдовзі мачуха повернулася зі своїми дітьми до Моринців, а Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва[21]. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговав дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі[22]. У той час Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас втік від нього й почав шукати у навколишніх селах учителя-маляра[23]. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області)[24]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[25] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[26]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[27].

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, (куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж). У цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи[28]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися у хлипнівського маляра[29]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[30], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року), нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[31]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка[32]. Упродовж 1829-1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів[33].

Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[34]. Подробиці цієї подорожі мало відомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання у професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цих часів зберігся Шевченків малюнок «Погруддя жінки»[35], який свідчить про майже професійне володіння олівцем[Джерело?].

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка[36], а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[37]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[38].

1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві).[39].

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[40]. Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник[41]. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[42].

Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[43], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[44]. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[45], «Аполліно» — копія[46], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[47], «Маска Лаокоона»[48], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[49], «Голова Люція Вера»[50], «Голова Генія»[51]; «Анатомічна фігура»[52]; «Германік»[53]; «Фавн, що танцює»[54].

Викуп

Портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Зібрані за цей твір гроші в розіграші лотереї послужили для викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса зі впливовим при дворі поетом Василем Жуковським.[55]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[56]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[57]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла[58]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина[59]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[60], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[57].

Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837–1838 років також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме:

«Анатомічна статуя Фішера»[61];
«Мідас, повішений Аполлоном»[62];
«Едіп, Антігона та Полінік»[63];
«Єзекіїль на полі, всіяному кістками»[64].
В Петербурзькій академії мистецтв

Катерина (олія, 1842)
Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100[65]. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв[66], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[67].

Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній)[68].

2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надруковано у харківському альманасі Бецького «Молодик»[69].

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка у будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[70].

У кінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв[71].

Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[72]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[73].

Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар»[74]. До неї увійшло 8 поезій[75]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[76] та «Гамалія» (1844)[77].

Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».

Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найпопулярніших творів українського живопису[78].

Перша подорож Україною
13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[79]. У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем[80], і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[81]. 29 червня (11 липня) 1843 — в день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). В липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[82]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких[83] в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів[84]. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві, а друга — в Ермітажі[85].

Поет проти імперії
Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[86]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[87]. Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[88]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання[89]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[90]. 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[91]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)[92] з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський[93].

22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника[94]. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення:

«Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии»[95].
Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну і вільного проживання там[96]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну[97]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника[98].

Друга подорож Україною

Циганка ворожить українській дівчині
31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми[99], Есмань, Кукуріківщину[100].

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв[101]. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що знаходиться у Миргородському краєзнавчому музеї.

Як про те свідчать автографи Шевченка під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони у Мар'їнському.

У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину у Зеленій Діброві, побував у Княжому[102].

Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки[103].

Восени та взимку 1845 р. Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[104], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[105], «Кавказ»[106], «І мертвим, і живим…»[107], «Холодний Яр»[108], «Давидові псалми»[109]. Важко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш «Заповіт»[110], у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.

Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувалися в рукописних списках.[111] Сам Шевченко переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа»[112] (1843 — 1845).

Арешт і заслання

Тарас Шевченко. Скульптура Миколи Шматька в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка
Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».

Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», які «могли посіятися і внаслідок вкоренити думку про гадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави»[113]. На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати і малювати[114].

В Орській фортеці, всупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбитий емоційний стан поета. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками — учасниками повстання 1830–1831 — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак; там він перебував сім років.

Далісмен-мула-аул (папір, акварель, 1851)
У Новопетровській фортеці, попри нагляд, моральне страждання й фізичне виснаження, Шевченко таємно провадив малярську й літературну діяльність. Лише під час Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Друзі Шевченка клопотали про його звільнення, однак тільки у 1857 році, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчалися успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 по 13 липня 1858). У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Третя подорож Україною

Портрет Тараса Шевченка (фотоательє І. Досса, 1858)
Навесні 1858 поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.

Хата на Пріорці
Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859 поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.[115]

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Однак він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[Джерело?] Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу, 1859. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861 випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки і задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом із іншими митцями, Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[116].

«Церква Богдана» в Суботові.
Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Кохання Тараса Шевченка
Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку.[Джерело?] Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана і довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрів Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

Наступними жінками, що займали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері». Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка-пиячка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, переїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Смерть і перепоховання
Докладніше: Смерть Тараса Шевченка та Похорони Тараса Шевченка

Могила на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга.
59°56′45″ пн. ш. 30°15′03″ сх. д.

Посмертна маска

Пам'ятник на могилі Тараса Шевченка
26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Останній шлях
Докладніше: Перепоховання Тараса Шевченка та Могила Тараса Шевченка
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[115]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», —
згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі[117].

Літературна творчість
Докладніше: Літературна творчість Тараса Шевченка та Тарас Шевченко і світова література
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати.[Джерело?]

Автограф поезії Шевченка «Думи мої»
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, десять на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим».
Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Рання творчість
Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

Марія (ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава», 1840).
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»
По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигирине, Чигирине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

Казашка Катя (папір, сепія, 1856).
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Червоний корпус Київського університету у 1846 році. Замальовка Тараса Шевченка
Період заслання
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті і творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема, в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:

«
Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

»
Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

Собор Св. Олександра в Києві (папір. акварель, 1846).
До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками» 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

«
Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

»
Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Творчість останніх років життя
Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму»[118], афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

«
… Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

»
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

Пам'ятник Кобзареві у Києві.
Див. також: Список літературних творів Тараса Шевченка, Кобзар (збірка), Повісті Тараса Шевченка, Фольклорні записи Тараса Шевченка та Переклади творів Тараса Шевченка
Доля творчого скарбу Тараса Шевченка
За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були переважно його ранні твори.

1840 року вийшла друком під назвою «Кобзар» його перша книжечка поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» та «Тарасова ніч». У цьому виданні твори постраждали від жорсткої, спотворюючої цензури.

1841 року, на ті кошти, що Шевченко зібрав від різних меценатів, прихильників його таланту, вдалося видати «Гайдамаки».

1844 року окремим книжками вийшли поема «Гамалія» та поема «Тризна» (російською мовою). Того ж року, під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка», окремою книжкою вийшли твори, що увійшли до першого видання «Кобзаря», та поема «Гайдамаки».

Під час арешту Шевченка 1847 року до рук жандармів III відділення потрапила рукописна збірка «Три літа» вже готова до друку, що містила такі твори, як «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» та ще десятки інших поезій і поем. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі ж поезії зі збірки «Три літа», що залишилися у приватних руках у рукописних списках, поширювалися серед народу. «Кавказ», «Холодний Яр», «До мертвих і живих…» були надруковані за кордоном (хоча й дуже неохайно), у Лейпцігу, 1859 року у книжці із назвою «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

Із заслання, з неволі, Шевченко привіз із десяток повістей, писаних російською мовою, та чотири «захалявних книжечки» віршів, які він «мережив і кучерявив», переховуючи від своїх наглядачів. Оправлені разом, ці книжечки склали альбом «невольничої поезії», який умовно назвали «Малою книжкою». Цей альбом зберігався у рукописному відділі Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Після заслання, під час перебування у Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко переробляв твори, переписуючи їх до нового альбому, куди записував і нові твори. Так сформувалася нова книжка поезій — «Більша книжка» (умовна назва науковців). Проте надрукувати за свого життя Шевченкові із цих творів нічого не вдалося.

З великими труднощами Тарасові Шевченку пощастило видати лише деякі видані до заслання твори. Із нових вдалося додати мало що, як от поему «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) та «Давидові псалми».

Те, що до заслання та після нього Шевченкові та його друзям вдалося видати, увійшло до книжки «Кобзаря», що побачила світ 1860 року. Ця книжка поезій була останньою за життя Тараса Шевченка[119].

Художня творчість
Докладніше: Художня творчість Тараса Шевченка
Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830–1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.

Див. також: Список картин і малюнків Тараса Григоровича Шевченко
Див. також: Автопортрети Тараса Шевченка та Портрети роботи Тараса Шевченка
Політичні інтерпретації постаті
Докладніше: Тарас Шевченко — символ

Золота пам'ятна монета присвячена Т. Шевченку (реверс)
Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

[icon] Цей розділ потребує доповнення. (лютий 2013)
Погляди щодо релігії
Докладніше: Погляди Тараса Шевченка щодо релігії
Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним з найбільш контроверсійних питань у шевченкознавстві.[120]

Уся творчість Тараса Шевченка, Шевченкові листи і записи у «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[121] Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина, до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.[120]

Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», у якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. У той же час перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.[122]

На сьогодні більшість дослідників вважають Шевченка щирим християнином, який однак часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Подібні претензії знаходимо у текстах біблійних пророків.[121][123]

Варто також зазначити, що Шевченко став одним з перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).[124]

Образ Тараса Шевченка

На банкноті 100 гривень зразка 1996 року Шевченко зображений зморшкуватим дідусем, хоча він помер у 47-річному віці

Пам'ятник Шевченку у Варшаві відкритий 2002 року — таким Шевченко майже ніколи не зображався за радянських часів
Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії»,[125][126][127][128] любив сміятися,[126][129] допомагати іншим[130][131] і вмів розвеселити незнайомих людей,[125][128] його звикли зображати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто зображають як дідуся, із зморшками.[121]

Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого і похмурого Шевченка розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор декількох пам'ятників Шевченку закордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проект пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера із критикою: мовляв такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати усіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. — Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича і в такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.[132]

25 років по тому, 1964 року, було відкрито пам'ятник молодому Шевченку у Вашингтоні роботи самого Молодожанина. Шевченко зображений на ньому із випнутими грудьми, спрямований уперед.

Вважається, що перший пам'ятник молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці в 1981 році.[133]

Дослідження життя і творчості Шевченка
Докладніше: Шевченкознавство
Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та в світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Ушанування пам'яті
Докладніше: Вшанування пам'яті Тараса Шевченка та Шевченківські дні

Портрет роботи Івана Крамського, 1871

Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у Дніпропетровську.

Пам'тна дошка Тарасу Шевченку, «Просвіта», Франківськ
Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом з проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.

Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади — Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Наддністрянської Республіки; театри — Національна опера, Тернопільський, Волинський та Харківський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Криворізький театр драми та музичної комедії імені Т. Г. Шевченка, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри, гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964 по 1991 місто Актау мало назву Шевченко.

В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Одним із найкращих уважається монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага). Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра).

«200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка»
срібна монета номіналом 50 грн
Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі у Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал — це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці. У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію — одну з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень.

На його честь названо астероїд 2427 Кобзар.

У жовтні 2014 року у Харкові на стіні 17-типоверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500 кв. метрів.[134]

До 200-річчя з дня народження поета у березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку[135].

До 200-річчя поета у Донецьку вийшло видання Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851-2014 [136]

На інтерактивній карті проекту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти знаходяться в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дозволяє користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.

Див. також: Пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку, Тарас Шевченко і Київський університет, Вулиця Шевченка, Музеї Тараса Шевченка, Шевченкове, Шевченківське та Категорія:Річниці та ювілеї Тараса Григоровича Шевченка

Тарас

2014-11-30T19:47:06Z

Yulia:

<gallery>Taras_Shevchenko_selfportrait_oil_1840_(crop)</gallery>
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860)
Життєпис
Дитинство і молодість
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року[5] у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870)[6]. Згідно з родинними переказами, Тарасові діди і прадіди були козаками, служили у Війську Запорозькому й брали участь у визвольних війнах та повстаннях в Україні XVII–XVIII століть. Ці повстання були жорстоко придушені, й нормальне суспільне життя на Черкащині, Полтавщині, Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині порушилося на тривалі роки. Переважна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла.

У 1816 році сім'я Шевченків повернулася до села Керелівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович[7]. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[8], а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[9]. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[10][11]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[12].

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря[13]. У той час ознайомився з творами Григорія Сковороди. В період 1822-1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цей твір не знайдено)[14].

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра і нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.

20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина[15], й 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[16]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[17].

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[18]. Тарас чумакував з батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград)[19]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко[20], і невдовзі мачуха повернулася зі своїми дітьми до Моринців, а Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва[21]. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговав дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі[22]. У той час Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас втік від нього й почав шукати у навколишніх селах учителя-маляра[23]. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області)[24]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[25] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[26]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[27].

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, (куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж). У цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи[28]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися у хлипнівського маляра[29]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[30], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року), нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[31]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка[32]. Упродовж 1829-1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів[33].

Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[34]. Подробиці цієї подорожі мало відомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання у професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цих часів зберігся Шевченків малюнок «Погруддя жінки»[35], який свідчить про майже професійне володіння олівцем[Джерело?].

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка[36], а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[37]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[38].

1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві).[39].

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[40]. Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник[41]. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[42].

Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[43], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[44]. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[45], «Аполліно» — копія[46], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[47], «Маска Лаокоона»[48], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[49], «Голова Люція Вера»[50], «Голова Генія»[51]; «Анатомічна фігура»[52]; «Германік»[53]; «Фавн, що танцює»[54].

Викуп

Портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Зібрані за цей твір гроші в розіграші лотереї послужили для викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса зі впливовим при дворі поетом Василем Жуковським.[55]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[56]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[57]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла[58]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина[59]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[60], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[57].

Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837–1838 років також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме:

«Анатомічна статуя Фішера»[61];
«Мідас, повішений Аполлоном»[62];
«Едіп, Антігона та Полінік»[63];
«Єзекіїль на полі, всіяному кістками»[64].
В Петербурзькій академії мистецтв

Катерина (олія, 1842)
Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100[65]. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв[66], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[67].

Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній)[68].

2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надруковано у харківському альманасі Бецького «Молодик»[69].

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка у будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[70].

У кінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв[71].

Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[72]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[73].

Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар»[74]. До неї увійшло 8 поезій[75]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[76] та «Гамалія» (1844)[77].

Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».

Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найпопулярніших творів українського живопису[78].

Перша подорож Україною
13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[79]. У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем[80], і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[81]. 29 червня (11 липня) 1843 — в день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). В липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[82]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких[83] в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів[84]. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві, а друга — в Ермітажі[85].

Поет проти імперії
Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[86]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[87]. Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[88]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання[89]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[90]. 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[91]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)[92] з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський[93].

22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника[94]. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення:

«Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии»[95].
Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну і вільного проживання там[96]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну[97]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника[98].

Друга подорож Україною

Циганка ворожить українській дівчині
31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми[99], Есмань, Кукуріківщину[100].

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв[101]. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що знаходиться у Миргородському краєзнавчому музеї.

Як про те свідчать автографи Шевченка під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони у Мар'їнському.

У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину у Зеленій Діброві, побував у Княжому[102].

Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки[103].

Восени та взимку 1845 р. Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[104], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[105], «Кавказ»[106], «І мертвим, і живим…»[107], «Холодний Яр»[108], «Давидові псалми»[109]. Важко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш «Заповіт»[110], у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.

Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувалися в рукописних списках.[111] Сам Шевченко переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа»[112] (1843 — 1845).

Арешт і заслання

Тарас Шевченко. Скульптура Миколи Шматька в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка
Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».

Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», які «могли посіятися і внаслідок вкоренити думку про гадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави»[113]. На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати і малювати[114].

В Орській фортеці, всупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбитий емоційний стан поета. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками — учасниками повстання 1830–1831 — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак; там він перебував сім років.

Далісмен-мула-аул (папір, акварель, 1851)
У Новопетровській фортеці, попри нагляд, моральне страждання й фізичне виснаження, Шевченко таємно провадив малярську й літературну діяльність. Лише під час Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Друзі Шевченка клопотали про його звільнення, однак тільки у 1857 році, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчалися успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 по 13 липня 1858). У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Третя подорож Україною

Портрет Тараса Шевченка (фотоательє І. Досса, 1858)
Навесні 1858 поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.

Хата на Пріорці
Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859 поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.[115]

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Однак він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[Джерело?] Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу, 1859. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861 випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки і задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом із іншими митцями, Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[116].

«Церква Богдана» в Суботові.
Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Кохання Тараса Шевченка
Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку.[Джерело?] Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана і довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрів Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

Наступними жінками, що займали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері». Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка-пиячка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, переїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Смерть і перепоховання
Докладніше: Смерть Тараса Шевченка та Похорони Тараса Шевченка

Могила на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга.
59°56′45″ пн. ш. 30°15′03″ сх. д.

Посмертна маска

Пам'ятник на могилі Тараса Шевченка
26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Останній шлях
Докладніше: Перепоховання Тараса Шевченка та Могила Тараса Шевченка
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[115]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», —
згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі[117].

Літературна творчість
Докладніше: Літературна творчість Тараса Шевченка та Тарас Шевченко і світова література
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати.[Джерело?]

Автограф поезії Шевченка «Думи мої»
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, десять на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим».
Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Рання творчість
Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

Марія (ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава», 1840).
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»
По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигирине, Чигирине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

Казашка Катя (папір, сепія, 1856).
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Червоний корпус Київського університету у 1846 році. Замальовка Тараса Шевченка
Період заслання
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті і творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема, в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:

«
Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

»
Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

Собор Св. Олександра в Києві (папір. акварель, 1846).
До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками» 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

«
Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

»
Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Творчість останніх років життя
Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму»[118], афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

«
… Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

»
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

Пам'ятник Кобзареві у Києві.
Див. також: Список літературних творів Тараса Шевченка, Кобзар (збірка), Повісті Тараса Шевченка, Фольклорні записи Тараса Шевченка та Переклади творів Тараса Шевченка
Доля творчого скарбу Тараса Шевченка
За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були переважно його ранні твори.

1840 року вийшла друком під назвою «Кобзар» його перша книжечка поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» та «Тарасова ніч». У цьому виданні твори постраждали від жорсткої, спотворюючої цензури.

1841 року, на ті кошти, що Шевченко зібрав від різних меценатів, прихильників його таланту, вдалося видати «Гайдамаки».

1844 року окремим книжками вийшли поема «Гамалія» та поема «Тризна» (російською мовою). Того ж року, під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка», окремою книжкою вийшли твори, що увійшли до першого видання «Кобзаря», та поема «Гайдамаки».

