Віртуальний музей/Чернігів

Мовчун Антоніна Іванівна. НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка

Чернігів

Будинок губернської земської управи

З січня 1894 року розпочинається новий Чернігівський період (1894 – 1902) життя Б.Грінченка. На фото – старий Чернігів часів Б.Грінченка: будинок губернської земської управи, в якій працював письменник, жіночої гімназії, в якій навчалася Настя. По приїзді Борис і Марія стають членами Чернігівської Української Громади. У Громаду відбирали лише тих, хто міг бути корисним в практичній роботі для української справи, за правом одного голосу: якщо хтось один був проти, то не приймали до товариства.

Переселитися до Чернігова Б.Грінченка спонукав також і заповіт його близького товариша, письменника-початківця Івана Череватенка, який перед смертю заповів йому 1000 крб. на організацію видавництва дешевих популярних книг для народу.

З 1894 року видавництво розпочало роботу. За 5 років його існування (до 1899 р.) було видано 36 народно-просвітніх книжок загальним тиражем майже 135 тисяч примірників. Не слід забувати, що в штаті видавництва не було нікого, окрім невтомного подружжя, яке писало й переписувало рукописи, пробивало книги крізь цензурні рогатки, вело коректуру, пакувало й розсилало тиражі. Серед видань – поезії Т.Шевченка, оповідання М.Коцюбинського, байки Є.Гребінки, Л.Глібова, оповідання та вірші Б.Грінченка. Одна з кращих збірок, виданих Б.Грінченком, – «Кобза» П.Грабовського. Борис не боявся підтримувати ув’язненого П.Грабовського. Їхні листи зберегли почуття щирої дружби. На честь Б.Грінченка П.Грабовський назвав свого сина Борисом (у майбутньому – винахідник телевізора).

За згодою братів Череватенків з 1900 р. видавництво Грінченка створило фонд імені Череватенка. З нього видавалися премії за науково-популярні книжки.

Від’їжджаючи в Київ, Б.Грінченко послав частину коштів на премію Череватенка у Львів «Просвіті», другу частину – Санкт-Петербурзькому благодійному товариству, що друкувало дешеві книги для народу. Серед умов, за якими передавалися кошти, основна: книги повинні видаватися українською мовою.

У Чернігові Б.Грінченко опублікував унікальну фольклорну тритомну працю «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях». У листі до батьків від 18.11.1900 р. Грінченко зазначає: «В этнографических ученых изданиях русских, чешских, немецких (не говоря о малорусских) постоянные ссылки на мои этнографические книги, это мне приятно, конечно, и делает меня известным за границами Малороссии (чехи, впрочем, давно уже переводят мои повести и рассказы)».

Чернігівський період – це розквіт драматургії Б.Грінченка. Як драматург він високо оцінював творчість І.Карпенка-Карого, називав його «найкращим українським драматургом, сила якого в зображенні реальних малюнків мужицького життя».

М.Кропивницького вважав «могучою артистичною силою», називав «творцем і батьком нашого театру». Цікаві звертання знаходимо і в листах Марка до Бориса: дорогий і коханий Борисе Дмитровичу, щирий, дорогий і незабутній, дорогий мій патріоте-друже, мій дорогий кришталю, мій любий барвінку та ін.

У п’єсах Б.Грінченка ролі виконували великі актори, цвіт тогочасного театру: І.Карпенко-Карий (роль Алі-паші в «Ясні зорі»), М.Заньковецька та трупа М.Кропивницького. А сам він теж виконував роль Мартина Борулі в Чернігівському народному театрі. В архіві Б.Грінченка збереглися два фото, на яких серед акторів народного театру Б.Грінченко та В.Самійленко.

1899 р. через конфлікт з ревізійною комісією земства Б.Грінченко змушений був покинути посаду в земстві. Мав намір жити з літературного заробітку. Бути письменником, віддавати всі сили, час на літературну творчість – одна із заповітних мрій Бориса.

Саме в цей час він перевіз із Києва до Чернігова частину українського музею В.Тарновського. За словами Б.Грінченка, експонати «лежали жужмом, не впорядковані, а група гласних «українофілів» аж якби могли, – спалили б його». Боячись, щоб музей не було занапащено, письменник з дружиною взялися впорядковувати його: «Півроку ми працювали щодня, часто і вдень і ввечері, поки розібрали речі, й рукописи, й малюнки і склали й надрукували ІІ том каталогу».

Земська управа запропонувала Марії Загірній посаду завідувача музею, але губернатор не затвердив цього рішення. Серед причин називалася та, що чоловік М.Загірньої – український письменник, а також і те, що їхня «наймичка їсть і п’є з ними за одним столом».

Ще два цікавих документи – «Повістка Чернігівського окружного суду присяжному засідателю, жителю м. Чернігова, дворянину Борису Дмитровичу Грінченку», у якій повідомлено йому про те, що він обраний присяжним засідателем і його обов’язки у зв’язку з цим і «Дарча батька на землю».

Чернігівський період життя закінчився ретельним поліцейським обшуком у квартирі Грінченків. За гонорари від видань вони прожили до червня 1902 року (у цьому місяці Настя закінчувала гімназію).

І тут робота знайшла Б.Грінченка сама: допомогла його невтомна працездатність. Саме вона привела письменника в Київ.