Хвортеця
Хворте́ця, -ці, ж. Крѣпость. Мир. ХРВ. 168. «Ріжте, бийте»! на фортеці кричить Гамалія. Шевч. 59.
Форте́ця — укріплена фортифікаційна споруда з міцними капітальними спорудами, постійним гарнізоном, великим запасом провіанту та озброєння; призначена для протидії довготривалій облозі та перебування у круговій обороні. З винаходом нових видів озброєння і застосуванням нової тактики ведення бою значимість фортець як основних оборонних пунктів послабла.
Зазвичай, це територія обнесенна фортечним муром та/або куртиною з бійницями та зубцями. В комплекс споруд фортеці могли входити цитадель, муровані замки, з донжонами, фортечні вежи та бастіони. Також у фортецях будували церкви, а для гарнізону фортеці — казарми. Фортеці були добре захищені системою земляних укріплень, таких як рів з водою, або без неї та вал.
З розвитком військової справи і будівництва, фортеці змінювали обриси. До перших фортець можна віднести земляні вали, ряди з частоколу, якими огороджувалися невеликі поселення. Деякі первісні фортеці влаштовувалися на пагорбах, пізніше перед фортечним муром з'являються рови з водою.
У середньовіччі набули поширення невеликі фортеці — замки, у яких мешкали феодали. Замки служили захистом від набігів сусідів. В них знаходили притулок й селяни, що перебували в повинності у феодала. З кінцем феодальної роздробленості роль замків знижується. Деякі замки перебудовуються в палаци і втрачають своє оборонне значення.
Зміст
Сучасні словники
ФОРТЕ́ЦЯ, і, ж. 1. Укріплений пункт з міцними капітальними спорудами, постійним гарнізоном, озброєнням та різними запасами, призначений для тривалої кругової оборони.
Фортеця - будівельний комплекс, розрахований на довгочасний захист, завдяки міцності споруд і спроможності вести кругову оборону. Крім пояса зовнішніх укріплень (рови, вали, бастіони, дерев'яні або муровані стіни з баштами і воротами, барбакани тощо) Ф. включала в себе інші численні укріплення (цитаделі, донжони і таке інше), а також різноманітні складські й житлові споруди.
Фортеці України
Ілюстрації
|
|
|
|
Медіа
Джерела та література
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 10. — С. 628.
Бондаренко І., Хіно Т. Українсько-японський словник / За ред. Ю. О. Карпенка. Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 1997. — 250 с.