Під час арешту Шевченка 1847 року до рук жандармів III відділення потрапила рукописна збірка «Три літа» вже готова до друку, що містила такі твори, як «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» та ще десятки інших поезій і поем. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі ж поезії зі збірки «Три літа», що залишилися у приватних руках у рукописних списках, поширювалися серед народу. «Кавказ», «Холодний Яр», «До мертвих і живих…» були надруковані за кордоном (хоча й дуже неохайно), у Лейпцігу, 1859 року у книжці із назвою «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

Із заслання, з неволі, Шевченко привіз із десяток повістей, писаних російською мовою, та чотири «захалявних книжечки» віршів, які він «мережив і кучерявив», переховуючи від своїх наглядачів. Оправлені разом, ці книжечки склали альбом «невольничої поезії», який умовно назвали «Малою книжкою». Цей альбом зберігався у рукописному відділі Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Після заслання, під час перебування у Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко переробляв твори, переписуючи їх до нового альбому, куди записував і нові твори. Так сформувалася нова книжка поезій — «Більша книжка» (умовна назва науковців). Проте надрукувати за свого життя Шевченкові із цих творів нічого не вдалося.

З великими труднощами Тарасові Шевченку пощастило видати лише деякі видані до заслання твори. Із нових вдалося додати мало що, як от поему «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) та «Давидові псалми».

Те, що до заслання та після нього Шевченкові та його друзям вдалося видати, увійшло до книжки «Кобзаря», що побачила світ 1860 року. Ця книжка поезій була останньою за життя Тараса Шевченка[119].

Художня творчість
Докладніше: Художня творчість Тараса Шевченка
Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830–1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.

Див. також: Список картин і малюнків Тараса Григоровича Шевченко
Див. також: Автопортрети Тараса Шевченка та Портрети роботи Тараса Шевченка
Політичні інтерпретації постаті
Докладніше: Тарас Шевченко — символ

Золота пам'ятна монета присвячена Т. Шевченку (реверс)
Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

[icon] Цей розділ потребує доповнення. (лютий 2013)
Погляди щодо релігії
Докладніше: Погляди Тараса Шевченка щодо релігії
Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним з найбільш контроверсійних питань у шевченкознавстві.[120]

Уся творчість Тараса Шевченка, Шевченкові листи і записи у «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[121] Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина, до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.[120]

Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», у якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. У той же час перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.[122]

На сьогодні більшість дослідників вважають Шевченка щирим християнином, який однак часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Подібні претензії знаходимо у текстах біблійних пророків.[121][123]

Варто також зазначити, що Шевченко став одним з перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).[124]

Образ Тараса Шевченка

На банкноті 100 гривень зразка 1996 року Шевченко зображений зморшкуватим дідусем, хоча він помер у 47-річному віці

Пам'ятник Шевченку у Варшаві відкритий 2002 року — таким Шевченко майже ніколи не зображався за радянських часів
Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії»,[125][126][127][128] любив сміятися,[126][129] допомагати іншим[130][131] і вмів розвеселити незнайомих людей,[125][128] його звикли зображати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто зображають як дідуся, із зморшками.[121]

Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого і похмурого Шевченка розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор декількох пам'ятників Шевченку закордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проект пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера із критикою: мовляв такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати усіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. — Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича і в такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.[132]

25 років по тому, 1964 року, було відкрито пам'ятник молодому Шевченку у Вашингтоні роботи самого Молодожанина. Шевченко зображений на ньому із випнутими грудьми, спрямований уперед.

Вважається, що перший пам'ятник молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці в 1981 році.[133]

Дослідження життя і творчості Шевченка
Докладніше: Шевченкознавство
Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та в світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Ушанування пам'яті
Докладніше: Вшанування пам'яті Тараса Шевченка та Шевченківські дні

Портрет роботи Івана Крамського, 1871

Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у Дніпропетровську.

Пам'тна дошка Тарасу Шевченку, «Просвіта», Франківськ
Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом з проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.

Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади — Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Наддністрянської Республіки; театри — Національна опера, Тернопільський, Волинський та Харківський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Криворізький театр драми та музичної комедії імені Т. Г. Шевченка, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри, гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964 по 1991 місто Актау мало назву Шевченко.

В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Одним із найкращих уважається монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага). Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра).

«200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка»
срібна монета номіналом 50 грн
Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі у Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал — це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці. У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію — одну з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень.

На його честь названо астероїд 2427 Кобзар.

У жовтні 2014 року у Харкові на стіні 17-типоверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500 кв. метрів.[134]

До 200-річчя з дня народження поета у березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку[135].

До 200-річчя поета у Донецьку вийшло видання Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851-2014 [136]

На інтерактивній карті проекту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти знаходяться в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дозволяє користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.

Див. також: Пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку, Тарас Шевченко і Київський університет, Вулиця Шевченка, Музеї Тараса Шевченка, Шевченкове, Шевченківське та Категорія:Річниці та ювілеї Тараса Григоровича Шевченка

Гій

2014-11-30T19:42:24Z

Yulia:

Гій (від. англ. gay — радісний) — чоловік, що пов'язує свою психоемоційну і сексуальну сферу з чоловіками і визнає себе геєм.[1]

1934 року у кримінальні кодекси усіх радянських республік було включено статтю 121.1, яка забороняла сексуальні стосунки між дорослими чоловіками (мужолозтво) і карала порушників п'ятирічним ув'язненням у таборах і тюрмах.

У 1991 році, відповідно до рекомендацій ВООЗ, Україна першою з колишніх радянських республік скасувала кримінальне покарання за добровільні статеві стосунки між дорослими чоловіками (Стаття 122, частина 1, Кримінальний Кодекс УРСР).

Колодязь

2014-11-30T19:37:22Z

Yulia:

'''Колодязь, -зя, '''''м. ''Колодецъ. ''В яру бачила вона колодязі з високими журавлями. ''Левиц. І. 514.
[[Категорія:Ко]]
Крини́ця — глибоко викопана й захищена цямринами від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі.

Колодязь-«журавель»

Криниця
У більшості сіл та містечок без водопроводу криниці є основним джерелом питної води. Криниці переважно поширені на рівнинній частині України через відсутність наземних природних джерел води.

Криниці мають важливе символічне значення. У фольклорі часто оспівують криниці та колодязі у піснях, описуючи літній жаркий період року у селі. Є і сталі фразеологізми: «невичерпна криниця», «чиста криниця», «з народної криниці», "ой у полі та криниченька" що означає постійне живлення народними традиціями та символами.

В україномовного населення на Галичині, Поділлі, Заході України вживається слово «криниця» (діал. кирниця), а слово «колодязь» характерніше для русифікованого населення через запозичення цього слова з російської мови. На Поділлі також зустрічається синонім — слово «бурта». У Карпатах та Прикарпатті поширена також назва «студня».

При копанні криниці для утримування ґрунту ставили зруб, що складався з дерев'яних брусів. Ці бруси називалися циглі. Циглі, як правило, мали одноманітний характер.

Щавель

2014-11-30T19:31:32Z

Yulia:

Щавель (квасок) (Rumex), рід одно-, двох- та багаторічних трав'янистих рослин родини гречкових, порядку гвоздикоцвітих. Близько 200 видів, у тому числі 25 видів в Україні .

Звичайні види, поширені на кислих ґрунтах, переважно в північній півкулі, але їх було інтродуковано майже у всі природні зони. Багато видів є бур'янами, проте деякі (особливо, щавель кислий (R. acetosa)) вживаються для приготування страв, особливо супів та салатів.

Рослини роду стоячі, з довгими коренями, коренева система стрижнева. М'ясисті або шкірясті листки утворюють базальну розетку біля кореня. Базальні листки можуть відрізнятися від листків, що оточують суцвіття. Прилистки є або відсутні. Листкова пластинка суцільна або з виїмками по краю.

Квітки малопомітні, розташовані схожими на мутовки групами над листками, переважно двостатеві. Плід — сім'янка.

На щавлях живляться личинки деяких видів метеликів.

Деякі види, наприклад, щавель кислий (R. acetosa), введено в культуру як городину. В Україні культивують такі сорти щавлю: широколистий, бельвільський і одеський. Настої і екстракти з кореневища щавля кінського (R. confertus) та деяких інших видів використовують у медицині.

Види[ред. • ред. код]

Rumex obtusifolius
Rumex acetosa — щавель кислий
Rumex acetosella — щавель горобиний
Rumex x acutus
Rumex albescens
Rumex x alexidis
Rumex arifolius
Rumex alpinus — щавель альпійський
Rumex altissimus
Rumex andinus
Rumex angiocarpus
Rumex aquaticus — щавель водяний L.
Rumex aquaticus x longifolius
Rumex aquitanicus
Rumex arcticus
Rumex azoricus
Rumex balcanicus
Rumex beringensis
Rumex brownei
Rumex brownii
Rumex bucephalophorus
Rumex chrysocarpus
Rumex confertus Willd. — щавель кінський
Rumex x confusus
Rumex conglomeratus
Rumex costaricensis
Rumex crispus
Rumex cristatus
Rumex crystallinus
Rumex densiflorus
Rumex dentatus
Rumex diclinis
Rumex digynus
Rumex dimidiatus
Rumex dimorphophyllus
Rumex x dissimilis
Rumex x dobrogensis
Rumex x dolosus
Rumex dregeanus
Rumex drobovii
Rumex drummondii
Rumex × dufftii
Rumex dumosiformis
Rumex dumosus
Rumex × dumulosus
Rumex durispissimus
Rumex ecklonianus
Rumex ecuadoriensis
Rumex elbrusensis
Rumex ellenbeckii
Rumex engelmanni
Rumex ephedroides
Rumex erosus
Rumex x erubescens
Rumex erythrocarpus
Rumex esquirolii
Rumex euxinus
Rumex evenkiensis
Rumex x exspectatus
Rumex x fallacinus
Rumex fascicularis
Rumex fascilobus
Rumex fimbriatus
Rumex x finitimus
Rumex flexicaulis
Rumex flexuosiformis
Rumex flexuosus
Rumex foliosus
Rumex fontano-paludosus
Rumex foveolatus
Rumex x franktonis
Rumex fraternus
Rumex fringillimontanus
Rumex frutescens
Rumex fueginus
Rumex gamsii
Rumex gangotrianus
Rumex gieshueblensis
Rumex giganteus
Rumex ginii
Rumex gmelini
Rumex gmelinii var. latus
Rumex gombae
Rumex gracilescens
Rumex gracilipes
Rumex graminifolius
Rumex granulosus
Rumex x griffithii
Rumex x grintzescui
Rumex gussonii
Rumex x gusuleacii
Rumex hadmocarpus
Rumex halophilus
Rumex hararensis
Rumex hasslerianus
Rumex hastatulus
Rumex hastatus
Rumex hayekii
Rumex hazslinszkyanus
Rumex x heimerlii
Rumex hellenicus
Rumex henrardi
Rumex hesperius
Rumex × heteranthos
Rumex heterophylus
Rumex hexagynus
Rumex hippiatricus
Rumex hirsutus
Rumex horizontalis
Rumex hoschedei
Rumex hostilis
Rumex hultenii
Rumex hungaricus
Rumex x hybridus
Rumex hydrolapathum
Rumex hymenosepalus
Rumex x impurus
Rumex inconspicuus
Rumex integer
Rumex integrifolia
Rumex x intercedens
Rumex intermedius
Rumex interruptus
Rumex x inundatus
Rumex iseriensis
Rumex jacutensis
Rumex japonicus
Rumex x johannis-moorei
Rumex kamtshadalus
Rumex kaschgaricus
Rumex x kaschmirianus
Rumex kerneri
Rumex khekii
Rumex x khorasanicus
Rumex x knafii
Rumex komarovii
Rumex krausei
Rumex lachanus
Rumex lacustris
Rumex lanceolatus
Rumex langloisii
Rumex lanuginosus
Rumex lapponicus
Rumex lanuginosus
Rumex latifolius
Rumex lativalvis
Rumex leptocaulis
Rumex leptophyllus
Rumex limoniastrum
Rumex linearis
Rumex x lingulatus
Rumex litoralis
Rumex lonaczewskii
Rumex longifolius
Rumex longisetus
Rumex lorentzianus
Rumex x lousleyi
Rumex ludovicianus
Rumex lugdunensis
Rumex lunaria
Rumex luxurians
Rumex x lycheanus
Rumex maderensis
Rumex magellanicus
Rumex maritimus
Rumex marschallianus
Rumex maximus
Rumex megalophyllus
Rumex meyeri
Rumex × mezei
Rumex microcarpus
Rumex microdon
Rumex x mirabilis
Rumex mixtus
Rumex moedlingensis
Rumex x monistrolensis
Rumex montanus
Rumex monticola
Rumex muelleri
Rumex x munshii
Rumex muretii
Rumex muricatus
Rumex x nankingensis
Rumex natalensis
Rumex neglectus
Rumex nematopodus
Rumex nemorosus
Rumex nepalensis
Rumex nervosus
Rumex nevadensis
Rumex nigricans
Rumex nikkoensis
Rumex nivalis
Rumex oblongifolius
Rumex obovatus Danser — Tropical Dock
Rumex obtusifolius
Rumex obtusifolius ssp. obtusifolius
Rumex occidentalis
Rumex occidentalis var. perplexus
Rumex occultans
Rumex ochotensis
Rumex orbiculatus
Rumex orientalis
Rumex orthoneurus
Rumex x oryzetorum
Rumex osswaldii
Rumex oxysepalus
Rumex x pakistanicus
Rumex pallidus
Rumex palustris
Rumex x palustroides
Rumex pamiricus
Rumex x pannonicus
Rumex papilio
Rumex paraguayensis
Rumex patagonicus
Rumex patientia
Rumex paucifolius
Rumex peisonis
Rumex peregrinus
Rumex persicaris
Rumex peruanus
Rumex pictus
Rumex pilatensis
Rumex planivalvis
Rumex polycarpus
Rumex polygamus
Rumex polyklonos
Rumex polyrrhizus
Rumex ponticus
Rumex popovii
Rumex praecox
Rumex pratensis
Rumex procerus
Rumex x promiscuus
Rumex x propinquus
Rumex protractus
Rumex pseudonatronatus
Rumex x pseudopulcher
Rumex pseudoscutatus
Rumex pseudoxyria
Rumex pulcher
Rumex quarrei
Rumex raulini
Rumex rechingerianus
Rumex rectinervius
Rumex recurvatus
Rumex x rhaeticus
Rumex rhodesius
Rumex x romanicus
Rumex romassa
Rumex x rosemurphyae
Rumex roseus
Rumex rossicus
Rumex rothschildianus
Rumex rupestris
Rumex ruwenzoriensis
Rumex sagittatus
Rumex x sagorski
Rumex salicetorum
Rumex salicifolius
Rumex salinus
Rumex samuelssoni
Rumex sanguineus L. — Wood Dock, Redvein Dock
Rumex sanninensis
Rumex schimperi
Rumex schischkinii
Rumex x schmidtii
Rumex x schreberi
Rumex x schultzei
Rumex scutatus
Rumex sellowianus
Rumex semigraecus
Rumex shultzii
Rumex sibiricus
Rumex similans
Rumex x similatus
Rumex simonkaianus
Rumex simpliciflorus
Rumex sinuatus
Rumex x skofitzi
Rumex skottsbergii
Rumex songaricus
Rumex x sorkhabadensis
Rumex spathulatus
Rumex spiralis
Rumex spurius
Rumex stenoglottis
Rumex stenophyllus
Rumex subalpinus
Rumex subarcticus
Rumex x subdubius
Rumex subrotundus
Rumex subtrilobus
Rumex subvirescens
Rumex suffruticosus
Rumex suzukianus
Rumex sylvaticus
Rumex sylvestris — щавель лісовий
Rumex x talaricus
Rumex tenax
Rumex tenellus
Rumex thyrsiflorus
Rumex thyrsoides
Rumex tianschanicus
Rumex tibeticus
Rumex tingitanus
Rumex tmoleus
Rumex toepffieri
Rumex tolimensis
Rumex tomentellus
Rumex × transbaicalicus
Rumex triangularis
Rumex triangulivalvis
Rumex trifidus
Rumex trinervius
Rumex tuberosus
Rumex tunetanus
Rumex turcestanicus
Rumex ucranicus
Rumex x ujskensis
Rumex x uludaghensis
Rumex uncinulatus
Rumex undulatus
Rumex ursinus
Rumex uruguayensis
Rumex ussuriensis
Rumex usticanus
Rumex utahensis
Rumex venosus
Rumex verrietianus
Rumex verticillatus
Rumex vesceritensis
Rumex vesicarius
Rumex violascens
Rumex wachteri
Rumex x weberi
Rumex × wildtianus
Rumex woodii
Rumex woodsii
Rumex x wrightii
Rumex × xenogenus
Rumex yezoensis
Rumex yungningensis
Rumex zsakii

Рух

2014-11-30T19:30:19Z

Yulia:

'''Рух, -ху, '''''м. ''Движеніе. Гн. 1. 96. ''Рух його, хода, все було поважне. ''Левиц. Пов. 9.
[[Категорія:Ру]]
Рух, Шлях — поняття, яке використовується для позначення будь-яких змін, які відбуваються у Всесвіті. Також рух — це процес переміщення, зміна положення тіла відносно інших тіл у просторі.

