Лютитися

Люти́тися, -чу́ся, -тишся

гл. = Лютувати. Магнат лютився. Мир. ХРВ. 92. Він лютиться, що я не радивсь його. НВолын. у.

1. Бути розлюченим, гнівним; дуже сердитися.

• Був він дуже лютий, а навіть не міг сховати своєї лютості.., надто ж він лютився, спогадуючи ті уступи, де Ви впадаєте в насмішливий тон (Леся Українка, V, 1950, 61);
• Кожного вечора він ішов до школи. З ним ішла й дружина. А батьки лютились (Юрій Збанацький, Малин. дзвін, 1958, 282);

// Певним станом і діями виявляти свою розлюченість, гнів.

• — Що ти, осліп, чи що? Не бачиш, що се Голуб? — лютиться Ястріб (Іван Франко, IV, 1950, 106);
• Яким Марчук орав у полі на ярину. Аж трісь! — зломився йому істик. Яким лютився і кляв усіма чортами (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 43);
• Петрюк з силою натягав намоклі у весняних водах чоботи, вони тріщали в пришвах, голова лютився і червонів (Володимир Бабляк, Вишневий сад, 1960, 150);