Відмінності між версіями «Гість»

Версія за 10:13, 27 листопада 2013

Гість, гостя, м. Гость. Ой прийде твій миленький, буде в тебе гість. Мет. 242. У гостя. Въ гости. Я пріїду до тебе в гостя. Грин. II. 258. Ум. Гостенько, гостонько, гостик, госточко. Мил. 214. Гостик за стіл, а лишній хоч і під стіл. Ном. № 11978. {{subst:Шаблон:Словник Грінченка

і сучасність|підрозділ=Інститут суспільства}} гість (зменшено-пестливі — гос­тенько, гостонько, гостик, гостечко; ж. гостя, гістя) —

1) той, хто приходить, приїздить відвідати кого-небудь удома, особи, запрошені на весілля, вечірку тощо; за давні­ми слов’янськими віруваннями, кожен, хто приходить у хату, стає під охорону родинного бога, а то­му забороняється таких людей кривдити, бо скривдити гостя — це скривдити родинного бога (то­му й кажуть: «Гість у хату — Бог у хату»); старовинних звичаїв про гостя свято дотримують і тепер: коли гість приходить до когось хоч би з простою справою, мусить вступити в хату бодай на хвилину; коли гість у хаті, не годиться гос­подареві лежати; садовлять гостя зазвичай на найкращому місці (раніше — на покуті); лаву витирають від пилу, і гість на неї сідає, — щоб сідали в хаті старости, якщо в сім’ї є дочка на виданні; коли гість за­ходить у хату при їді, його запро­шують до столу, кажучи: «Проси­мо до столу! (до обіду! до вечері!)», на що гість відповідає: «їжте (обі­дайте, вечеряйте) здорові!»; гостя гостять, чим хата багата; проше­них гостей частують багатшими стравами; до гостя звертаються ласкавою мовою; гості мають їсти без поспіху, чекаючи припрошен­ня господарів; у святковій гостині дітей за стіл не саджають, господа­рі також не сідають, а обслугову­ють гостей; кожного гостя, коли він попрощався, проводжають у двір, а то й за ворота; П. Куліш про гостя пише: «Попереду наго­дуй чоловіка, а тоді вже й розпитуй його»; ще зі Старого Заповіту йде звичай: хто в небезпеці сховається в храмі й візьметься за престол, той стає Божим гостем і перебуває під Божим захистом. Гість лави не засидить, ліжка не залежить(М. Номис); Веселий гість — дому радість (приказка); Який гість, така йому й честь (М. Номис); Не личить молодому розпитувати старого, а господареві — гостя (приповідка); Як я ся гаразд мав, кожний мене добре знав, а як став убогий, не приходять гості на мої пороги (М. Номис); Ой прийде твій миленький, — буде в тебе гість (А. Метлинський); фразеологізми: незваний (непроханий, непрошений) гість — той, хто з’явився в домі несподівано, без запрошення або попередження. Незваному гостю місце за дверима (М. Номис); Не­проханий гість гірше татарина (М. Номис); Непрошені гості їдять кості (приказка); у гості йти (при­ходити, їхати, ходити і т. ін.) — прибувати до кого-небудь, кудись як гість, на гостину. На Семена старий Кайдаш надів нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки ціпок і пішов з своєю жінкою до Довбишів у гості (І. Нечуй-Левицький); В гості ходить— треба і до себе водить (приказка); у гостях бути (бувати) — перебу­вати у когось, десь на правах гостя. Добре в гостях бувати, але кло­піт гостей приймати (приповід­ка);

2) у давнину — чужоземний купець (звідки й стара назва гость від лат. hostis, а також назва битих доріг, якими їздили купці, — гос­тинець); будинки, де зупинялися купці, здавна звуться гостиницями, а кімната, де їх приймали, — гос­тинною (див. ще гостинець 1); у ста­рій Україні — будь-який купець з іншого міста, що здійснював тор­гівлю з закордоном та іншими міс­тами України. Полинули до Галича з усіх усюд гості-купці (А. Хижняк).