В арабській і єврейській мовах, а також мовах, які зазнали впливу ісламу (наприклад перській, турецькій, казахській) слово рух перекладається як дух або вітер. Таким чином Рух-наме — перекладається як Книга Духу, абсолют рух — абсолютний дух

Сучасне поняття про рух, як будь-які зміни у світі своїм формуванням багато в чому завдячує дуже давнім і недосить чітким понять про дух, духів, Дух Божий і т. д. — як причину і прояв конкретних змін у світі.
У природних науках
Броунівський рух
Механічний рух (в фізиці, механіці) — зміна положення унаслідок обертання, коливання, переміщення, поступального руху
Робота механізму, машини, пристрою
Зміна положення тіла або його частин (у людини або тварини)
Рух в біології.
Рух в математиці — перетворення, яке зберігає відстань між точками.
У гуманітарних науках
Духовний рух, або Душевний рух — зміна в душевному стані людини, викликана почуттям або переживанням.
Рух в мистецтві — розвиток дії в літературному або музичному творі.
Рух у філософії — спосіб існування матерії, який полягає в безперервній зміні всього сущого і виявляється в безпосередній єдності перервності й неперервності простору і часу.
Суспільний рух — цілеспрямована діяльність великих мас людей, громадська діяльність.
Процес розвитку, внаслідок якого відбувається зміна якості предмета, явища, перехід від одного якісного стану до іншого, вищого.
Інше[ред. • ред. код]жній рух — процес руху по дорогах механічних транспортних засобів та учасників дорожнього руху
Рух (партія) — Народний Рух України (Українська народна партія «Рух», Рух, НРУ).

Липень

2014-11-30T19:29:02Z

Yulia:

Ли́пень — сьомий місяць року в григоріанському календарі, один з семи місяців, що має 31 день.

Липень — дуже давня назва місяця. Походить від слова липець (липовий мед). На цей місяць припадає період основного медозбору. В народі його іноді називали білець (час, коли вибілювали полотно), грозовик, дощовик.[Джерело?]

В староримському календарю липень був п'ятим місяцем року (що до реформи Юлія Цезаря розпочинався з березня). Тому липень спочатку називався Quintilis (від лат. quintus — п'ять). Згодом, він був названий на честь першого римського імператора Юлія Цезаря, який в цей місяць народився.

Хус

2014-11-30T19:24:12Z

Yulia:

'''Хус, -са, '''''м. ''= '''Хвус. '''''Ото геть увесь лій вигорів у каганці, зістався самий хус. ''
[[Категорія:Ху]]
Хус — антична одиниця виміру ємності, рівна 3,24 л.

Жур

2014-11-30T19:12:11Z

Yulia:

Стадо

2014-11-30T19:09:34Z

Yulia:

Стадо — системна цілісність, яку утворює група тварин з якою-небудь певною метою. Процес утворення стада отримав назву стадіння. До складу стада входять здебільшого тварини одного виду, але можуть бути стада і з особин різних видів. Для формування стада принципово необхідна наявність стадного інстинкту, що іменується ще стадним відчуттям, у особин — його складових. Зграя радикально відрізняється від стада за ознакою структурованості і багатократного ускладнення системних зв'язків. Для людини, як біологічного виду, аналогом зграї є соціум, аналогом стада — натовп.

Дніпер

2014-11-30T19:07:28Z

Yulia:

Дніпро́ (Аудіо вимоваопис файлу; ст. -слов. Дънѣпръ; біл. Дняпро, рос. Днепр, крим. Özü, дав.-гр. Βορυσθένης, лат. Danapris, поетична назва — Славу́тич[3][1]) — третя за довжиною й площею басейну ріка Європи (після Волги й Дунаю), найдовша ріка України. Довжина Дніпра в природному стані становила 2 285 км, тепер (після побудови каскаду водосховищ, коли в багатьох місцях випрямили фарватер) — 2 201 км; в межах України — 981 км[4][5][1]. Площа басейну — 504 тис. км², з них в межах України — 291,4 тис. км²[6].
Загальний опис[ред. • ред. код]
Дніпро — типова рівнинна річка з повільною й спокійною течією. Має звивисте річище, утворює рукави, багато перекатів, островів, проток, мілин. Ширина долини річки — до 18 км. Ширина заплави — до 12 км. Площа дельти — 350 км². Живлення змішане: снігове, дощове й підземне. Близько 80% річного стоку Дніпра формується у верхній частині басейну, де випадає багато опадів, а випаровування мале[1]. Водний режим річки визначається добре вираженою весняною повінню, низькою літньою меженню з періодичними літніми паводками, регулярним осіннім підняттям рівня води та зимовою меженню[1].

Назва Дніпро є скіфською за походженням. Скіфське Данапр перекладається як «глибока ріка» (дан — ріка + апр — глибокий)[7].

Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своєї історії, що називається «Мельпомена»[1]. Перші вітчизняні відомості про Дніпро є в літописах Київської Русі «Повість врем'яних літ» й у великому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім»[1].

Нині водою Дніпра користується 70% населення України (майже 35 мільйонів осіб), також на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни й основна частина (близько 60%) річкових перевезень вантажів і пасажирів[1].

Історія України-Русі пов'язана з Дніпром. Його басейн є центральним місцем етногенезу й націогенезу українців. Київ — столиця України, завдяки Дніпру лежить на перетині торгових шляхів між Сходом і Заходом, Північчю й Півднем.

Фізична географія[ред. • ред. код]
Довжина та траєкторія[ред. • ред. код]

Басейн Дніпра
Дніпро — типова рівнинна річка з повільною й спокійною течією. Має звивисте річище, утворює рукави, багато перекатів, островів, проток, мілин. Поділяється на три частини: верхня течія — від витоку до міста Києва (1 320 км), середня — від Києва до Запоріжжя (555 км) і нижня — від Запоріжжя до гирла (326 км)[1].

Річка тече серединою України, з півночі на південь. Напрям течії кілька разів змінюється: від джерел до Орші Дніпро пливе на південний захід, далі до Києва — прямо на південь, від Києва до Дніпропетровська — на південний схід[8]. До Запоріжжя йде коротший відтинок річки (завдовжки 90 км), спрямований на південь[8]. Далі, до свого лиману, вона тече в південно-західному напрямку. Отож Дніпро в ширину займає 9°18' і утворює на території України подобу великого лука, зверненого на схід, що вдвічі збільшує шлях Дніпром із Центральної України до Чорного моря: відстань від Києва до гирла Дніпра по прямій лінії — 450 км, річкою — 950 км[8].

Ширина долини річки — до 18 км. Ширина заплави — до 12 км. Площа дельти — 350 км²[8].

Від витоків до Запоріжжя (верхня та середня течія)[ред. • ред. код]
Дніпро бере початок в невеликому болоті Аксенінський мох на південному схилі Валдайської височини[9], біля села Бочарово Смоленської області Росії. Зі схилів Валдайської височини витікає також Волга, Західна Двіна, Ловать, Сясь та Молога[10]. Впадає Дніпро в Дніпровсько-Бузький лиман Чорного моря.

У верхній частині, до Дорогобужа, Дніпро ще маловодний і тече серед лісистої рівнини, його ширина — до 30 м[8]. Нижче, від Дорогобужа до Орші, він тече вже в західному напрямку, шириться до 40—120 м і стає сплавним, а під час високого водостану навіть судноплавним[8]. Вище від Орші Дніпро перетинає девонські вапняки, утворюючи невеликі Кобеляцькі пороги. Від Орші до Києва річка тече просто на південь і біля Рогачова виходить на Поліську низовину, а від Лоєва тече вже територією України, де утворює Старий Дніпро.

Від Києва до Дніпропетровська Дніпро проходить на пограниччі Придніпровської височини й Придніпровської низовини. Долина річки тут виразно асиметрична: праві схили круті та високі, ліві — низькі й пологі. Правий берег підноситься на 100–150 м, він порізаний глибокими долинами й ярами та заліснений, утворює мальовничий гірський краєвид[8]. На таких Дніпровських горах лежить Київ, а нижче за течією біля Канева, на Чернечій, тепер Тарасовій горі — розташована могила Тараса Шевченка. Лівий берег низький, піщаний, часто вкритий сосновим лісом, підноситься на схід широкими терасами. Долина річки широка — 6—10 км, біля Переяслава й Черкас навіть 15—18 км, ширина — 200—1 200 м[8]. Нижче від Черкас, до побудови Кременчуцького водосховища, Дніпро ділився на рукави й утворював острови.

Між Дніпропетровськом і Запоріжжям річка перетинає Український щит[8]. В минулому саме тут були пороги, тепер вони залиті водами Дніпровського водосховища.

DSC06393-Дніпро у Вишгороді.JPG DnieperRiverinKiev.jpg DSC03024-Дніпро біля села Витачів.JPG Dnipro in Kaniv.jpg DSC09171-Дніпро в Черкасах.JPG
Київське водосховище біля Вишгорода
Дніпро у Києві
Дніпро біля села Витачів
Дніпро в Каневі
Дніпро в Черкасах
Запоріжжя-гирло (нижня течія)[ред. • ред. код]
Нижче від Запоріжжя Дніпро входить у степову, суху (300–400 мм опадів на рік) Причорноморську низовину і повільно тече на південний захід, до моря[8]. Нижче від звуження русла, біля північного району Запоріжжя — Кічкасу, річка ділиться на 2 відноги, що обтікають великий скелястий гранітовий острів Хортиця, колишній осідок Запорозької Січі. Ширина долини Дніпра в цьому місці — 4 км[8]. Далі вона розширюється до 20 км[8].

Раніше річка нижче Хортиці текла багатьма руслами болотистою рівниною, яку навесні та під час літніх повеней заливала вода. Це так звані плавні, вкриті листяним лісом, очеретом, рогозою, заливними луками, озерами й болотами. Найбільші плавні простягалися між Дніпром і його лівою притокою Конкою — так званий Великий Луг (ширина — до 20 км, довжина — до 60 км), відділений вузькою смугою плавнів поблизу міста Нікополя від другого широкого комплексу — Базавлуцьких плавнів[8]. Але долина річки змінилася після спорудження другої великої греблі на Дніпрі й великого Каховського водосховища. Нині майже вся територія Великого Лугу, за винятком кількох сотень гектарів у південно-східній частині острова Хортиця й на лівому березі, залита водами Каховського водосховища, яке також називають Каховським морем[8].

Нижче від правої притоки — річки Базавлук — долина Дніпра знову звужується, ширина заплави тут 3—7 км, а при впадінні в лиман — до 10 км[8]. До міста Каховка обидва береги річки високі (біля Нікополя — 80 м), від Каховки лівий — низький[8].

Нижче від Каховки починається гирлова частина Дніпра. Від Херсона річка ділиться на рукави й утворює велику дельту (350 км²) з безліччю острівців та озер[8]. Близько 2/3 дельти займають плавні, 1/3 — вода[8].

Дніпро вливається в Дніпровсько-Бузький лиман кількома мілкими гирлами, найважливіші з них — Збурівське, Кізилмицьке і Бокач або Рвач. Поглиблення останнього дає можливість морським суднам доходити до Херсона[8].

Khortytsya from space.jpg 167kachovskemore.jpg Ukraine Dnepr bei Cherson.jpg D-B liman.jpg
Острів Хортиця з космосу
Каховське море
Дніпро біля Херсона
Дніпровсько-Бузький лиман
з космосу
Водозбірна площа[ред. • ред. код]
Водний режим Дніпра визначається добре вираженою весняною повінню, низькою літньою меженню з періодичними літніми паводками, регулярним осіннім підняттям рівня води та зимовою меженню[1]. Площа басейну Дніпра — 504 000 км², з них в межах України — 291 400 км²[1]. Частка площі водозбору річки на території України — понад 48%[1]. З давно заселених основних українських земель лише Галичина, західна частина Волинської землі й Закарпаття лежать за межами басейну Дніпра[8].

Верхня частина басейну Дніпра розташована в районі надмірного й достатнього зволоження (лісова зона), середня — в районі нестійкого (зона лісостепу й північного степу), а нижня — в районі недостатнього зволоження (зона степу)[1]. Живлення Дніпра змішане. У верхній частині басейну переважає снігове живлення (близько 50%), на дощове й підземне припадає відповідно 20 і 30%. Нижче, в межах степової зони, частка снігового живлення зростає до 85-90%, підземного — зменшується до 10-15%, а дощового майже немає[1]. Близько 80% річного стоку Дніпра формується в верхній частині басейну, де випадає багато опадів, а випаровування мале[1]. Зокрема, верхній Дніпро з Березиною й Сожем дає 35% річної маси води, Прип'ять — 26% і Десна — 21%. Середній річний стік річки поблизу Києва — 43,4 млрд м³ (1 370 м³/с), а в гирлі — 53,5 млрд м³ (1 700 м³/с)[1]. Найбільший відсоток води (55—57% річної кількості) стікає в Дніпро у весняні місяці, коли тануть сніги, найменший — взимку (12%); на літо припадає 17—21% річного стоку, на осінь — 12—14%[8]. Відхилення від цих даних бувають досить значні, наприклад, весняний стік води в Києві коливається в різні роки від 46 до 78%[8].

Водний режим річки суттєво змінився після будівництва каскаду водосховищ — Дніпро перетворився на низку довгих штучних озер, відділених греблями та штучними водоспадами від природних відтинків річки; пообіч прорито канали з численними шлюзами. Водосховища вирівнюють рівень води в Дніпрі, а нижче гребель льодовий покрив тримається менше. Але їх будівництво порушило екологічну рівновагу, докорінно змінило умови водообміну. Порівняно з природними умовами, він уповільнився в 14-30 разів.[11]

Притоки[ред. • ред. код]
На притоки Дніпро порівняно небагатий. Їхній розподіл за течією річки вельми нерівномірний, найбільше приток зосереджено в частині від витоку до Києва, тоді як нижче міста й до гирла їх мало.

У басейні Дніпра протікає 15 380 малих річок або ж близько 25% від їх загальної кількості в Україні[12]. Сумарна їх довжина — 67 156 км. Із них річок, довжиною 10 км і більше — 13 998 із сумарною протяжністю 35 041 км[12].

У верхній частині, до міста Дорогобуж, Дніпро — це ще невелика річка. На території України вона стає вже значно повноводнішою, бо приймає свої найбільші притоки. На білоруській території: правобічну й багатоводну Березину (довжина — 613 км, величина стоку — 24 530 км²) і лівобічний Сож (648 км і 42140 км²), на території України — Прип'ять (802 км і 114 300 км²) і Десну (1187 км і 88 840 км²) і невеликі притоки Тетерів, Ірпінь[8] та Жидок. Після впадіння цих рік ширина Дніпра доходить до 700 м, глибина — до 8 м[8]. Витрата води (кількість води, що припливає через поперечний переріз річки за 1 секунду) зростає з 45 м³ біля Орші до 108 м³ біля Рогачова і 1 380 м³ — біля Києва[8].

Притоки, що їх приймає Дніпро в середній течії, менші, ніж у верхній, і суттєво бідніші на воду. Праві притоки: Стугна, Красна, Рось і Тясмин — короткі й течуть переважно вузькими руслами, виробленими в гранітовому підложжі[8]. Ліві, що мають витоки здебільшого на Середній височині й перетинають усю Придніпровську низовину, довші, широкі, з низькими берегами й терасами; це Трубіж, Супій, Сула (457 км, сточище — 19 640 км²) з Удаєм, Псел (806 км і 22 820 км²), Ворскла (421 км і 21 400 км²) і Самара (391 км і 23 180 км²)[8]. Але всі вони порівняно несуттєво збільшують кількість води в Дніпрі[8].

Pripyat near Mozyr.jpg Ros river Sukholesi.jpg Udaj near Pyrjatyn.JPG Psel in Govtva.jpg
Прип'ять в місті Мозир, Білорусь
Рось біля села Сухоліси
Удай біля Пирятина
Псел біля села Говтва
Скресання й замерзання[ред. • ред. код]
Взимку Дніпро замерзає зазвичай після 20-денної температури нижче 0°С[8]. Замерзання починається з півночі, а скресання льодового покриву — з півдня. Завдяки цьому затори криги та спричинені ними повені на Дніпрі трапляються рідко[8].

В таблиці наведено середній час появи криги на річці й скресання біля окремих міст (джерело[8]):

Місто
Замерзання, число і місяць
Скресання, число і місяць
Київ 17.12 24.03
Черкаси 23.12 22.03
Запоріжжя 5.01 9.03
Херсон 3.01 3.03
Навігація на Дніпрі залежить від тривалості весняного льодоходу й початку зимового льодоставу. За даними спостережних пунктів, що облаштували на річці наприкінці XIX століття, тривалість весняного скресання криги на Дніпрі тоді складала в середньому від 5 до 12 днів, причому найдовший льодохід був у верхній частині річки, між Дорогобужем і Могильовом, і в середній частині, між Києвом і порогами включно[13]. Осіннє замерзання не впливало на навігацію і завжди тривало значно довше — в середньому від 9 до 37 днів, причому найдовше воно було на ділянці від гирла Прип'яті до порогів включно[13].

Гирло Дніпра[ред. • ред. код]
Дніпро вливається в Дніпровсько-Бузький лиман кількома мілкими гирлами, найважливіші з них — Збурівське, Кізилмицьке і Бокач або Рвач.

Політична географія[ред. • ред. код]
Від витоку до гирла Дніпро протікає територією трьох держав: Росії, Білорусі та України. Річка та її притоки на окремих ділянках слугують природним кордоном між країнами. Вони також зрошують 12 густо заселених областей, 1 — в Росії (Смоленська область), 3 — в Республіці Білорусь (Мінська, Могилівська, Гомельська область), 8 — в Україні (Чернігівська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Запорізька та Херсонська область). На берегах річки розташовані більше півсотні великих і малих міст, в тому числі столиця України — Київ. На річці Свіслоч — права притока річки Березини, басейн Дніпра — розташована столиця Білорусі — Мінськ.

На українській ділянці Дніпра розмістилися 26 міст: Вишгород (22 933 жителів), Київ (4 130 000[14]), Українка (13 978), Переяслав-Хмельницький (30 000), Канів (26 426), Черкаси (295 500), Світловодськ (49 938), Кременчук (232 000), Комсомольськ (51 832), Верхньодніпровськ (16 680), Дніпродзержинськ (273 700), Дніпропетровськ (1 040 000), Запоріжжя (786 000), Василівка (15 507), Дніпрорудне (21 900), Енергодар (55 800), Нікополь (128 369), Кам'янка-Дніпровська (15 406), Берислав (15 425), Каховка (38 000), Нова Каховка (52 611), Таврійськ (11 757), Цюрупинськ (31 100), Херсон (312 000), Гола Пристань (15 902), Очаків (17 109).

