Фірчак

Матеріал з Київський столичний університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук

Фірчак, -ка, м. = Цвіркун. Вх. Лем. 477.

Сучасні словники

Фірчак

  • Цвіркуни [1][2] (лат. Grylloidea) — надродина комах з ряду прямокрилих, групи стрибаючих (лат. Saltatoria); характеризуються лапками, що складаються з 3 члеників, нерівними між собою ногами (передні бувають пристосовані до копання або ходіння), щетинкоподібними вусиками і ниткоподібними придатками (лат. cerci) на задньому кінці черевця; крила іноді відсутні, нижні крила довші верхніх, складаються вздовж і виступають з-під верхніх крил.

Фірчак

  • ЦВІРКУН, а, чол. Комаха підряду прямокрилих, яка тертям крил створює тріскучі звуки. Благаю бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне; зорю б'ють (Тарас Шевченко, II, 1963, 66); Тихо-тихо в хаті. Чути лише цвіркуна за комином (Данило Мордовець, I, 1958, 204); Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на ввесь рот позіхаючи та ногою голову почухуючи (Панас Мирний, IV, 1955, 302);

Українська казка «Цвіркун»

Тяжкі часи переживала Україна колись. Особливо страхітливе горе, – налітали час від часу людолови, старих і немовлят вбивали, а молодих і підлітків забирали і продавали в рабство. Саме в той час трапилась подія, що легендою живе і понині. Попав у полон хлопчик з одного степового села. Спочатку мовчки брів поміж краянами, що змучено і тужно покидали рідну землю, гнані нагайками напасників. А потім почав співати. Ой, які ж то були пісні! Здавалося, що і Небо і Земля вслухалися в них. Потомлені, зневірені полонені підіймали голови, в них з’являлась якась надія. поверталась життєва сила і жагуче бажання вижити і повернутися в рідний край. Навіть вороги заслухались тих пісень і не помітили, що частина полонених потайки скотилися в яругу і принишкли там. Валка ішла далі, і біля кожного кущика, яруги, балки лишались невільники, а конвоїри і не помічали цього. Аж поки залишилось тільки кілька полонених зовсім змучених і зранених. Вороги і далі нічого не помічали, вслухаючись у пісні хлопця, перебуваючи в якомусь заціпенінні. Аж поки не вмовк хлопець, – попереду чужа земля. Стрепенулися вороги, отетеріло дивилися на залишки великої валки ясиру. Накинулись на хлопця, били його, але він мовчки зносив усе. Хотіли кинутись назад, ловити утікачів, та десь далеко в степу почувся тупіт коней і козацький клич. Схопили хлопця і решту полонених і почвалали в свій край. Хан зацікавлено вислухав оповідь свого війська, наказав привести хлопця. Просив його заспівати. Зверталися до хлопця товмачі його рідною мовою, але той заперечно хитав головю і відмовлявся співати. Сказав: – Пісні ллються із серця тільки на рідній землі. А в чужині – то вже не спів, а плач. Та й взагалі я вже ніколи і ніде не заспіваю, весь виспівався по дорозі в неволю… Розсердився хан, наказав одному із спритних і хитрих воїнів: – Відвези його додому, і якщо заспіває… Красномовно махнув рукою, як шаблею. Хлопець опустив очі додолу, ніби нічого не чув і не бачив. І ось він дома, недалечко від свого села, у вибалку. Конвоїр сторожко очікує, що вчинить хлопець. А той вдихнув пахощі рідного степу, обняв зором рідні овиди і заспівав, бадьоро і радісно. Свиснула шаблюка, та тільки розрізала подих вітру: злопця не стало. А в траві виспівував бадьорої пісеньки чорненький жучок. Розвів руками чужинець і дременув чимдуж додому. А веселого жучка полюбили всі, і розвелося їх багато. Теплої літньої ночі степ дзвенить: з пахучої трави линуть пісні Цвіркуна: це так лагідно називала мати свого синочка.

Легенда Полтавщини про цвіркуна

Ріс собі хлопчик, якого дуже любили люди, бо вмів він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли можна було трохи відпочити, сходилися старі й малі послухати пісню. Кожен, хто хоч раз чув той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела. Співав хлопець про сонце, про квіти, трави, про землю. І кожна його пісня славила рідний край. Ті пісні складав хлопчина сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що все те від квітів, дерев, води, птахів та звірів. Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика почули злі вороги і вирішили викрасти його. Темної ночі, коли він слухав пісню місячного сяйва, щоби потім переспівати її людям, схопили вони його і понесли у свої землі. Володар тієї країни хотів мати співучого раба. Та хлопець йому не співав. Просили його — мовчав, били — мовчав. Тільки одного разу, змучений украй, завів він тужливу пісню. Від тої пісні німіли люди, а каміння плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною. Злий володар наказав повернути хлопця додому, і, якщо він там співатиме, убити. Тільки ступив хлопчик на рідну землю, одразу в нього вирвалася пісня. Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря, але хлопця враз не стало. Лише в зелену траву плигнув маленький жвавий цвіркун. Відтоді й повелися на нашій землі цвіркуни. їхні пісні славлять рідну землю. А хто понад усе любить Батьківщину, той чує в піснях маленького цвіркуна славу про красу нашої землі.

Ілюстрації

Цвіркун1.jpg Польовий цвіркун.jpg Цвіркун банановий.jpg Цвіркун.jpg


Медіа

Див. також

[[Категорія:Словник Грінченка і сучасність/{{{підрозділ=Університетський коледж}}}]]