Відмінності між версіями «Себелюбець»

Версія за 11:26, 8 жовтня 2018

[[

]]

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

СЕБЕЛЮ́БЕЦЬ, бця, чол. Себелюбна людина; егоїст. — Який я себелюбець! ..Я марив про працю для народу, про поміч йому.., а скоро зазнав особистого нещастя, — зараз і забув про все! (Борис Грінченко, II, 1963, 59); Себелюбець, хвалько і балакун, він на початку війни почав розповсюджувати афішки, які, на його думку, підносили патріотичний дух москвичів (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 173). Словник української мови: в 11 томах. — Том 9, 1978. — Стор. 109.

Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка

Себелюбець, -бця, м. Себялюбецъ, эгоистъ. МВ. ІІІ. 103. Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української Р¬СР, 1958. Том 4, с¬т. 112.

Ілюстрації

Медіа

Цікаві факти

Матеріал з Вікіпедії

Егоїст вважає задоволення своїх особистих інтересів вищим благом. При цьому до інших людей він ставиться як до об'єкта й засобу досягнення корисливої мети[1]. Виявляється у надмірній зосередженості на собі, самозакоханості, безапеляційності суджень, споживацькому ставленні до оточуючих, байдужості та зневазі до них. Формування егоїзму зумовлене трансформацією природнього інстинкту самозбереження. При цьому усвідомлення цінності власного «Я» є необхідною умовою становлення й самореалізації особистості, важливим елементом суспільного життя. У низці етико-психологічних концепцій егоїзм виводять або з природи людини, її прагнення до щастя (евдемонізм), до насолоди (гедонізм, утилітаризм і прагматизм), або з сукупності цих чинників (теорії «розумного егоїзму»). Думки про егоїстичну природи людини відомі від часів античної філософії (Демокріт, Епікур). У XIX ст. цей принцип було розвинено у концепціях Штірнера й Ніцше. Егоїзм, як буржуазну ознаку яка мала бути витіснена колективізмом, завзято критикувався марксистами. Також його традиційним антагоністом є альтруїзм[2].

[1]