Dnepr in Smolensk.jpg Loyew, Belarus.jpg Киевское правобережье 02.jpg
Дніпро у Смоленську, Росія
Дніпро у Лоєві, Білорусь
Дніпро і Правобережний Київ
Флора[ред. • ред. код]
Водорості[ред. • ред. код]
У Дніпрі і його водосховищах станом на 1 січня 1999 року мешкали представники 8 систематичних відділів водоростей: синьо-зелені[15], діатомові, зелені, динофітові, евгленові, жовто-зелені, золотисті, криптофітові[16]. Особливо різноманітні — зелені. Серед них інтенсивно розвивалися вольвоксові, протококові, улотриксові, зігнемові, десмідієві водорості.

Кількість видів водоростей, інтенсивність їх розвитку на різних ділянках Дніпра значною мірою змінюються залежно від екологічних особливостей частини водойми, сезону року, глибини й часу доби. Станом на 1 січня 1999 року, загальна кількість видів водоростей, знайдених в планктоні водосховищ Дніпра, становила 1 192 види, а разом з внутрішньовидовими формами — 1 574[16].

Вищі рослини[ред. • ред. код]
Від верхнього Дніпра до гирла[ред. • ред. код]
На різних ділянках Дніпра до зарегулювання й в різні роки існування водосховищ виявляли 69 видів вищих водних рослин — макрофітів[17]. Будівництво водосховищ істотно вплинуло на водну й прибережну рослинність Дніпра і його заплави. Одні рослини не витримали нових умов існування, інші, навпаки, розвивалися краще, внаслідок чого видовий склад рослин до і після затоплення на всіх ділянках Дніпра змінився. На кінець 70-х років XX століття в кожному з водосховищ росло кілька десятків видів вищих водних рослин, але особливих відмінностей в кількості представлених видів дослідники не відзначали[17].

Найінтенсивніше заростання йде на Київському й Кременчуцькому водосховищах. Значні зарослі масиви сформувалися на Кременчуцькому водосховищі вже до 7-го року його існування. На Каховському водосховищі це було помічено лише на 12-му році існування, але в значно менших масштабах[17].

Загальна кількість видів вищих водних рослин гирлової частини Дніпра (без Дніпро-Бузького лиману) включає 72 види, що належать до 28 родин і 42 родів. Домінують рослини, занурені у воду (гідрофіти) — 33 види; рослин з плавучим листям (гідатофіти) — 19 видів; повітряно-водних — 20 видів.

Дніпровсько-Бузький лиман[ред. • ред. код]
Вища водна рослинність Дніпровсько-Бузького лиману представлена 26 видами. З підвищенням мінералізації води від дельти Дніпра до Кінбурнської коси кількість видів скорочується (від 25 видів в східній частині лиману до 7 видів — в західній). Значні площі незарослих мілин зосереджені в західній частині лиману, де великий вплив морської води. А основні масиви зарослих — в східній частині вздовж переднього краю дніпровської дельти і біля лівого берега.

Майже половина видів, що ростуть в лимані — це болотяна рослинність, переважно очерет і рогіз вузьколистий. Повітряно-водні рослини — очерет, очерет озерний і частково рогіз вузьколистий — займають п'яту частину чагарників; занурена рослинність — близько 30%. Домінує рдест гребінчастий, рдест кучерявий, уруть колосиста, роголисник занурений, валіснерія спіральна, різуха морська. Серед рослинності з плаваючим листям найбільші площі займає латаття біле, глечики жовті й плавун щитолистий. Формації водяного горіха на кінець XX століття були відмічені на дуже невеликих ділянках, хоча в недавньому минулому вони були поширені на великих площах в затоках і протоках дельти Дніпра.

Typha angustifolia2.JPG PotamogetonCrispus.jpg Najas marina.jpeg Nymphaea alba 26-8-2007 15-13-19.JPG
Рогіз вузьколистий
Рдест кучерявий
Різуха морська
Латаття біле
Фауна[ред. • ред. код]
Риби й членистоногі[ред. • ред. код]
Див. також: Список риб Дніпра
У Дніпрі водяться майже всі з відомих в Україні понад 70 видів риб. Нижня частина річки багатша на рибу — там водиться 60—65 видів, тоді як біля Києва — лише 40. Найпоширеніші — коропові, прохідні й напівпрохідні риби (оселедці, осетрові, тараня та інші), які раніше заходили високо по течії, але після спорудження водосховищ затримуються на греблі, а то й взагалі не виходять із нижньої течії.

У верхньому Дніпрі зовсім зникло чимало типових річкових риб, в тому числі прохідні риби — білуга, чорноморсько-азовський осетр та оселедець, лосось, річковий вугор, а також зменшилась чисельність стерляді, підуста, головня, в'язя, жереха, линка[18]. Їхнє місце займають озерні форми: лящ (близько 40% вилову), щука, сом, короп, плітка, окунь.

У цілому за час існування водосховищ видовий склад риби в Каховському водосховищі зменшився від 67 до 56, в решті — від 58 до 45-50[18]. З наявних 56 видів риб дніпровських водоймищ — станом на 2006 рік — 13 долучають до сміттєвої (непромислової) риби, що через малі розміри не мала промислового значення. Корисними були лише 23 види[18].

У середині 50-х років річка давала близько 80% усієї виловленої в річках УРСР риби: 7 800 — 11 000 тонн на рік[8]. У середині 90-х — 18 500 тонн, що в грошовому еквіваленті перевищувало 33 мільйони гривень, а в 2000 році — 7 000 — 8 000 тонн на рік[18].

Також у Дніпрі водиться 2 види раків: довгопалий та товстопалий.

Lín obecný (3).jpg Blausteinsee Tierwelt 03.jpg Perca fluviatilis.jpg Brochet Luc Viatour.jpg
Линок
Плітка
Окунь
Щука
Птахи[ред. • ред. код]
З майже 250 видів птахів, що гніздяться в Україні, 100 — постійні або тимчасові мешканці річок, озер і боліт басейну Дніпра. Типово водними мешканцями є пірникози, що облаштовують житло на воді й на сушу майже не виходять. На узліссях заплавних лісів, що прилягають до боліт і заплави річки, розміщуються колонії сірих чапель. Останнім часом серед них можна бачити велику білу чаплю й поки що дуже рідкісну — руду чаплю. На Дніпрі і його притоках також живе квак, що гніздиться на деревах. Тимчасово живуть на Дніпрі і качки, гуси та лебеді, які пізно восени відлітають в райони Чорного і Середземного морів. Хижі птиці скопи (занесені до Червоної книги України) гніздяться поблизу води на високих деревах, а кулик-сорока й малий пісочник живуть на піщаних мілинах. На луках біля Дніпра можна побачити чибіса (чайка звичайна) та малого й великого грицика, на берегах — білу плиску, що гніздиться в берегових схилах або просто в ямці на березі. Також на обривистих берегах річок часто зустрічаються нірки берегових ластівок, інколи вони можуть утворювати великі колонії на декілька сотень нірок. Біля заліснених ділянок річки з обривистими берегами зустрічається рибалочка. Також характерні мешканці очеретяних, комишових і осокових чагарників вздовж берегів — очеретянки. Найбільша й найпомітніша — велика очеретянка. Часто зустрічається і чагарникова, ставкова та лучна очеретянки.

Прижилися біля Дніпра навіть сірі ворони — вони збирають на березі молюсків і мертвих рибок, а також нападають на багатьох птахів і їхні гнізда.

Ardea cinerea Luc Viatour.jpg Cavalierelatino - Swan in the lake with reflection (by).jpg Northern Lapwing.jpg Wrona Siwa.jpg
Сіра чапля
Лебідь
Чайка звичайна (чибіс)
Сіра ворона
Ссавці[ред. • ред. код]
В басейні Дніпра живе біля 30 видів ссавців, що відносяться до 4 рядів: комахоїдні, рукокрилі, хижі та гризуни.

На Дніпрі живуть хохулі — представники ряду комахоїдних, найстаріші ссавці в Україні. Хохуля — цінний хутровий звір, занесений до Червоної книги України.

Рукокрилі, що ведуть вечірній і нічний спосіб життя, менш вивчені тварини. В басейні Дніпра мешкає ставкова (занесена до Червоної книги України) і водяна нічниця.

В затонах живе річкова видра, а біля річки й частково у воді — норка. Вони належать до хижих звірів, їх занесено до Червоної книги України. Водиться в Дніпрі та його притоках і річковий бобер — найбільший гризун Євразії. Полювання на нього в Україні заборонене. Також в Дніпрі живе нутрія. А в 1944–1946 роках в Україну завезли північноамериканського гризуна ондатру, який також прижився на річці та її притоках.

Desmana moschata MHNT.INS.10.jpg Otter in Southwold.jpg Beaver pho34.jpg Myocastor coypus.jpg
Хохуля
Річкова видра
Річковий бобер
Нутрія
Історія[ред. • ред. код]

«Борисфенський шлях» в нижній течії. Карта 1643 року
Дніпро тісно пов'язаний з історією східних слов'ян, які розселялися по річці та її притоках — Прип'яті, Десні, Росі тощо. Тоді річки були основними шляхами — вони зв'язували віддалені землі і сприяли об'єднанню племен в одну державу — Київську Русь[1]. Середнє Подніпров'я на чолі з Києвом було давнім культурним центром, навколо якого на межі VIII-IX століть об'єдналися східні слов'яни[1]. По Дніпру та його притоках поширювалась культура Київської Русі — писемність, архітектура, мистецтво, — виникали великі міста, що в свою чергу ставали центрами розселення людей і розвитку господарства[1].

Перші згадки і назва[ред. • ред. код]
Найдавніші письмові відомості про Дніпро залишив грецький історик і географ Геродот у четвертій книзі своєї історії, що називається «Мельпомена». Геродот відвідав грецькі колонії на берегах Дніпровського лиману за 450 років до нашої ери, а також плавав по річці до самих порогів[1]. Опис Дніпра вище порогів історик зробив за розповідями купців, що плавали по річці в торгових справах[1]. З того часу про велику слов'янську річку писали безліч істориків і письменників — і давніх часів, і середніх віків. Перші вітчизняні відомості про Дніпро є в літописах Київської Русі «Повість врем'яних літ» і у великому поетичному творі «Слово о полку Ігоревім»[1].

Назва річки «Дніпро» вперше трапляється в літературних пам'ятках першої половини IV століття нашої ери[1]. Походить від давньосхідноіранського «велика річка». До того річка мала давньогрецьку назву Борисфен, що означає «той, що тече з півночі»[1]. Предки українців, давні східні слов'яни, називали її Славутичем («син слави») — ця назва досі зрідка використовується як синонім, особливо як поетична назва[1]; римляни називали річку Данаприс, турки — Узу або Узи[1]. Деякі дослідники схиляються до думки, що Дніпро в давнину називався Сіндгу, Сінд, Інд, оскільки в низів'ях річки існувала Сіндика, інакше — Сіндська Скіфія.[19]

Середньовіччя[ред. • ред. код]
Дніпро з'єднував Київську Русь з іншими державами й народами. Річкою пролягав стародавній торговий шлях, що в Лаврентіївськім літописі названо «великим шляхом з варяг у греки». Варязький шлях зв'язував Чорне та Балтійське моря й вів до Візантії.

Нижнє Подніпров'я та північне узбережжя Чорного моря в давнину були важливими районами торгівлі — тут знаходились колонії фінікійців, греків, а пізніше, в середні віки, — венеціанців та генуезців.

Також ці райони в давні часи були ареною боротьби з азіатськими ордами — хозарами, печенігами, половцями, татаро-монголами. Зміцнення кочівників, з одного боку, й ослаблення Києва, з другого, були причиною того, що Дніпровий шлях ставав все менш доступний і з кінця XII століття його функції став перебирати на себе Дністровий шлях із столицею Галицького князівства — Галичем. Завоювання України татарами остаточно знівелювало значення Дніпрового шляху й міст на ньому. Відродилося воно лише в XVI столітті.

На Дніпрі засновано козацьку вольницю Запорозьку Січ, звідки козаки на швидких чайках здійснювали походи до турецьких берегів. По водах Дніпра вони спускалися до Чорного моря й нападали на ворожі фортеці. Січ неодноразово міняла своє місце, але лишалася в районі Дніпрових плавнів: болота та плавні захищали її від татар і турецьких галер.

Ранній новий час[ред. • ред. код]
За Богдана Хмельницького Дніпро став головною річкою козацької держави. В добу «руїни», коли держава Хмельницького розпалася на Лівобережну й Правобережну з окремими гетьманами, війни між претендентами, що намагалися об'єднати державу, супроводжувалися переходами через Дніпро (зокрема, походи Тетері, Брюховецького і Дорошенка в 1660-х роках).

Згодом Дніпро на довгій лінії від Лоєва до Кременчука (за винятком околиць Києва) став кордоном московської й польської сфери інтересів аж до 1793 року. В межах Литовсько-Польської держави комунікаційне значення мала верхня частина річки й її праві притоки, зокрема Прип'ять, і Десна: ними перевозили товари на захід і північний захід — до Вісли, Німана й Балтійського моря.

У XVIII столітті в Европі на водний транспорт звернули особливу увагу — Дніпро сполучили каналами з іншими річковими системами: в 1765–1768 роках — з басейном Німана каналом Огінського, в 1775 закінчили спорудження Королівського каналу, що зв'язав Дніпро з Віслою (через Мухавець, притоку Бугу, з притокою Прип'яті Піною). Обидва канали були споруджені з приватної ініціативи, щоб дати можливість транспортувати й сплавляти ліс з Полісся до балтійських портів — Гданська й Клайпеди. А на території Білорусі в 1797 році збудовано Березинський канал, що з'єднав Дніпро із Західною Двіною.

Varangian routes.png Porogy.jpg Ukraine-Pravoberezzhya.png Ukraine-Livoberezzhya.png
Шлях «із варягів у греки» на карті
Європи (фіолетовий)
Дніпрові пороги і місця розташування
Січі в 1552–1775 роках
Карта Правобережжя (XVIII століття)
Карта Лівобережжя (XIX століття)
Новий і новітній час[ред. • ред. код]
Наприкінці XVIII століття басейн Дніпра перебував під контролем Російської імперії. Уряд країни намагався провести регуляцію річки й усунути пороги, щоби створити суцільний водний шлях. Проте із розвитком залізниць, проекти трансформації Дніпра не було реалізовано. Річка залишалася поділеною на дві частини: передпорозьку і запорозьку.

В ході Другої світової війни, в другій половині 1943 року, на Дніпрі відбулася битва між арміями СРСР і Німеччини. З обох боків в ній взяли участь до 4 млн вояків, а фронт битви розтягнувся на 1 400 кілометрів. В результаті чотиримісячної операції Червона Армія закріпилася на лівому березі Дніпра, форсувала річку й, створивши декілька плацдармів на правому березі, захопила місто Київ. Битва за Дніпро була однією з найбільших битв в історії Другої світової війни.

Dayosh Kiev.jpg Dnieper Forcing Raft1.jpg Hitlerdnieper.jpg Dayosh Kiev stamp.jpg
Радянські солдати готують
плоти для переправи
Радянські солдати форсують Дніпро
Німецькі солдати на правому
березі Дніпра
Ювілейна марка: радянські війська
форсують Дніпро, 2005
Дослідження річки[ред. • ред. код]
В історії дослідження Дніпра розрізняють кілька періодів. Початковий — це період збору інформації про річку. Перші загальні відомості були опубліковані в «Книге Большому Чертежу» (1627 рік)[1].

Наприкінці XVII — першій половині XVIII століття виконувались досить значні роботи зі створення в дніпровських порогах проходів — каналів, щоб забезпечити наскрізний рух річкою. Однак ці роботи не дали бажаних результатів[1].

Наступний період — це друга половина XIX — початок XX століття, коли різко зросли технічний рівень і обсяг досліджень, почалися стаціонарні роботи й розвинулась мережа спостережних пунктів за водним режимом річки[1]. Організовані вони були на початку XIX століття[1]. Перший постійний водомірний пост на Дніпрі відкрито поблизу Києва 1804 року, а регулярні водомірні спостереження розпочалися в 1839 році[1]. Вже наприкінці XIX століття з'явилися підсумкові наукові праці. Серед них виділяють двотомне ілюстроване видання Миколи Максимовича «Днепр и его бассейн», що вийшло в Києві в 1901 році. Максимовича вважають основоположником наукових гідрологічних досліджень Дніпра та його басейну[1].

Пороги[ред. • ред. код]
Докладніше: Дніпрові пороги

Дніпрові пороги. Карта кінця XIX — початку XX століття
До початку XX століття в руслі Дніпра були пороги — між містами Дніпропетровськ і Запоріжжя. На сьогодні їх затоплено водами Дніпровського водосховища. Якщо каміння й скелі перетинали частину течії, вони називалися заборами, якщо всю ріку — порогами. В середній течії Дніпра існувало 9 порогів, 30-60 заборів та 60 островів. Загальна довжина ділянки, де вони знаходились, — близько 65-75 км, висота падіння води — 30-40 м. Найбільше судноплавству перешкоджали пороги, вони розміщалися в такому порядку:

Кодацький поріг,
Сурський поріг,
Лоханський поріг,
Дзвонецький поріг,
Ненаситецький поріг (Ненаситець або Ревучий; лоцмани називали його Розбійник або Дід),
Вовнизький поріг (лоцмани називали його Онук),
Будильський поріг (Будило),
Лишній поріг,
Вільний поріг.
Перші роботи з розчищення порогів звелів виконати ще Петро І[1]. У 1803–1805 роках в найбільшому й найгрізнішому Ненаситецькому порозі обладнано двокамерний шлюз з підпором 4,27 м. Проте його конструкція виявилася недосконалою й шлюз зруйнувався[1].

За проектом Шитова (16 шлюзів на обхідних каналах уздовж порогів) велися роботи в 1833 та 1843–1853 роках. Вони дали змогу подовжити сплавну навігацію річкою на 1,5-2 місяці, а в деякі роки — й на все літо[1].

