Дернина

Матеріал з Київський університет імені Бориса Грінченки
Версія від 19:41, 4 листопада 2018; Kytymoshevska.fpmv18 (обговореннявнесок)

(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук

Дерни́на, -ни, ж. Кусокъ дерна. Стор. МПр. 111. Неси оці дві дернині. Кіев.

Сучасні словники

ДЕРНИ́НА, -и, жін. Те саме, що дерен. Минули передмістя. Показалися запорізькі січові курені, вкриті дерниною або повстю (Олександр Довженко, I, 1958, 228); Багаторічні трави за доброго врожаю утворюють міцну дернину, яка скріплює і захищав ґрунт від змиву (Колгоспник України, 4, 1950, 14); // Одна плитка, шматок дерну. — Неси оці дві дернини (Словник Грінченка); На більш сухих луках нарізують дернини 40—50 см завдовжки, 20—25 см завширшки та 6—8 см завтовшки (Озеленення колгоспного села, 1955, 105).

ДЕ́РЕН,-рну, чол. Поверхневий шар ґрунту, вкритий травою і трав'янистими рослинами, густо пронизаний їх коренями. Вона звеліла.. вистругать дерен і прочистити заступами доріжку (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 27); // Вирізані з цього шару пласти. Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі (Тарас Шевченко, I, 1951, 143); Дерен для кріплення укосу [греблі] рекомендується укладати тільки восени (у вересні—жовтні), бо в жарку пору року він пересихає і гине (Довідник сільського будівельника, 1956, 52).

Ілюстрації

Дернина11.jpg Дернина22.jpg Дернина33.jpg Дернина44.jpg

Медіа

Словник відмінків

Дернина відмінки.png
дернина - іменник, жіночий рід, неістота

Див. також

Догляд за дерниною передбачає комплекс захо­дів — знищення бур’янів, старики, поліпшення повітряного режи­му, омолодження дернини, підсівання трав,поліпшення лісових і влаштування лісопаркових пасовищ.

Поезія

Балада мого спасіння

Просніться, хлопці!

Вже Інгул скресає,

Жбурляє брили криги в береги.

Просніться, хлопці!

Знову ніч стрясає

Скажений Лисогірський перегин.

Я жду вас тут.

Хмизняк тріщить,

Китайку


Малюючи на чорнім полотні,

Й вербову покалічену куцайку

Бинтує димом.

Хлопці, сполотнів,

Згадавши вас,

гінкий смаглявий берест,

Що зелен-спів навчав нас розуміть,

Корінням розриває мерзлий дерен,

Гіллям розводить хмари грозові

І зазирає в сутінки холодні,

В які осмутку сірий день налив.

Кому ж, кому… я розкажу сьогодні,

Що світ мені без вас такий малий?

Що і коня без вас впіймать не можу…

Вже й смак спокою через це забув.


…Вкидає хмиз іскрин тонких порошу

В інгульську воду збурено-рябу…

А в ній

між криги скреготом зловісним

Мій голос хрипко помогти блага

(Хотів і я на бересток залізти,

Та мимо гілки втрапила нога).


Я захлинаюсь чорною водою,

І жах мене обценьками здавив.

А підлий сич над мертвою вербою

Зраділо пісню регітну завів.


І надвечір’я вогке затремтіло

В передчутті нагальної біди.

Та ось вже руки ваші

кволе тіло

Моє

на сушу тягнуть із води.


Долаєм кручу, жостером убрану,

І, як побиті, падаєм в бур’ян.

Аж тут, мов добрий привид,

із туману

До нас кульгає дядько Маркіян:

– Мабуть, на кризі плавали, матроси?

А-а-а, рятували друга?

Молодці!

Ламайте хмиз.

Та очерету трохи… –

І вже розцвів сірник в його руці.

Живем! Вогонь облизує одежу.

А Маркіян вуздечкою дзвенить:

– Вже двадцять літ

я на печі не влежу,

Щоночі йду та йду… коня ловить.

І де він взявся в цих краях, чортяка?

Невже прибіг сюди з моїх лісів?

Як тільки вечір – він у двері бряка,

А то – всю ніч ірже, немов збісів.

Виходжу – жде.

А в руки не дається.

Замучив зовсім, навісний, мене.

Підпустить близько,

свічкою зів’ється –

І тільки грива хвилею майне…

Нам жаль старого. Гарна він людина.

І я кажу, мов клятву,

над вогнем:

– Ось підростемо трішки

й неодмінно

Ми отого коня

вам

приведем!..

…Стою,

збудивши ніч свого спасіння.

Кому ж тепер

той давній борг сплачу?!

Суху вербу хита вода весіння,

І хворий сич охрипнув од плачу…

Просніться ж, хлопці!

Вже весна скресає!

Гримить Інгул – і стогне ніч сліпа.

І Маркіян з вуздечкою кульгає

В туман,

де кінь іржання розсипа…

Вогонь ковта останній сніг лапатий.

І синьо дим шепоче над вогнем:

– Вони

не сплять.

Нема коли

їм спати.

Вони погнались

за отим

конем.

Автор: ДМИТРО ІВАНОВ

Джерела та література

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 253.

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 247.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 253.

Зовнішні посилання