Мовчун Антоніна Іванівна. НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка

Луганщина, 1887 – 1893рр.

Борис в кабінеті

Читанка

Квитка

Школа була нова, світла, чисто пофарбована, добре обладнана: на стінах – географічні карти й таблиці з природознавства, у бібліотеці – чимало книжок, глобусів, колекцій, передплачувалися газети та журнали «Вестник Европы», «Свет», «Родник», «Мир Божий».

Марія Миколаївна пошила та вишила собі, Насті і Борису сорочки з грубого полотна, бо учні соромилися свого одягу. Тож щоб школярі наслідували їхній приклад, Марія і Настя одяглися ще й у керсетки. І цей зовнішній вигляд дітей змінив школу. У спогадах М.Загірньої читаємо, що «дівчата у вишиваних сорочках, у керсетках, у намисті, із стрічками на голові, з кісниками в косі були дуже любі».

Школа була російською, але 25-літній учитель намагався дати дітям національну освіту. Задля цього йшов на певні хитрощі: діти вивчали українські букви, і вже на рідній основі – російську абетку. Після уроків читали українські книжки. Саме в Олексіївці для навчання Насті Борис Дмитрович написав «Українську граматку», «Настину читанку». За цими підручниками навчав і інших дітей. З батьківською любов‘ю зроблено рукописний журнал «Квітка», що виходив раз на 2 тижні для Насті.

Разом із учнями учитель випускав журнал «Думка», у якому діти записували народний фольклор і власні твори. Чимало цих розповідей письменник використав як сюжети до власних творів (наприклад, «Кавуни» послужили сюжетом до однойменного оповідання).

На фото 1888 року – Б. Грінченко за робочим столом. Олексіївський період – один із найплідніших у творчості митця. У будинку допізна горіло світло. Саме тут, в Олексіївці, Борис Дмитрович написав і надрукував 196 творів різноманітних за жанрами, активно співробітничав із «Зорею».

С.Єфремов наголошував: «Подружжя Грінченків насамперед цілком переробили свою школу, викладаючи в ній по-українському, а часто й з українських книг (друкованих і рукописних), а потім узялися й до дорослих, роздаючи книги зі своєї великої бібліотеки, уряджаючи прилюдні читання, допомагаючи вказівками й порадами у всіх пригодах сільського і селянського життя».

Бібліотека сільського вчителя вражала сучасників. У ній було найповніше на той час зібрання українських видань «Тут були і такі раритети, що ледве чи їх де знайдеш», – згадував І.Липа. Цікаво, що книги, зміст яких не відповідав історичній правді, Б.Грінченко редагував. Замість неправдивих сторінок він вклеював нові, написані ним друкованими літерами. Тільки після свого редагування давав книжку читати людям.

В «Автобіографії» розкрив секрети свого вміння пробити цензурні мури: він надсилав свої рукописи знайомим в різні міста, а ті від себе посилали їх у цензуру.

Але назрівав конфлікт із попечителькою і рухався до остаточного розриву з нею. Стався він з вагомих ідейних причин. Насамперед Б.Грінченко дотримувався принципу навчання рідною мовою. На його думку, Алчевська не надавала цьому належного значення: «Я поважаю її як людину. Я ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань. Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській, освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність». Письменник рекомендував ліберальним панам потурбуватися й про краще життя для народу.

Ще одна з причин, що спонукала Б.Грінченка залишити Олексіївку, вказана ним в «Автобіографії»: дочці Насті потрібно було продовжувати навчання в гімназії.

1893 року Борис Дмитрович назавжди залишив Олексіївку. У повісті «Сонячний промінь» увіковічив її пейзаж. Цей рік став завершальним і в його педагогічній діяльності. Зі своїми ж учнями він ще довго листувався. Із сумом вони відгукнулися потім і на смерть письменника.

Літував у батька на хуторі, а восени Б.Грінченко погодився на пропозицію чернігівського адвоката І.Шрага посісти посаду діловода оціночної комісії Чернігівської земської управи.