Із розвитком залізниці роботи на Дніпрі відійшли на другий план, хоча проекти приборкання порогів все ще розроблялися (1878, 1880–1884, 1891 роки)[1]. Лише в 1905 році в проекті шлюзування порогів інженерів Максимова й Графтіо з'явилася ідея використати енергію самої річки[1].

На початку XX століття річище Дніпра біля Києва закріпили й поглибили русло: завдяки цьому глибина річки вище Києва сягала 0,8 м, між Києвом і порогами — до 1 м, нижче порогів — до 1,8 м, а нижче Каховки — навіть до 4,2 м. Також збудовано порт у Києві й впорядковано ряд пристаней.

У проектах 1910–1913 років (інженер Шаппюї, професор Гольє, професор Бахметьєв) вперше передбачалося регулювання стоку для підвищення потужності гідростанції[1]. Але проекти затоплення порогів, створення гідроелектростанцій і з'єднання Дніпра судноплавними каналами з Двіною (шлях Херсон—Рига), Віслою (Київ—Гданськ) та Дінцем і Донецьким басейном не було реалізовано через Першу світову війну. Не зміг їх втілити й Департамент Водного Господарства новоутвореної УНР. Але, не зважаючи на недостатні роботи, транспортове значення Дніпра перед першою світовою війною зросло.

ГЕС і водосховища[ред. • ред. код]
Докладніше: Київське водосховище, Канівське водосховище, Кременчуцьке водосховище, Дніпродзержинське водосховище, Дніпровське водосховище, Каховське водосховище та Каскад гідроелектростанцій на Дніпрі
З русла Дніпра, яке протікає територією України, в природному стані збереглося лише 100 км[20]. Решта — зарегульована каскадом дніпровських водосховищ: Київським, Канівським, Кременчуцьким, Дніпродзержинським, Дніпровським, Каховським із загальною площею водного зеркала 6 979 км² і повним об'ємом 43,8 км³ води, що відповідно становить 94,7 і 90,8% до загальної кількості всіх великих водосховищ України[20].

Масові проектні й практичні будівельні роботи на Дніпрі розпочалися в 1927 році, після початку спорудження Дніпровської гідроелектростанції (ДніпроГЕС), а з нею й цілого ряду гідровузлів[1]. Ця праця багатотисячного колективу проектантів і будівельників завершилася в 1980 році[1]. За цей час річку від державного кордону з Республікою Білорусь до Каховки перетворили на каскад водосховищ.

Найвідоміша — Дніпровська ГЕС в Запоріжжі, її побудовано в 1927–1932 роках, мала потужність в 558 МВт. Під час Другої світової війни станцію частково зруйновано, а до 1950 року — відновлено. В 1969–1975 роках введена другу чергу станції — ДніпроГЕС-2.

Каховську ГЕС побудували другою — в 1950–1956 роках, за нею — Кременчуцьку — в 1954–1960, Київську — в 1960–1964, Дніпродзержинську — в 1956–1964, і в 1963–1975 роках Канівська ГЕС завершила Дніпровський каскад гребель.

Первістком каскаду водосховищ було Дніпровське (воно ж — озеро ім. Леніна, оз. Дніпровське), заповнено в 1932–1933 роках. З початку Другої світової війни й до 1946 збереглась лише пригреблева ділянка, а в 1947 водосховище заповнили до сучасного рівня.

Другим споруджено Каховське водосховище — в 1955–1958 роках, потім — Кременчуцьке (1959–1961), Дніпродзержинське (1963–1965), Київське (1964–1966), Канівське (1973–1976).

DneproGES.jpg DneproGES 1947.JPG DneproGES Khortitsa.jpg DneproHES.jpg
Будівництво ДніпроГЕС, 1930-ті
Дамба ДніпроГЕС після війни, 1947
Вид на ДніпроГЕС з Хортиці, 2005
ДніпроГЕС вночі, 2006
Судноплавство[ред. • ред. код]
Докладніше: Судноплавство на Дніпрі
До середини XIX століття по Дніпру плавали переважно на плотах (в тому числі сплавляли ліс) і на дерев'яних суднах (перевозили зерно та інші товари). З 1857 року бере початок регулярне пароплавство на всій течії річки: і вище, і нижче порогів.

Нині Дніпро судноплавний упродовж 1990 км від гирла, системою каналів сполучений з річками стоку Балтійського моря (Західною Двіною, Німаном, Західним Бугом). Дніпро дуже важливий для транспорту і економіки України: на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни і основна частина (близько 60%) річкових перевезень вантажів і пасажирів. Всі водосховища обладнані великими шлюзами, що дозволяють суднам розмірами до 270×18 метрів мати доступ до порту Києва. Річка також використовується пасажирськими суднами: популярність круїзів Дунаєм і Дніпром росте з кожним роком.

По течії Дніпра Україною є шість шлюзів (Київський, Канівський, Кременчуцький, Запорізький, Каховський). За їх проходження стягується плата, розмір якої залежить від модуля судна (куб. метрів) та виду плавання — закордонне чи каботажне.[21]

Мости[ред. • ред. код]
Докладніше: Список мостів над Дніпром, Перелік мостів Києва, Перелік мостів Дніпропетровська та Перелік мостів Запоріжжя
У літописах, починаючи з XI століття, трапляються згадки про мости через Дніпро, зокрема, в Києві. Мости того часу будували з дерева, вони мали досить великі розміри, але були ненадійні. Кожну весну під час льодоходу їх розбирали або вони самі руйнувалися, і потрібно було будувати нові переправи через Дніпро та його притоки.

На сьогодні річище Дніпра перетинають до 100 різних мостів, залізничних та автомобільних, з них 23 мости — знаходяться в Росії, 21 міст — в Білорусі та біля 50 — в межах України. Найбільше їх у великих містах: Смоленськ (3), Орша (4), Могильов (4), Жлобин (3), Київ (12), Дніпропетровськ (5), Запоріжжя (4). В Черкасах збудовано найдовшу інженерну споруду не лише на річці, а й у всій Україні. Після створення Кременчуцького водосховища виникла потреба в будівництві моста через водойму. Вирішено було насипати через водосховище довгу дамбу, а біля самого міста збудувати міст, під яким могли пропливати різнотипні судна. Його було завершено в 1960 році. Довжина самого моста становить 1 174 м[22]. Він складається з двох частин — автомобільної та залізничної; існує також тротуар для пішоходів. Перед мостом з черкаського боку намита дамба довжиною 0,9 км, інша ж частина, із золотоніського боку, становить 10,5 км. На третьому кілометрі після моста дамба розширюється й на ній збудовано залізничну станцію Панське[23], що має назву села, яке тут знаходилось до будівництва водосховища й було затоплено його водами. У 2009 році проведено капітальний ремонт автомобільної частини моста, що останній раз ремонтувалась в 1985 році[24].

Міст Метро.jpg Cherkasy bridge3.JPG Арковий міст в Запоріжжі.JPG 01 09 2006 08 23 Kherson.JPG
Міст Метро у Києві
Черкаська дамба
Арковий міст у Запоріжжі
Антонівський міст в Херсоні
Екологія[ред. • ред. код]
Господарські об'єкти у басейні Дніпра протягом десятиліть нарощували водокористування без урахування економічних та екологічних наслідків для України, зазначають екологи[1]. В басейні річки сконцентровано чимало промислових виробництв з переважанням «брудних» галузей (металургійна, хімічна, вугільна), найбільші енергетичні об'єкти та масиви зрошуваних земель, з яких виноситься значна кількість агрохімічних засобів (добрива, пестициди)[25]. Через них річка — на межі гідроекологічної кризи, бо самовідновлювана здатність Дніпра й багатьох річок басейну вже не забезпечує відновлення порушеної екологічної рівноваги, зазначають екологи[26].

У басейні Дніпра дуже забруднені ґрунти, поверхневі та підземні води. Настільки, що їх очищення при наявних технологіях стає неможливим[26].

Забруднення води і водозбірних ландшафтів великою кількістю хімічних сполук, більшість з яких не властива живому, призвело до зміни в багатьох річках басейну природного хімічного типу води і різко ускладнило одержання якісної питної води на очисних спорудах[26].

Водокористування[ред. • ред. код]
Тільки в 2001 році з Дніпра було забрано 9,641 млрд м³ води, використано — 7,589 млрд, скинуто — 5,718 і безповоротно спожито — 2,219. З використаної води 60% (або 4,525 млрд м³) припадає на виробничі потреби, 13% (0,974 млрд м³) — на зрошення, 21% (1,583 млрд м³) — на господарсько-питні потреби і 2% (або 0,148 млрд м³) — на сільськогосподарське водопостачання[26]. Каналами Дніпро-Донбас, Північно-Кримським та Каховським щороку за межі басейну перекидається 5—6 млрд м³ води.

За даними Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук, використання води питної якості на технологічні потреби становить близько 50%. Приблизно 90% цих витрат можна задовольнити за рахунок повторного використання води в системах промислового та комунального водозабезпечення[11]. Втрати води під час транспортування становлять 10—20%, нераціональне використання та втрати її у житловому фонді — більш як 20%, у промисловості — 20-30%. За оцінкою лабораторії раціонального використання водних ресурсів Київського національного технічного університету будівництва і архітектури, лише за рахунок раціонального використання води в усіх галузях у басейні Дніпра можлива її економія в обсязі 8 км³ на рік[11].

В цілому Дніпро забезпечує водою 2/3 території України. У тому числі майже 35 мільйонів людей (70% населення країни)[1], 50 великих міст і промислових центрів, понад 10 000 підприємств, 2 200 сільських і понад 1 000 комунальних господарств, 50 великих зрошувальних систем і 4 атомні електростанції.

Нині водою Дніпра користується 70% населення України (майже 35 мільйонів осіб), також на нього припадає половина всіх річкових шляхів країни і основна частина

Воду з Дніпра споживають жителі Києва (воду з річки качає один з трьох міських водогонів), Дніпропетровська, Запоріжжя, Черкас та інших міст і містечок вздовж річки.

ВП Северокрым канал.jpg Kernkraftwerk Saporischschja.JPG 144dneproges.jpg Очисні споруди Азоту.gif
Ділянка Північно-
Кримського каналу
Шість блоків Запорізької АЕС
Вид з ДніпроГЕСу на річковий
вантажний порт та труби Запоріжсталі
Очисні споруди ВАТ «Азот» в Черкасах
Стан підземних вод[ред. • ред. код]
Через господарську діяльність людини триває інтенсивне забруднення підземних вод. Найбільш забруднені ділянки знаходяться переважно біля великих промислових та сільськогосподарських об'єктів, а також населених пунктів. Найбільші порушення — в економічно розвинутих районах Дніпропетровської та Запорізької областей з високим рівнем розвитку промисловості, сільського господарства та великою густотою населення. Головними джерелами забруднення є накопичувачі промислових та побутових рідких і твердих відходів, мінералізовані шахтні та рудникові води, мінеральні добрива та отрутохімікати, накопичувачі відходів на тваринницьких комплексах і фермах.

У межах басейну Дніпра розташовано близько 1000 фільтруючих накопичувачів, 80% яких сконцентровано в південній частині басейну. Сумарний обсяг зібраних у них високомінералізованих вод досягає 1 км³, з них 77% припадає на Дніпропетровську область[11]. З накопичувачів до підземних водоносних горизонтів переходять розчини солей, нафтопродукти, ароматичні речовини тощо. Так, надзвичайно складна екологічна ситуація склалася у районах міст Узин, із загальною площею забруднення нафтопродуктами близько 100 км³, та Біла Церква, де під загрозою існування опинився дендрологічний парк «Олександрія»[11].

У гірничодобувних районах Дніпропетровської, Запорізької, Донецької та Полтавської областей до підземних горизонтів регулярно надходять високомінералізовані дренажні, рудникові та шахтні води. Так, загальна площа забруднення підземних вод у районі Кривбасу становить близько 300 км³[11].

Таким чином, у басейні Дніпра сформувалися великі осередки забруднених підземних вод, зокрема в районах:

Дніпропетровська—Дніпродзержинська — стічними водами об'єктів хімічної і металургійної промисловості;
Новомосковська—Павлограда — шахтними водами і відходами тваринницьких комплексів;
Кривого Рога — шахтними водами та стічними водами металургійних заводів;
Житомира—Рівного — стічними водами підприємств хімічної і легкої промисловості, а також господарсько-побутовими стічними водами.
Радіаційне забруднення[ред. • ред. код]

Карта радіоактивного забруднення ізотопом цезію-137:
Закриті зони (понад 40 Кі/км²)
Зони постійного контролю 15-40 Кі/км²
Зони періодичного контролю 5-15 Кі/км²
Неназвані зони 1-15 Кі/км²
Внаслідок Чорнобильської катастрофи радіонуклідами, переважно цезієм-137, стронцієм-90 та плутонієм-239 (240), була забруднена значна територія України, в тому числі — частина басейну Дніпра та всі водосховища каскаду[27]. Основна кількість радіонуклідів потрапила до Дніпра впродовж першого післяаварійного періоду, і сумарна бета-активність води поблизу Києва в травні 1986 року становила 5×10−8 Кі/л, що в 100–1000 разів перевищувало природний фон. Однак вже влітку того ж року активність води зменшилась у декілька разів[28].

Найважливішим є факт викиду з реактора четвертого блоку ЧАЕС близько 2000 Кі ізотопів плутонію-239 (240), період напіврозпаду якого — 24 110 років[29]. Переважна більшість плутонію знаходиться в мулі Київського водосховища (там близько 60 млн т) і в ґрунті навколишньої території[29].

Водосховища дніпровського каскаду є своєрідними накопичувачами радіоактивного забруднення. Основна частина радіонуклідів зосереджена в мулі, тканинах рослин і водних тварин, які є концентраторами цезію та стронцію[30].

За даними радіаційного водного моніторингу, з моменту аварії на ЧАЕС до грудня 1995 року у Дніпровський каскад водосховищ з аерозольним випаданням і річковим припливом надійшло не менш як 6 000 Кі цезію-137 і 5 000 Кі стронцію −90. За вказаний час у Чорне море Дніпром було винесено близько 40 Кі цезію і близько 1400 Кі стронцію. Таким чином, екосистеми водосховищ затримали не менш як 99% цезію-137 і 70% стронцію-90 від усієї кількості радіонуклідів, що надійши у водойми в результаті аварії[30].

Хоча вже у 1994 році спостерігалося зменшення концентрації ізотопів у водосховищах у 100 разів, порівняно з 1986 роком, однак вона все ж у 35 разів перевищувала рівень, що передував катастрофі[11].

Чорнобильська аварія практично знищила річку Прип'ять та весь її басейн в 122 тисячі км², який нині придатний лише для заповідної зони.

Негативні природні явища[ред. • ред. код]

Руйнування берега Кременчуцького водосховища
поблизу села Мозоліївка
Ситуація в басейні Дніпра ускладнюється значним рівнем розвитку ерозійних процесів та берегоруйнування. Розораність території водозбору досягла 65%, а в Херсонській області і басейнах деяких малих річок — 80-85%, тоді як оптимальний рівень — 40%. Лісистість території басейну в середньому досягає 14%, тоді як оптимальний рівень — 30%[11]. За останні 25 років загальний вміст гумусу в ґрунті зменшився на 10%[11]. Продукти ерозії, потрапляючи в воду, замулюють її і забруднюють органічними сполуками, мінеральними добривами, зокрема азотом та фосфором.

Протяжність берегової лінії Дніпровських водосховищ — 3 079 км, причому 1 110,9 км — абразійно-ерозійні береги, які потребують закріплення[11]. Всього необхідно закріпити 302,7 км берегів водосховищ. Внаслідок руйнування берегів уже втрачено 6 176 га землі. Тільки з 1960 по 1995 рік до водосховищ надійшло 337 млн м³ продуктів руйнування берегів[11].

Триває підтоплення земель у зонах водосховищ. Їх уже більш як 200 000 га[26]. У басейні підтоплено понад 100 міст та селищ міського типу[26]. З цим пов'язані такі негативні явища, як деградація земель, замулення та заболочення тощо. Крім того, це суттєво вплинуло на активізацію небезпечних екзогенних геологічних процесів (зсувів, карсту, просідань тощо), в першу чергу в межах промислових міст — Дніпропетровська, Запоріжжя, Черкас та інших[26].

Якість води[ред. • ред. код]
Негативні фактори в сукупності призвели до деградації всієї екосистеми басейну Дніпра, зокрема до погіршення якості води. Аналіз багаторічних спостережень показав, що при збереженні задовільної природної мінералізації води в межах 300–350 мг/дм³[31], найпоширенішими забруднюючими речовинами річок басейну Дніпра є нітрити, азот амонійний, біогенні та органічні речовини, важкі метали, нафтопродукти і феноли[11]. Виявлена концентрація їх свідчить про порушення норм якості води, прийнятих для водойм рибогосподарського та культурно-побутового призначення.

У зв'язку зі спадом виробництва забруднення водосховищ Дніпра в цілому зменшилось. Однак спостерігається тенденція до збільшення у воді вмісту легкоокислюваних органічних сполук, азоту амонійного, азоту нітритного. За рівнем хімічного і бактеріального забруднення вода більшості річок басейну Дніпра класифікується як забруднена та брудна[11].

Найвища забрудненість сполуками важких металів спостерігалась на таких річках, як Горинь, Тетерів, Гнилоп'ять, Псел, Самара, Рось, Інгулець. Максимальна концентрація сполук міді в окремих випадках коливалась у межах 34-96 гранично допустимих концентрацій (ГДК), цинку та марганцю — 10-91 ГДК[11].

У воді Ірші, Ірпіня, Унави, Сейму — підвищений вміст азоту амонійного, фенолів, нафтопродуктів. Зріс вміст азоту амонійного і в Десні. Крім того, річка забруднена цинком — до 19 ГДК, марганцем — до 12 ГДК, нафтопродуктами — до 32 ГДК. У Росі збільшився вміст азоту амонійного, спостерігались випадки значного забруднення сполуками цинку, марганцю, нафтопродуктами. Вода в Сулі, Удаї, Пслі, Хоролі, Ворсклі, Мерлі, Орілі, Берестовій, Самарі, Вовчій забруднена легкоокисними органічними речовинами, фенолами, сполуками міді, марганцю. Вода у Мокрій Московці забруднена азотом амонійним, нітритним, сполуками важких металів. На річках Самарі, Вовчій, Солоній протягом року спостерігалися випадки надмірного забруднення сульфатами[11].

