1. Веселинівський НВК «ЗОШ І-ІІ ст. – ДС» (Київська обл., с. Веселинівка)

Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук

Вас вітає Веселинівське Навчально-Виховне Об’єднання «загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок», яке розташоване в історичному селі Веселинівка, у приміщенні, яке нам дісталось у спадщину понад 100 років потому.

Ще з давніх часів на Україні було почесним віддавати особисті кошти на заклади освіти, храми, монастирі, підтримувати обдарованих дітей. Меценати були не просто щедрими людьми, а далекоглядними - вони у зникненні культури та навчання вбачали неминучу загибель української нації і прикладали всіх зусиль, щоб цього не сталося.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття у с. Скопці (тепер це - с. Веселинівка) проживала молода (їй не було ще і 30-ти років) поміщиця Анастасія Василівна Семиградова, велика шанувальниця народного мистецтва.

Лікарню, відкрила навчально-показову художню майстерню по ткацтву та вишивці.

Потім в село приїхала Євгенія Іванівна Прибильська, російська художниця, яка цікавилась українським народним мистецтвом. Жінки потоваришували і Семиградова запропонувала Прибильській залишитись керувати її майстернею.

У цій майстерні розвивали свій талант , стали гордістю не тільки села, а й всієї України :

1910 року в селі з‘являється новий навчальний заклад вище початкове училище. Воно було створене на базі підготовчої школи, яку відкрила місцева поміщиця, аматор народного мистецтва і меценат Анастасія Василівна Семиградова. Для школи було спеціально збудовано кам‘яний будинок, який став домівкою для багатьох поколінь веселинівських школярів.
/Files/images/clip_image002.jpg

В училищі могли навчатися всі бажаючі хлопці та дівчата. Викладалися такі предмети, як-от російська мова, арифметика, початки алгебри, геометрія, природознавство, географія, історія. Особлива увага приділялася кресленню, малюванню, рукоділлю. Учні були забезпечені кращими підручниками того часу, викладання здійснювалося на високому рівні. Навчали учнів не лише грамоті. Тут вишивали, ткали килими. По закінченні училища вручали атестат.

Учителі вищого початкового училища села Скопці були людьми прогресивних поглядів, мали науковий світогляд, через що виникали певні конфлікти з духовенством. Наприклад Семиградову було відлучено від церкви і позбавлено права бути попечителькою училища. Відлучили від церкви і вчительку природознавства Олександру Самийлівну Новикову, їй також заборонили викладати в училищі. Незважаючи на всі негаразди, училище проіснувало сім років – до 1917 року.

Але перерва була невеликою – 1918 року, школа запрацювала знову. Вона пережила лихоліття громадянської війни, продовжуючи бути осередком освіти і культури на селі.

1925 року відбувся перший за радянської влади випуск школярів. До нашого часу збереглося прізвище тодішнього директора школи – Шиденко.

У 20-і роки при школі працювали курси ліквідації неписьменності – так званий лікнеп. Десятки скопчан опанували мистецтво читання вже будучи зрілими людьми.

В 30-х роках збільшився термін навчання у середніх навчальних закладах. Наша школа стала 10-и річкою.

Цікаво, що в той час у селі скопці було дві школи , середня і неповна середня. Скопецькі школи відвідували також діти із сіл Масківці, Війтівці, Тарасівка та багатьох навколишніх хуторів.

Навчалися діти вже у двох шкільних корпусах: колишнє недобудоване приміщення для парового млина обладнали під класи для навчання молодших школярів.

Почалася Велика Вітчизняна Війна. Школа деякий час функціонувала під час німецько-фашистської окупації, а потім її закрили.

Основний шкільний корпус служив для німців і як склад боєприпасів, і як зерносховище. Школа була частково зруйнована.

1943 року, після визволення села радянськими військами, навчання було відновлено.

Школа знову стала семирічкою. Бракувало в той тяжкий період і вчителів і шкільних приміщень. Навчалися у двоповерховому корпусі, у приватному будинку у колгоспі «Жовтень», у коридорі колишнього будинку Семи градової (як його називають «комуна»), де тоді ще жили люди.

Учнів було багато, класні кімнати розділялися на кілька частин, щоб хоч якось розмістити веселинівське школярство.

Далася взнаки довга перерва у роботі школи. Тож в одному класі могли навчатися діти кількох років народження. Іноді різниця у віці однокласників становила 2-3 роки.

Не вистачало зошитів, підручників, олівців, чорнила. Писали на газетах буряковим чорнилом.

Деякі діти приходили до школи за кілька кілометрів із степових хуторів.

До 1956 року учні старших класів вносили плату за навчання. Не платили ті школярі, батьки яких загинули на фронті.

У 50-х роках Веселинівська школа знову стає повною середньою.

1955-го року відбувся перший післявоєнний випуск десятикласників, які сьогодні мають статус: «діти війни». А 1958-го року відремонтовано найбільший шкільний корпус, який зазнав руйнування ще під час війни. І «довга школа», як кажуть місцеві жителі, знову запрацювала. Учнів приймали всі три навчальні приміщення.

Школа – це таке місце, за дверима якого залишається життєва буденність, тут живе дух юності, романтики, оптимізму, надії. Учні Веселинівського НВО сьогодні навчаються у приміщенні, яке у 1910 році побудувала відомий громадський діяч і меценат Анастасія Василівна Семиградова. Наша школа має такий вигляд.
http://www.veselynivka-nvo.edukit.kiev.ua/files2/images/ZoZJsQTNe8w.jpg?size=11