Відмінності між версіями «Гайдамаччина»

Поточна версія на 14:21, 15 жовтня 2018

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ГАЙДАМА́ЧЧИНА, и, жін. Народно-визвольний рух XVIII ст. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту. Він [старець Шмид] розказував за гайдамаччину, за Ґонту та Залізняка (Нечуй-Левицький, III, 1956, 110); Остапко стояв біля нього і вслухався в слова дум та пісень.. про гайдамаччину (Федір Бурлака, О. Вересай, 1959, 4).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 16.

Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка

Гайдамаччина, -ни, ж. = гайдамащина.

Словари и энциклопедии на Академике

Гайдамаччина:

1. Народно-визвольний рух 18 ст. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського та єврейського гніту.

Ілюстрації

Медіа

Цікаві факти

Гайдама́ка — українське прізвище. Відомі носії:

1. Гайдамака Анатолій Васильович — український художник-монументаліст.
2. Гайдамака Данило Максимович — член IV Державної Думи від Харківської губернії, селянин.
3. Гайдамака Дмитро Абрамович — український актор і режисер.
4. Гайдамака Леонід Григорович — бандурист, диригент, педагог, інженер, композитор.
5. Гайдамака Петро Данилович — композитор, диригент.

Гайдамацький рух в Україні. Коліївщина

Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників на­ціонально-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині сто­ліття охопили Київщину.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селя­ни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених по­літичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості пев­них кіл стереотипу українця — «різуна».

Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий націо­нально-визвольний та антикріпосницький рух українського на­роду, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шля­хетських угруповань за польську корону та вступ на Правобе­режжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі росії, і

Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мо­торний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шля­хетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазна­ли великих втрат, більшість ватажків загинула.

У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях.

Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха роз­громив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамаць­кі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.

1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі тери­торії України і залучив до боротьби значну частину україн­ського народу.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «ко­ліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Чер­каси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 черв­ня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші ра­йони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку зем­лю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до росії з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив ке­рівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жор­стоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру.

Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поне­волювачів.

Після придушення повстання виступи селян не припиня­лися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,

Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.

Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

Гайдамаччина