Київське та Канівське водосховища забруднені переважно азотом амонійним, фенолами, сполуками міді, цинку та марганцю. Кременчуцьке та Дніпродзержинське — азотом нітритним, сполуками міді, цинку, марганцю. Основні забруднювачі Дніпровського водосховища — сполуки міді (до 11 ГДК), цинку (до 32 ГДК), марганцю (до 10 ГДК) та феноли (до 8 ГДК). Забруднення сполуками цинку у водосховищі в окремі роки досягає майже 100 ГДК[11].

За даними звітності Держводгоспу України, лише у 2006 році в басейн Дніпра потрапило 321 тонна нафтопродуктів, з них 194 тонни — безпосередньо в русло Дніпра; 820 тонн заліза, 18 тонн міді, 6,6 тонн нікелю, 70 тонн марганцю, 229 тонн фтору, 9936 тонн кальцію, 26 тонн калію, 3 435 тонн натрію, 4 074 тонни фосфатів[32].

Забруднення води в басейні Дніпра призвело до порушення природних процесів самоочищення водних об'єктів і значно ускладнило проблему одержання якісної питної води на водопровідних станціях. Водопровідні очисні споруди вже не можуть перешкодити надходженню до питної води значної кількості неорганічних та органічних забруднюючих речовин, спільна дія яких на організм людини небезпечна для здоров'я[11].

Horyn river in Oleksandiya.jpg Гнилопять на містку в Бердичеві 2008.JPG Кривий Ріг Інгулець.jpg Irsha21.JPG
Горинь біля Олександрії
Гнилоп'ять в Бердичеві
Інгулець в Кривому Розі
Ірша біля Малина
Заповідні зони[ред. • ред. код]
Докладніше: Канівський природний заповідник, Дніпровсько-Орільський заповідник та Кременчуцькі плавні
До Дніпра прилягає понад 10 заповідних зон України. Найбільші з них:

Кременчуцькі плавні — регіональний ландшафтний парк, розташований між двома частинами Кременчука у середньому Подніпров'ї. Створено 12 липня 2001 року. Площа — 5 080 га.
Канівський природний заповідник — створений в 1923 році природний заповідник площею 2 049 га неподалік Канева (Черкаська область) на правому березі і заплавних островах Дніпра. Межує безпосередньо з могилою Тараса Шевченка на Тарасовій (раніше — Чернечій) горі.
Дніпровсько-Орільський природній заповідник — заповідник в долині Дніпра і плавнів Протовчі (сучасне русло Орілі), створений в 1990 році. Площа — 3 766 га.
Національний заповідник «Хортиця» — створений ще у 1965 році, а статус національного отримав 6 квітня 1993 року постановою Кабінету Міністрів України № 254. До його складу входить сам острів Хортиця і прилеглі острови та скелі: Байда, Дубовий, Ростьобин, Три Стоги, Середня, Близнюки, урочище Вирва на правому березі Дніпра, що мають загальнодержавне та історично значення. Загальна площа заповідника — 2 386,86 га[33].
Найбільші природні заповідники на Дніпрі.

Назва Директор Адреса Підпорядкування Рік створення Площа, га Види ЧКУ
Флори Фауни
Канівський Чорний М. Г.[11] 19000 Черкаська область, м. Канів Київський університет 1923 2049 26 74
Дніпровсько-Орільський Артеменко В. Н.[11] 49098 м. Дніпропетровськ, Набережна Перемоги, 38 Держкомлісгосп 1990 3766 9 24
Кременчуцькі плавні Никифоров В. В.[34] 39600 м. Кременчук, вул. Першотравнева, 20, к. 1408 А Кременчуцька державна районна адміністрація 2001 5080 н/д н/д
н/д — немає даних

Дніпро в культурі[ред. • ред. код]
“ Реве та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер завива,
додолу верби гне високі,
горами хвилі підійма. „
— Тарас Шевченко, «Причинна» (1837)
Дніпро згадується і описується в романах, поезії та прозі, піснях, сотнях історичних досліджень на різних мовах різних часів. В українській літературі річка неодноразово згадується вже в «Повісті врем'яних літ», з нею пов'язується легенда про святого апостола Андрія, оповідання про хрещення Русі Володимиром Святим, про війни засновників Київської Держави з численними ворогами. У «Слову о полку Ігоревім» є звертання дружини князя Ігоря Святославича — Ярославни: «О, Дніпре, Славутичу», яке свідчить про давність шанобливого фольклорного епітету річки — Славутич. Є він і в народних думах: «Тогда козаки собі добре дбали, к Дніпру-Славуті низенько уклоняли» («Дума про Самійла Кішку»).

Згадується річка і в старовинних переказах, піснях. До неї звертаються і в літературі часів Козацької Держави («Вірші на жалосний погреб… Сагайдачного», драма «Милость Божія», козацькі літописи).

Українське відродження XIX століття теж підносить тему Дніпра в літературі та мистецтві. Образ річки пов'язаний з усією творчістю Тараса Шевченка, в тому числі як символ історичної долі українського народу. Шевченків «Заповіт» і поховання поета над Дніпром великою мірою визначили і нині живу традицію шанування річки як української національної святині.

До тематики Дніпра-Славути також звертались Максим Рильський, Григорій Чупринка, Василь Симоненко, Павло Тичина, Володимир Сосюра («Іще не скресла крига на Дніпрі» та інші), Микола Вінграновський («Чуєш, Дніпре мій», «Скажи мені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна» тощо) та багато інших письменників.

Дніпрові краєвиди також популярні серед художників — різних часів і різних країн.

Plersch-Odjazd Katarzyny II z Kaniowa w 1787 roku.jpg Переправа Гоголя через Днепр.jpg Aivazovsky Ice on Dnipro.jpg Archip Iwanowitsch Kuindshi 006.jpg StanislawskiJan.DnieprSzafirowy.1904.ws.jpg Ovchinnikov-Vladimir-Ivanovich-Evening-on-Dnieper-river-nab27bw.jpg
«Від'їзд Катерини II з Канева в 1787 році»
Ян Богуміл Плерш, між 1787–1812
«Переправа Миколи Гоголя
через Дніпро», Антон Іванов, 1845
«Лід на Дніпрі»
Іван Айвазовський, 1872
«Місячна ніч на Дніпрі»
Архип Куїнджі, 1880
«Дніпро під Києвом»
Ян Станіславський, 1904
«Вечір на Дніпрі»
Володимир Овчинников, 1956
Власні назви[ред. • ред. код]
У липні 1926 Катеринослав був перейменований в Дніпропетровськ — на честь Дніпра, на берегах якого місто розташоване, і одного з діячів комуністичного руху — Григорія Петровського (прижиттєво), що починав трудову і революційну діяльність в Дніпропетровську. У 1936 сусіднє місто Кам'янське аналогічно було перейменоване на Дніпродзержинськ. З 1806 року назву Верхньодніпровськ має теперішній райцентр в Дніпропетровській області.

У 1960 році в Києві відкрили станцію метро «Дніпро», першу наземну станцію столичного метрополітену. Вона розташована на мосту через набережну Дніпра. З бічних платформ, що являють собою естакаду над набережною, відкривається вид на дніпровські простори.

Назву «Дніпро» з 1962 року носить і український футбольний клуб з Дніпропетровська, який виступає в українській прем'єр-лізі. Заснований він у 1918 році.

У 1964 році в Києві збудували і відкрили чотиризірковий готель «Дніпро» — недалеко від самої річки, у центрі міста на Європейській площі. Цього ж року назву «Дніпро» присвоїли і київському видавництву художньої літератури «Держлітвидав України», заснованому ще в 1919 році.

У 1999 році було створено ракету-носій легкого класу «Дніпро» — на базі міжконтинетальних балістичних ракет РС-20 (SS-18 «Сатана»), що підлягали скороченню відповідно до російсько-американського договору.

28 грудня 2004 року назву «Дніпро» присвоїли українському футбольному клубу з Черкас, заснованому ще 1955 року. Він виступав у другій лізі чемпіонату України. Припинив своє існування 21 травня 2009 року.

14 вересня 2008 року в Дніпропетровську урочисто відкрили стадіон «Дніпро» або «Арена Дніпро», місткістю 31 003 глядача. Його будівництво коштувало 65 мільйонів євро і тривало 3,5 роки (квітень 2005 — вересень 2008). Він став домашнім стадіоном ФК «Дніпро».

Dnipro Metro Station in Kyiv 2.JPG Емблема ФК Дніпро Дніпропетровськ.png HotelDnipro.jpg Dnepr rocket lift-off 1.jpg
Поїзд прибуває до станції
метро «Дніпро»
Емблема дніпропетровського
футбольного клубу «Дніпро»
Готель «Дніпро» в Києві
Ракета-носій «Дніпро»
День Дніпра[ред. • ред. код]
У листопаді 2003 року Київрада ухвалила розширити перелік масових заходів у місті та заснувала День Дніпра «з метою донесення до людей проблеми сучасного екологічного стану ріки Дніпро, збереження природної рівноваги в басейні ріки та культурної спадщини, як основи національної культури, турботи про подальший розвиток традиційних культур та етносів»[35]. Відзначається День Дніпра в Києві в першу суботу липня і пов'язується зі святом Івана-Купала[32].

Заходи безпеки[ред. • ред. код]
Постійний контроль за станом безпеки гребель водосховищ та гідроелектростанцій на Дніпрі здійснюють Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Державне агентство водних ресурсів України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Український гідрометеорологічний центр. Щорічно, та при нагальній потребі вони інформують Кабінет Міністрів України, Раду національної безпеки та оборони України, профільні комітети Верховної Ради України щодо стану основних споруд ГЕС та водосховища.

Тарас

2014-11-30T19:03:17Z

Yulia:

Бузьок

2014-11-30T19:01:10Z

Yulia:

'''Бузьок, -зька, '''''м. '''''= [[Бузько]] 1. '''Вх. Пч. І. 16. Ум. '''Бузьочок. '''
[[Категорія:Бу]]
Леле́ка бі́лий (лат. Ciconia ciconia, у народі: чорногуз, бусол, бусел, бусько, бузько, бусьок, бузьок, боцюн, боцян, гайстер) — птах родини лелекових, ряду лелекоподібних.
Зовнішній вигляд та загальна характеристика[ред. • ред. код]
Чорногуз — птах розміром від 80 до 100 см довжиною, розмахом крил 200—220 см та вагою від 2,5 до 4,5 кілограмів. Забарвлення пір'я біле, за винятком махових пір'їн на крилах, які мають чорне забарвлення. Коли крила птаха складені, то махові пір'їни покривають задню частину тіла, звідки і походить назва — чорногуз. Дзьоб та ноги чорногуза червонясті і довгі.

В Україні лелеки найчастіше гніздяться на стовпах електропередач

Ciconia ciconia

Лелека в польоті
Голос слабкий. Птахи спілкуються клацанням дзьоба. Клацаннями птахи вітають один одного, також цими звуками захищають гніздо від конкурентів. Поведінці чорногуза властивий і шлюбний ритуал, який супроводжується спільним клацанням дзьобами.

Харчування[ред. • ред. код]
Чорногузи харчуються переважно дрібними тваринами — дощовими черв'яками, комахами, жабами, мишами, рибами та іноді падаллю. Отже, чорногуз не спеціалізується на якомусь певному типі їжі, а харчується найдоступнішою здобиччю, тому його відносять до харчових опортуністів. Метод полювання чорногуза дуже виразний і його можна розпізнати на відстані: птах неспішно ходить полями й болотами, а побачивши здобич, миттєво хапає її дзьобом.

Поширення та місця існування[ред. • ред. код]
Ареал білого лелеки — Європа (від Іспанії до Росії), Північна Африка та Азія (від Туреччини до Кавказу). В Україні гніздовий, перелітний вид, є окремі випадки зимівлі. Гніздиться майже на всій території, крім високогір'я Карпат, крайніх південно-східних районів і Криму; у періоди міграцій може траплятися скрізь.

Поселяється білий лелека у відкритому ландшафтi з придатними кормовими угіддями — луками, болотами, пасовищами. Полюбляє зволожені ділянки з невисокою трав'яною рослинністю, на яких є групи старих розлогих дерев, особливо якщо луки періодично затоплюються, а трава регулярно викошується. Розорювання заплави значно погіршує кормові угіддя, білий лелека уникає високої рослинності.

Гніздування[ред. • ред. код]
Білі лелеки — синантропні птахи. Вони охоче селяться в населених пунктах. Трапляються навіть у великих містах. Але знаходять гнізда лелек і далеко від людського житла — в заплавах рік, на узліссях, вздовж доріг. Серед болота можна іноді побачити гніздо навіть на невисокому пеньку.

Чорногузи гніздяться на скелястих підвищеннях, деревах, будівлях та електричних опорних стовпах. Вони заселяють відкриті та напіввідкриті ландшафти, поряд з людським житлом. З дерев лелеки віддають перевагу тим, що ростуть поблизу людського житла або в заплавах рік і мають велику розлогу крону. За підрахунками, зробленими в Україні у 1987 році, більше половини гнізд на деревах були збудовані на тополях, ясенах, вербах i дубах. Білі лелеки надають перевагу вологій місцевосці, долинам річок та низинним болотам. Пара чорногузів часто роками гніздиться на одному і тому ж місці, таким чином самка і самець щороку зустрічаються, хоча пару утворюють на сезон. Гніздо лелеки будують з гілок дерев. Міцні і довгі лягають в основу, менші накладаються згори. Всередині птахи вистилають оселю сіном, травою, мохом. Нерідко трапляються також папір, ганчірки, коров'ячий і кінський гній, картоплиння, шматки целофанової плівки тощо. Спочатку гніздо порівняно невелике — близько метра в поперечнику і всього кілька десятків сантиметрів заввишки. З роками гніздо надбудовується і збільшується за розмірами. Іноді такі споруди використовуються десятки років поспіль і сягають 2 метрів у діаметрі, 3–4 метри заввишки та 1–2 тонни ваги.

Розміщення гнізд білого лелеки за останні десятиліття зазнало значних змін. Якщо у 1931 році на тодішній території УРСР 68% їх були на будівлях, то до 1987–1988 роках частка скоротилася до 20%, у 1994–1995 роках становила вже всього 13%, а в 2004–2005 роках — взагалі лише 9%.

Лелека в польоті
Невпинно збільшується відсоток гнізд на стовпах і водонапірних вежах. Кількість гнізд на деревах спочатку збільшилася майже в півтора рази, потім почала також зменшуватися, за вказаний період вона коливалась у межах 30–45%. Ця тенденція є загальною, вона спостерігається у різних країнах. Чорногузи стали гніздитися навіть на залізничних станціях, влаштовуючись на опорах контактної мережі. На шум поїздів під самими ногами вони не звертають уваги.

У віці близько чотирьох років чорногуз стає статевозрілим і готовим до спарювання. Навесні, після прильоту та шлюбного ритуалу, молода пара будує гніздо і самка відкладає 3-6 яєць, які висиджують по черзі самка і самець 30-32 дні. Яйце чисто біле, близько 100 грамів вагою. З'являються яйця в гніздах у другій половині квітня — на початку травня. Строки їх відкладання досить розтягнуті. Одночасно можна побачити і насиджуючих чорногузів і таких, що тільки займають гнізда.

Новонароджені чорногузи вдягнені у ніжний сірувато-білий пух, дзьоб у них темний, ніжки — жовто-рожеві. Важать вони всього 60-80 грамів. Народжуються пташенята сліпими, але очі в них відкриваються вже через кілька годин. З першого дня пташенята їдять самостійно. Годують їх обидва птахи. Вони приносять їжу у дзьобі чи в глотці (вола у лелек немає) і відригують її в середину гнізда. У перші дні малята отримують дрібну і ніжну поживу — червів, личинок комах тощо. Поступово раціон їх розширюється.

Пташенята перебувають у гнізді майже два місяці. Виліт молодняка відбувається у другій половині липня — на початку серпня. Найчастіше до вильоту доживає 2-4 молодих птахів. За даними моніторингових спостережень в Україні у 1992–2005 роках (5490 гнізд із пташенятами), 42% лелечих виводків перед вильотом мали 3 пташенят, 29% — 2, 20% — 4, 5% — 1, 4% — 5, 0,3% — 6, 0,02% — 7 (єдиний випадок за 14 років спостережень). У сприятливі роки зростає відсоток більших виводків, частка гнізд з 3 і 4 пташенятами майже вирівнюється, а в окремих місцевостях останні можуть навіть переважати. У несприятливі ж роки, навпаки, максимум зміщується на виводки з 2 пташенят.

Середня тривалість життя білого лелеки — 8-9 років.

Міграція[ред. • ред. код]
Білий лелека — перелітний птах. У серпні зграї, керуючись інстинктом, починають тягнутися на південь. У нас зграї звичайно нараховують від 2-3 до сотні лелек. Але іноді можна побачити й великі багатосотенні скупчення. Зграї поступово збільшуються на шляхах перельоту і на Балканах складаються вже з тисяч птахів.

На зимівлю чорногузи з різних частин Європи летять різними шляхами. Існують дві популяції — східна і західна, лінія розділу між якими — своєрідний вододіл — проходить через Голландію, Гарц, Баварію, Альпи. У німецькій науковій літературі вона називається пролітною межею. Але це не чітко окреслена лінія, навколо неї існує широка смуга змішування напрямків — птахи тут можуть мігрувати як в один, так і в інший бік. Найцікавіше те, що різні напрямки перельоту можуть мати молоді лелеки, що вивелися в одному й тому ж гнізді. Якось у 1974 році знайшли двох закільцьованих птахів з одного виводку: першого — у Франції, другого — в Угорщині. Результати кільцювання на північному заході Німеччини (територія ця лежить східніше “пролітної межі” у зоні змішування) показали, що під час першого свого відльоту 3/4 лелек прямують на південний схід через Босфор і чверть — на південний захід у напрямку Гібралтару. Але вже в наступні роки життя кількість мігруючих на південний захід птахів різко зменшується.

