Зеленіти

Зелені́ти, -ні́ю, -єш, гл. Зеленѣть. Тілько степомполем трава зеленіє. Мет. 244.

Сучасні словники

ЗЕЛЕНІТИ, ію, ієш, недок.

1. тільки 3 ос. Набувати зеленого кольору, ставати зеленим. Посходила тая рута, В гаї зеленіє (Тарас Шевченко, II, 1953, 155); Трава надворі вже потроху зеленіє (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 134); Весною на полях зеленіли сходи, восени достигав урожай (Олесь Донченко, IV, 1957, 273); // Покриватися зеленню, рослинністю. Тут [в Ялті] на осінь горлі починають зеленіти, бо сонце вже не так їх випалює (Леся Українка, V, 1956, 199).
♦ В очах зеленіло (зеленіє), безос. див. око.
2. тільки 3 ос. Виділятися зеленим кольором з-поміж чого-небудь, на чомусь. Родючий баштан жовтіє динями, зеленіє кавунами (Марко Вовчок, I, 1955, 309); На взгір'ї по косогорах червоніла та зеленіла покрівля невеликих домів, неначе приліплених до гори (Нечуй-Левицький, II, 1956, 381); Плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 284); В руках у діда зеленіє чимала гранчаста пляшка з медом (Михайло Стельмах, I, 1962, 20);
// безос. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє... чого там нема! (Марко Вовчок, I, 1955, 75); // Бути зеленим, у зелені. Дарма верба, що груш нема, — аби зеленіла! (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 206); Над Стриєм усе літо зеленіли Хомашині луки (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 79); Зеленів густий і безсмертний, навіть у снігу, плющ (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 359).
3. розм. Ставати блідим від недуги, страху, злості і т. ін. [Мотря:] Надивилися вволю одно другому в вічі? Ще хтось дивився та аж зеленів!.. (Марко Кропивницький, II, 1958, 26); Пан Жолкєвський жовтів і зеленів від злості, читавши того другого листа (Іван Ле, Наливайко, 1957, 190).

Ілюстрації

Джерела та література

Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, 1972. — Стор. 554.