Птахи, що гніздяться на захід від неї, мігрують восени на південний захід через Францію, Західну Іспанію, Гібралтар. Восени прямо над вулицями Гібралтару можна побачити багатотисячні зграї. Далі переліт іде через Марокко, Мавританію, західну частину Сахари. Місця зимівлі «західних» лелек лежать у саванах південніше Сахари від Сенегалу на заході до Камеруну на сході. Переважно вони скупчуються в долинах і дельтах річок Сенегал і Нігер та біля озера Чад. Тут же зимують і лелеки, що гніздяться на північному заході Африки. Молоді статево незрілі птахи іноді залишаються в Африці й на літо. Відстань міграції становить близько 10000 км.

Європейські лелеки, що гніздяться на схід від «пролітної межі», летять восени у південно-східному, а з СНД i Прибалтики — у південному напрямку. В Україні існує кілька головних пролітних шляхів — ділянок, де чисельність мігруючих птахів найвища. Через західні області летять лелеки з Польщі, через Житомирську i Вінницьку — з Білорусі та Прибалтики. Великий пролітний шлях проходить на південний захід від Полтавської до Миколаївської області. Всі три шляхи зливаються у могутній міграційний потік, який проходить через “ворота” між Карпатами та Чорним морем. Досить слабкий проліт спостерігається також східним узбережжям Чорного моря. Далі лелеки летять через Балкани та Туреччину. Малу Азію вони перетинають «по діагоналі», звертаючи після Босфору на південний схід. Біля затоки Іскандера виходять до Середземноморського узбережжя. Потім знову звертають на південь і через Близький Схід, Синайський півострів потрапляють у долину Нілу, вздовж якої і летять на основні місця зимівлі у Східній та Південній Африці, долаючи загалом понад 10 тисяч кілометрів. Стомившись після тривалого перельоту, птахи роблять зупинку на 4–6 тижнів у Східному Судані, щоб відпочити й погодуватися перед подальшою дорогою.

Місця зимівлі «західних» лелек лежать у саванах південніше Сахари від Сенегалу на заході до Камеруну на сході. Переважно вони скупчуються в долинах та дельтах рік Сенегал та Нігер та біля озера Чад. Тут же зимують і лелеки, що гніздяться на північному заході Африки.

В Україні теж існує «пролітна межа», яка проходить десь на Лівобережжі Дніпра. Точніше про її розміщення говорити важко через обмаль даних. Якщо лелеки із західних, центральних та північних областей летять вздовж західного узбережжя Чорного моря та Босфор, то птахи зі східних областей мігрують у південно-східному напрямку до східного чорноморського узбережжя. Сюди ж летять і птахи зі східної частини ареалу в Росії. Тут також існує досить широка смуга змішування напрямків міграції. Частина лелек із Придніпров’я може летіти на південний схід. Так, чорногуз, закільцьований пташеням у Глобинському районі на Полтавщині у 1998 році, був знайдений наприкінці серпня того ж року біля м. Новоросійська.

Переліт на зимівлю чорногузи здійснюють вдень. Вони летять на великій висоті, при цьому вибираючи найзручніші в аеродинамічному плані місцевості, тому намагаються уникати польотів над морем.

Часто трапляється, що деякі чорногузи залишаються на зиму в місцях літнього гніздування. У більшості випадків мова йде про птахів, які були поранені, звикли до людей, або є з вадами міграційної інстинктивної поведінки. Такі птахи потребують додаткового піклування від людей протягом зими.

Приліт на місця гніздування відмічається, здебільшого, у другій половині березня — першій половині квітня, хоча ранньої весни їх можна місцями побачити й на початку березня. Окремі птахи можуть затримуватися аж до травня. Звичайно, першим з’являється самець, рідше — самка, іноді ж обидва птахи одразу. Самка найчастіше прилітає через кілька днів після самця. Старі лелеки повертаються раніше молодих.

Чисельність та охорона[ред. • ред. код]
З 1984 року на території Європи спостерігається активний приріст чисельності птахів навіть у високоіндустріалізовних країнах. Згідно з результатами 6-го інтернаціонального перепису [1] білої лелеки 2004 року, найбільша популяція в Польщі і становить 52500 пар, в Україні 12000-18000 пар, в Білорусі 10500-13000 пар, 10000 пар в Литві з найщільнішим ареалом у світі, 8500 в Латвії, 4000 в Естонії. В південно-західній Азії найбільна популяція є в Туреччині — 15000-35000 пар, менше в Іспанії 14000 пар та Португалії 10000 пар. Відокремилась неперелітна популяція в Південній Африці.

Білий лелека не відноситься до видів птахів, яким загрожує вимирання. На відміну від лелеки чорного, який занесений в Червону Книгу України.

Білий лелека в культурі[ред. • ред. код]
Символізм[ред. • ред. код]

Золота монета НБУ, присвячена Білому лелеці
Давній зв'язок лелеки з людиною відображений у народній творчості, у численних географічних топонімах, прізвищах, на гербах і емблемах багатьох країн світу. Так, в Україні є прізвища Чорногуз і Лелеченко; річки та струмки Бузьків Яр, Гайстрова Струга, Лелечий потік, Лелечиха, Чорногузка; села Боцянівка, Лелеківка, Чорногузи. У Німеччині, Австрії, Італії, на заході Франції є чимало поселень та вулиць у містах, які носять «лелечі» назви. В Італії та Ельзасі це все, що залишилося від самих птахів. Численні назви ресторанів, кав'ярень, клубів («Лелечий клуб» у Нью-Йорку), пов'язані з чорногузом.

В Європі лелека на емблемах використовувався ще в епоху Меровінгів. У християнстві він символізує чистоту, благочестя, воскресіння. Вважається також очисником від скверни, охоронцем домашнього вогнища.

В Західній культурі лелеки «приносили» дітей, тому він є символом народження.

Лелека є улюбленим, але неофіційним символом Ельзасу, зокрема Страсбургу.

Поважають птаха і у Польщі. Його обрали нацональним символом на Expo 2000 в Гановері.[2]

Лелека — національний птах Білорусі.[3]

У Молдові лелека став символом виноградарства і виноробства. Часто можна побачити його зображеним з гроном винограду в дзьобі.

Геральдика[ред. • ред. код]
У геральдиці лелека, а також інші схожі птахи — журавель, чапля, ібіс, символізує пильність у боротьбі з ворогами. На гербах журавля, а іноді й лелеку або чаплю, часто зображують із каменем у лапі. Походить цей образ від відомої ще з античних часів легенди, що у відпочиваючій під час перельоту зграї один із птахів вартує спокій інших, тримаючи у піднятій лапі камінь. Коли стомлений сторож починає куняти, камінь випадає й будить його.

Білий лелека зображений на гербах Тирасполя, Гааги, Шторкова, Касселя і ряду інших міст. Потрапив цей птах на герби і в тих країнах, де він не водиться (Австралія), — символіка була занесена з Європи.

Деякі орнітологічні організації взяли його собі за емблему. Лелека в польоті зображений на емблемі Німецького природоохоронного союзу NABU (раніше — Німецький союз з охорони птахів, DBV).

Українська геральдика[ред. • ред. код]
Білий лелека зустрічається на гербах чотирьох українських міст. На гербі Біловодська 1781 року у верхній частині щита зображений герб Воронізької губернії, у нижній, на зеленому фоні — лелека. На гербі Ананьєва 1847 року у нижній частині щита — на блакитному тлі стоять на гніздах три лелеки. На середньовічному та сучасному гербах міста Буська зображено оберненого ліворуч лелеку на блакитному тлі, що стоїть на одній нозі. На гербі містечка Щуровичі на Львівщині на червоному фоні був зображений срібний лелека, що тримає у дзьобі змію. У середньовічній західній геральдиці лелека був також символом пильності в боротьбі з ворогами. Лелека (за іншими даними — журавель) з каменем у лапі був зображений на печатці XVII століття міста Дунаївців.

Народні легенди й перекази[ред. • ред. код]
В Україні лелека вважається вісником весни. Приліт птахів весною відмічався людьми здавна. Зникнення птахів восени і повернення навесні здавалось дивним. Древні слов'яни вважали, що птахи на зиму летять у вирій. В українські мові збереглось це слово «вирій» — рай древніх слов'ян. Повертання птахів навесні пов'язувалось зі звісткою богів, пізніше було прив'язане до християнських весняних свят.[4]

В Україні багато прикмет про погоду, пов'язаних із білим лелекою. Він приносить тепло і забирає його назад у вирій.

Рано прилетів — буде тепле літо.
Лелека починає непокоїтися — на погану погоду.
Активно тріщить увечері дзьобом — завтра буде сонячний день.
Стоїть на одній нозі — значить треба чекати похолодання.
Якщо не відлітає далеко від гнізда, а тримається поблизу, — на негоду.
Коли птах погожого дня тримається сухого місця, то й наступний буде сонячним.
Перед тим, як здійметься вітер, лелеки довго кружляють біля своїх гнізд.
Є й землеробські прикмети, пов'язані з бузьками. Наприклад: заклекотали лелеки в гнізді — час садити цибулю.

Файл:Taras Shevchenko selfportrait oil 1840 (crop).png

2014-11-30T18:58:18Z

Yulia:

Улад

2014-11-30T18:57:29Z

Yulia:

'''Улад, '''''нар. ''1) Стройно; въ тактъ. ''Влад співають гімн. ''Шевч. 604. 2) = '''До ладу. '''
[[Категорія:Ул]]
Улад (давньоірл. Ulaid, [ˈʊləðʲ], ірл. Ulaidh, [ˈʊləɣʲ]) — королівство у стародавній Ірландії зі столицею у місті (нині не існуючому) Емайн Маха, що описане переважно по легендах так званого «Уладського циклу», що був записаний значно пізніше розпаду королівства — приблизно у VII столітті ірландськими монахами, що записували усні легенди та перекази. Королівсво існувало у II ст. до нової ери — IV ст. нової ери. Згідно з давніми ірландськими легендами — з 1700 року до н. е. Археологічні розкопки підтверджують існування королівства з вказаною столицею, легенди повідомляють про одяг жителів королівства, особливості звичаїв та історію королівства.

Карта Ірландії після падіння і розпаду королівства Улад. Показані володіння різних гілок королівського роду О'Нейлів та дрібні васальні королівства.
Королівство Улад, що теоретично було васальним щодо верховного короля Ірландії, було по суті конфедерацією п'яти васальних королівств: Дал н-Арайде, Дал Ріада, Дал Фіатах, Ві Ехах Кобо, Конайлле Муйрхемне під владою короля Уладу
Улад (давньоірл. Ulaid, [ˈʊləðʲ], ірл. Ulaidh, [ˈʊləɣʲ]) — королівство у стародавній Ірландії зі столицею у місті (нині не існуючому) Емайн Маха, що описане переважно по легендах так званого «Уладського циклу», що був записаний значно пізніше розпаду королівства — приблизно у VII столітті ірландськими монахами, що записували усні легенди та перекази. Королівсво існувало у II ст. до нової ери — IV ст. нової ери. Згідно з давніми ірландськими легендами — з 1700 року до н. е. Археологічні розкопки підтверджують існування королівства з вказаною столицею, легенди повідомляють про одяг жителів королівства, особливості звичаїв та історію королівства.

Карта Ірландії після падіння і розпаду королівства Улад. Показані володіння різних гілок королівського роду О'Нейлів та дрібні васальні королівства.
Королівство Улад, що теоретично було васальним щодо верховного короля Ірландії, було по суті конфедерацією п'яти васальних королівств: Дал н-Арайде, Дал Ріада, Дал Фіатах, Ві Ехах Кобо, Конайлле Муйрхемне під владою короля Уладу
Археологічні артефакти[ред. • ред. код]
Френціс Джон Бірн (ірл. Francis John Byrne) пише, що археологічні артефакти латенського періоду на території королівства Улад бідні та убогі. Але тим не менше, археологічні знахідки — зброя, вироби з металу — дозволяють стверджувати, що вже в III столітті до н.е. на території Уладу вже кельтські племена, що перебували на стадії залізного віку і мали глибокі знання з металургії та були майстерними зброярами. Є гіпотеза, що вони ще раніше переселилися з території Британії і поглинули місцеве більш давнє доіндоєвропейське населення.

Прапор середньовічного королівства Улад.
Історія та легенди
Згідно з «Книгою захоплень», розділення Ірландії на п'ять королівств, а значить і утворення королівства Улад було здійнено пятьма братами-вождями племені Фір Болг, які завоювали Ірландію.

Герб сучасного графства Антрім на території якого було розташоване середньовічне королівство Улад.

Герб сучасного графства Даун, територія якого входила в середньовічне королівство Улад.
Королівство Улад прославилось в давній Ірландії своїми воїнами, військовим мистецтвом, бойовими колісницями. Королі Уладу не один раз скадали з трону верховного короля Ірландії і самі ставали верховними королями. Королівство Улад згідно з легендами та переказами найчастіше конфліктувало та воювало з королівством Коннахт. Верховний король Ірландії часто мусив шукати підтримки в королівстві Коннахт для того щоб приборкати регулярно непокірний та войовничий Улад. Найвідоміший військомий ватажок короліства — легендарний ірландський епічний герой Кухулін (Пес Кулана).

Символом влади в королівстві Улад був кінь. Легенди повідомляють, що коли до влади приходив в Уладі приходив новий король, він здійснював жертвопринощення коня. Символом королівства була відрубана рука — згідно з легендою, під час чергового завоювання Ірландії старійшини племені пливучи на кораблях вирішили, що тому дістанеться ця земля, хто першим рукою торкнеться цієї землі. І коли кораблі навипередки наближалися до землі Уладу один із ватажків відрубав свою руку і докинув до землі.
Падіння і розпад королівства[ред. • ред. код]
Королівство було знищене і розділене на три окремі менших королівства за правління верховного короля Ірландії на ім'я Муйредах Тірех (310–343 роки правління). Цей король взяв на службу троьох братів Колла, які вбили його батька. Згідно звичаїв кровної помсти, він мусив би вбити баратів Колла, але він знав пророцтво друїдів — якщо він вб'є братів Колла, то жоден з його нащадків не буде верховним королем Ірландії. Муйредах Тірех вирішив, що братам Колла слід мати своє маленьке вассальне королівство. І він наказав братам Колла йти війною на Улад, який в той час черговий раз виразив свою непокірність верховному королю. Брати Колла розбили армію Уладу в битві біля біля Ахайд Лейхдейрк (ірл. Achaidh Leithdeircc) у 332 році. Потім знищили столицю королівства — Емайн Маху. Після цього ні столиця, ні королівство вже більше ніколи не відродилось. Останнім королем Уладу був Фергус Фога (ірл. Fergus Foga), який був вбитий братами Колла під час битви. Брати заснували на території знищеного Уладу королівство Айргіалла (ірл. Airgíalla), яке існувало понад 1000 років і відіграло важливу роль в подальшій історії Ірландії. Більша частина колишнього королівства Улад слала особистими володіннями короліського роду О'Нейлів, які аж до кінця Х століття були верховними королями Ірландії.

Середньовічне королівство Улад
На уламках давнього королівства Улад утворилося значно менше королівство яке носилу цю ж назву Улад. Пізніше ці території і королівство стали називатися Ольстер — перекручене вікінгами та англо-саксами слово «Улад». Воно мало значний вплив на історію Британських островів, хоч не і не було вже могутнім і централізоаним. До складу цього королівства входило деякий час менші васальні королівства — Дал Ріада, населене племенем скотт, яке потім завоювало територію західної Шотландії і перетворилося у ІХ столітті в нове королівство — Шотландія; королівства Дал н-Арайде та Дал Фіатах. Середньовічне королівство Улад проіснувало до 1201 року і було завойоване норманами та англо-саксами. Династія королів Уладу МакДонлеві (ірл. MacDonlevy) була повалена у 1177 році нормансько-англо-саксонським завойовником Джоном де Курсі (англ. John de Courcy). На завойованих землях Уладу (Ольстера) не було призначено ерла (графа) аж до 1333 року. Але титул королів Уладу (Ольстера) за собою зберігали у 1364 - 1542 роках королі невеликого ірландського королівства Тір Еогайн.

Чепіга

2014-11-30T18:52:18Z

Yulia:

'''Чепіга, -ги, '''''ж. ''1) Въ плугѣ: деревянная рукоятка или двѣ. Вас. 199. Чуб. VII. 398. Шух. І. 165. ''На новосілля берись, а за чепігу держись. ''Ном. № 10121. 2) и мн. Созвѣз. Оріонъ (?) Ком. І. 49. Мнж. 148.
[[Категорія:Че]]
Валентина Чепіга — єдина українська спортсменка, яка стала «Міс Олімпія» (так називається змагання серед жінок культуристок, що проходить в США і титул переможця). «Міс Олімпія» поряд із «Містер Олімпія» — вищий професійний титул в IFBB — Міжнародній федерації бодибілдингу та фітнесу.[1]

Правда, звання «Міс Олімпія» має ще вінничанка Лариса Прищепа, яке вона отримала на інших змаганнях — олімпіада NATURAL OLIMPIA (теж проводиться в США).
Біографія[ред. • ред. код]
Валентина Чепіга народилася 27 квітня 1962 року в Харкові. В дитинстві любила кататися на лижах. Вищу освіту Валентина отримала в харківському інженерно-будівельному інституті (нині — Харківський національний університет будівництва й архітектури), який закінчила за спеціальністю «Газове опалення, вентиляція і кондиціонування».[3]

Тренування Валентина розпочала в 1988 році, коли їй виповнилося 26 років. Тренером майбутньої чемпіонки став Капустник Юрій Вікторович. Першу свою перемогу вона завоювала в тому ж році, посівши перше місце на чемпіонаті України . З 1993 року, переїхавши до Києва , Валентина стала займатися в клубі «Алькорн», який спонсорував участь своїх підопічних у змаганнях.

У 1997 році Валентина завоювала першу перемогу міжнародного рівня на чемпіонаті Європи, потім перемога на чемпіонаті світу. Титул чемпіонки світу привернув увагу до Валентини з боку федерації IFBB: спортсменка отримала професійний статус . 1998 року взяла участь у змаганнях « Міс Олімпія», але посіла лише 12-е місце.

У 1999 році Валентина переїхала в Сіетл (США), а у 2000 році здобула титул «Міс Олімпія».

2005–2006 — живе у Лос-Анджелесі, Каліфорнія. 2006–2008 — Федерал Уей, Вашингтон.[4]

Валентина в даний час проживає в Анкориджі.
Досягнення[ред. • ред. код]
1993 Чемпіонат Європи — 3-я (середня вага)
1994 Чемпіонат Європи — 2-а (середня вага)
1994 Чемпіонат світу серед любителів — 7-а (середня вага)
1995 Чемпіонат світу серед любителів — 7-а (середня вага)
1997 Чемпіонат Європи — 1-а (середня вага)
1997 Чемпіонат світу серед любителів — 1-а (середня вага і загальна)
1998 IFBB Міс Олімпія — 12-а
1999 Ян Тана Класік — 3-а
1999 IFBB Міс Олімпія — 12-а
2000 Ян Тана Класік — 1-а (середня вага)
2000 IFBB Міс Олімпія — 1-а (Важка вага)
2001 IFBB Міс Олімпія — 4-а (Важка вага)
2002 Міс Інтернешнл (культуризм) — 1-а (легка вага)
2002 IFBB Міс Олімпія — 2-а (легка вага)
2002 GNC Шоу Сили — 1-а (легка вага)
2003 Міс Інтернешнл (культуризм) — 5-а (легка вага)
2004 IFBB Міс Олімпія — 8-а (легка вага)
2007 IFBB Міс Олімпія — 11-а

Чек

2014-11-30T18:51:00Z

Yulia:

'''Чек. '''Въ выраженіи: '''на чеку'''. На сторожѣ. ''Треба було жити як на чеку: боялась його сама одна стрінути. ''МВ. II. 194.
[[Категорія:Че]]

Чек (англ. cheque) — встановленої форми грошовий (фінансовий) документ, який містить безумовне письмове розпорядження чекодавця (власника рахунку у фінансовій установі) про сплату чекотримачеві зазначеної в чеку суми.

Як правило, чек виписується проти депонованої на рахунку суми; він не може бути відкликаний і не вимагає акцепту.

Банківський чек — чек, який використовується для здійснення комерційних платежів, головним чином нетоварного характеру.
Грошовий чек (готівковий) — чек, оплату якого здійснюють шляхом виплати грошей пред'явникові чека.
Товарний чек — документ, що виписується продавцем та засвідчує купівлю покупцем товару.
Дорожній чек — платіжний документ, що його зазвичай використовують як засіб розрахунків у подорожах, здебільшого міжнародних.
Касовий чек — талон у касу із зазначеною сумою, яку слід заплатити, а також талон з каси (банкомата, платіжного терміналу) зі свідченням, що товар оплачено. У випадку SMS-банкінгу чеком слугує SMS-повідомлення.
Іменний чек — чек, виписаний на ім'я певної особи.
Пред'явницький чек — чек на отримання готівки з банку, виписаний на ім'я пред'явника.
Альтернативний чек — іменний чек, який може бути сплачений будь-якому пред'явникові (в Україні не використовується).
Фіктивний чек — чек, виписаний на неінкасовану суму.
Акцептування чеку
Акцептóваний чек — чек, який має акцепт банку, що гарантує зарахування коштів на рахунок одержувача вказаної в ньому суми. Застосовується при розрахунках в одному і тому ж місті бюджетними організаціями за товари і послуги, повернені фінорганами доходи бюджету через підприємства зв'язку. Банк приймає чек для акцепту при наявності коштів на рахунку чекодавця. Акцептований чек дійсний протягом 10 днів з моменту його виписки, може бути оплачений тільки в повній сумі, обмін на готівкові гроші не допускається.

М’ята

2014-11-30T18:48:30Z

Yulia:

[[Файл:Мята.jpg|thumb|М'ята]]
==Словник Грінченка==
'''М’я́та и мнята, -ти, '''''ж. ''Мята: a) Mentha officinalis; б) — '''во́дяна'''. Mentha aquatica L. Анн. 214; в) — '''кучерява'''. Mentha piperita L. Var crispa; г) — '''холодна'''. Mentha piperita L. д) — '''польова'''. Mentha arvensis. ЗЮЗО. І. 128; е) '''Песяча м’ятка'''. Nepeta cattaria. Вх. Пч. І. 11. Ум. '''М’я́тка, мня́тка. '''.

Найвідомішими компонентами, що зумовлюють аромат свіжої м'яти, та її використання, є ментол та ментон.
==Сучасні словники==
====[http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C'%D1%8F%D1%82%D0%B0'''М'ята - Вікіпедія''']====
М'я́та (Mentha) — рід рослин родини глухокропивових. Усі види дуже запашні, більшість з них містить багато ментолу.
Рослини роду м'ята суттєво різняться за хімічним складом утворених при метаболізмі летких речовин — метаболітів, так званих ЛАР. Це проявляється в різному запаху, та в різному складі ефірних олій.

====[http://eslovnyk.com/%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%B0'''М'ята-Тлумачний словник української мови''']====
М'ята,-и, ж.
1) Багаторічна трав'яниста запашна рослина родини губоцвітих із довгасто-еліптичними листками та дрібними квітками, зібраними в густі пазушні кільця.
••
Кі́нська м'я́та — те саме, що ша́ндра.
••
Перце́ва м'я́та — багаторічна трав'яниста рослина, що культивується як лікарська та ефіроолійна рослина.
2) Настій, відвар із цієї рослини.

==Загальна характеристика==
Багаторічна, запашна, трав’яниста рослина, висотою 60 – 80 см. Стебло чотиригранне, нерідко червонуватого кольору,
покритий численними темно-зеленим листям, довгастими, іноді мають фіолетовий відтінок.
Квітки дрібні, світло-фіолетові, зібраних в колосовидні суцвіття.
Цвіте вона в другій половині літа, липні-серпні. Заготівлю роблять перед і під час цвітіння.
Пагони, листя, квітки м’яти містять велику кількість ефірної олії, дубильних, гірких і біологічно активних речовин, цукор, жири, фітонциди, вітаміни С і Р, каротин, мінеральні солі.

==Види м'яти==
*М'ята бергамотова (Mentha aquatica)
*М'ята дика (Mentha arvensis)
*М'ята азіатська (Mentha asiatica)
*М'ята австрійська (Mentha australis)
*М'ята канадська (Mentha canadensis)
*Mentha cervina
*Mentha cunninghamii
*М'ята тонка (Mentha diemenica)
*Mentha gattefossei
*М'ята японська (Mentha japonica)
*М'ята довголиста (Mentha longifolia)
*М'ята болотна (Mentha pulegium)
*М'ята корсиканська (Mentha requienii)
*М'ята повзуча (Mentha satureioides)
*М'ята кучерява (Mentha spicata)
*М'ята яблучна (Mentha suaveolens)
*М'ята перцева шотландська (Mentha x gracilis)
*М'ята перцева (Mentha x piperita)
*Mentha x rotundifolia
*Mentha x smithiana
==Застосування==
М'ята широко використовується — в харчових продуктах, в косметиці — м'ята японська (Mentha arvensis) і м'ята перцева (Mentha piperita), в фітотерапії та ароматерапії (м'ята перцева, м'ята водяна (Mentha aquatica), м'ята болотна (Mentha pulegium), та ін.) а також в фармакології (переважно настоянка м'яти перцевої). Із свіжої та висушеної трави м'яти перегонкою одержують ефірну олію, з якої одержують натуральний ментол (переважно кристализаціею при −40 °C).
У медицині, як традиційної так і народної, м’яту застосовують для лікування при головних болях, серцево-судинних захворюваннях, нервових розладах, безсонні, запаленнях в органах травлення, астмі, виразці шлунка, простудах, блювоті, захворюваннях горла, каменях у нирках і печінці, атеросклерозі.
З лікувальною метою, а також у кулінарії, використовують листя і пагони м’яти в свіжому і сушеному вигляді. Вони мають приємний, охолоджувальний, пряний смак і різкий тонкий аромат, викликаний високим вмістом ментолу.
Свіжою м’ятою приправляють салати, супи, м’ясні та рибні страви. Застосовують її для приготування напоїв, соусів, кондитерських виробів, випічки хліба.
У кулінарії радять застосовувати кучеряву і яблучну м’яту, тому що вона не дає гіркоти при нагріванні.
З подрібненого свіжого листя м’яти роблять компреси, маски для обличчя. Свіжу м’яту можна додавати у ванну, заварювати чай, прикрашати страви.
==Іноземні словники==
*Англійська
Mentha (also known as Mint, from Greek míntha,[1] Linear B mi-ta)[2] is a genus of plants in the family Lamiaceae (mint family).[3] The species are not clearly distinct and estimates of the number of species varies from 13 to 18.[4] Hybridization between some of the species occurs naturally. Many other hybrids as well as numerous cultivars are known in cultivation.
*Польська
Mięta (Mentha L.) – rodzaj roślin z rodziny jasnotowatych (Lamiaceae Lindl.). Należy do niego ponad 30 gatunków i mieszańców[2]. Występują głównie w Europie, Azji i Afryce[2]. Gatunkiem typowym jest mięta zielona (Mentha spicata L.)
*Німецька
Die Minzen (Mentha) sind eine Pflanzengattung aus der Familie der Lippenblütengewächse (Lamiaceae). Die meisten der je nach Quelle etwa 20 bis über 30 Arten sind in den gemäßigten Gebieten der Nordhalbkugel beheimatet; auf der Südhalbkugel (Australien und Afrika) kommen nur wenige Arten vor. Sie gedeihen meist an feuchten Standorten.
==Ілюстрації==
{| style="width:100%; margin-top:2em; vertical-align:top; border-top:5px #66CDAA solid; border-bottom:5px #66CDAA solid; text-align:center"
|- valign="top"
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:E911130d7dca41e9ef3cdc048da2c7cc.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:275px-Illustration_Mentha_spicata0.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:123567.jpg|x140px]]
|style="width:20%; padding-top:1em;"| [[Зображення:Minze.jpg|x140px]]
|}
==Медіа==
{{#ev:youtube|FlBD5kj3nXA}}
{{#ev:youtube|5E2oiK45zYQ}}

==Цікаві факти==
*На Русі м'ята називалася « перекоп » , « бежава » і « Драголюба ».
*На честь цього роду рослин названо астероїд 1078 Мента.
*Ефірне масло, яке входить до складу м'яти, знайшло своє застосування в засобах по догляду за порожниною рота (зубні порошки, пасти, полоскання для порожнини рота) не тільки в якості освіжувача дихання, але і як протизапальний, антибактеріальний препарат.
==Див. також==
[http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%27%D1%8F%D1%82%D0%B0_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%86%D0%B5%D0%B2%D0%B0/ М'ята перцева]

[http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%27%D1%8F%D1%82%D0%B0_%D0%BA%D1%83%D1%87%D0%B5%D1%80%D1%8F%D0%B2%D0%B0/ М'ята кучерява]

[http://likar-trava.com/ Лікарські рослини]

==Зовнішні посилання==

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/Інститут мистецтв]]

[[Категорія:Мя]]

Манастирище

2014-11-30T18:47:28Z

Yulia:

Монастири́ще — місто в Україні, районний центр Монастирищенського району Черкаської області. Розташоване за 250 км на південний захід від обласного центру — міста Черкаси та 6 км від залізничної станції Монастирище. Населення — 9 142 чоловік (2011) (3600 у 1972 році).

Існує легенда, що назва Монастирище (Монастериська) виникла з двох слів — монастир на попелищі. За переказами, ця місцевість мала декілька монастирів один з яких був кам'яним, а інші з дерева.
На території міста виявлено знаряддя праці доби пізньої бронзи.

Монастирища засновані князями Збаразькими на початку 17 століття. Перша документальна згадка датована 1622 роком. Думка про те, що начеб Монастирища «Вперше згадується у літописах другої половини 16 століття, як укріплене містечко»[2] Брацлавського воєводства, не відповідає дійсності. Промовисто неісторичною є і «освячена» численними «клонуваннями» на різних рівнях та «святкуваннями» «теза» про «існування» Монастирищ з 1050 року.

1635 дідичем був кн. Ян Вишневецький.

1648 року повстанські загони під проводом Максима Кривоноса вигнали шляхту з міста. Збереглися руїни укріплень, біля яких 20 — 21 березня 1653 року 4-тисячний козацький загін І.Богуна розбив 15-тисячне польське військо С.Чарнецького.

«Наші, як ошпарені, кинулися тікати, залишили не тільки місто з усією здобиччю, але навіть свій обоз, поранених і хворих, так що за цю ніч сім миль пробігли»
— писав про панічну втечу з поля бою шляхтич Твардовський.[3]
В 1664 році Монастирище було розорене польськими каральними військами.[4] За Андрусівським миром 1667 року містечко знову відійшло до Польщі.

Після приєднання Правобережної України до Росії в кінці 18 століття Монастирище 1797 року ввійшло до Липовецького повіту Київської губернії. Воно значилося містечком у ревізьких реєстрах 1795 року і офіційно затверджене в 1811 році.[5] Населення переважно займалося хліборобством, садівництвом і бортництвом (бджільництвом).

1775 місто належало брацл. воєводі Мат. Лянцкоронському. В місті було 68 осель, на передмісті 181 оселя.

Палац в Монастирище фундував Юрій чи Леон Подоський (1824–1894). Палац є в Наполеона Орди.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Монастирищенської волості, мешкало 4687 осіб, налічувалось 647 дворових господарств, існували 4 православні церкви, костел, синагога, єврейський молитовний будинок, школа, аптека, постоялий двір, 4 постоялих будинки, 31 лавка, 4 водяних млини, цегельний, пивоварний і винокурний заводи, відбувались базари по вівторках[6].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 9404 осіб (4608 чоловічої статі та 4796 — жіночої), з яких 6323 — православної віри, 2620 — іудейської[7].

У 1897–1898 роках тут побудовано цукровий завод, на якому 1900 року працювало 420 робітників. Крім нього діяли гуральня і цегельня, що належали власникові містечка, миловарний завод та понад два десятки млинів і кузень.[8]

За даними 1900 року, власнику маєтку належало 3020 десятин землі, церквам — 301 і 4118 десятин мешканцям міста, яких тоді налічувалось 9503 чоловік.

Перед закінченням громадянської війни в січні 1920 року в Монастирищі встановлено радянську владу. Цього ж року відкрито дві школи

З січня 1923 року Монастирище стало районним центром і до жовтня 1930 року входило до складу Уманської округи. Тоді тут діяло 8 дрібних промислових підприємств (крупорушки, млини, олійниця, бондарня), на яких працювало кілька десятків робітників.

З 1926 року у селі працювала кінопересувка та бібліотека в якій було 5356 книг.

1928 року запрацював Монастирищенський цукровий завод, який з 1922 року був на консервації. Відновив роботу спиртовий завод

Наприкінці 1929 року, під час масової колективізації, в селі організовано три товариства спільного обробітку землв: «Перший крок», «Нове життя» та «Спільний лан». На їх основі в травні наступного року створено сільськогосподарську артіль «Нове життя». В 30-х роках створено кілька артілей промислової кооперації: «Ковальстельмах», ім. 5 грудня, ім. 21 роковини Жовтня, «Колективна праця» та інші.[9] В 1931 році відкрито Монастирищенську МТС.

В 1930 році в місцевій лікарні працювали 9 лікарів. 1938 року при ній створено рентгенологічний, фізітерапевтичний кабінети і окрему санітарну станцію. З 1937 року розпочав роботу дитячий садок.

23 липня 1941 Монастирище було окуповане військами фашистської Німеччини. 20 жовтня 1941 було утворено Монастирищенський ґебіт. 10 березня 1944 село звільнено частинами 42-ї гвардійської стрілецької дивізії. Почалося відновлення господарства.

В 1944 році відбудовано і відремонтовано школи, лікарню, більшість установ, МТС, залізничну станцію. Протягом 1944–1946 років в основному було відбудовано пошкоджені виробничі приміщення промислових артілей і спиртзаводу.

З січня 1954 року Монастирище увійшло до новоствореної Черкаської області. В 1957 йому надано статус селища міського типу.

У 1971 році на станції Монастирище введено в дію новозбудований залізничний вокзал.

Станом на 1972 рік у місті працювала лікарня на 150 ліжок, два дитячі садки, дві середні школи, будинок культури на 450 місць.

Покровська церква
Храми міста[ред. • ред. код]
У наш час місто має два храми Московського патриархату (Летичівка), один храм Київського Патріархату, один молитовний будинок адвентистів сьомого дня, та один будинок молитви Баптистів.

Персоналії[ред. • ред. код]
В місті народився Мільнер Рафаїл Ісайович (* 20 грудня 1910 — † 4 липня 1979) — Герой Радянського Союзу[10].

Промисловість[ред. • ред. код]
У місті працюють підприємства :[ред. • ред. код]
"Монастирищенський Ордена Трудового Червоного Прапора машинобудівний завод".З дня заснування завод виготовив і поставив 125 тисяч 300 парових і водогрійних котлів,які застосовуються в організаціях "Теплокомуненерго", і десяткам інших організяцій важкої і легкої промисловості де потрібні пар і тепло.
Монастерищенський котельний завод "Енергетик",що був
Завод "Монфарм", що спеціалізується на випуску фармацептичних засобів.
"Кераміка Монастирище".
"Преміум Пак Україна".
Освіта[ред. • ред. код]
В місті фунціонують такі заклади освіти[ред. • ред. код]
Школа №1
Школа №2
Школа №5
Професійно-технічне училище
Ліцей "Ерудит"
Спортивний ліцей