Відмінності між версіями «Проєкт2 Плескач»

Поточна версія на 15:07, 20 травня 2024

«Союз українок»: становлення та діяльність найбільшої жіночої організації

На початку XX століття на українських землях діяло чимало жіночих організацій, які не лише висвітлювали теми емансипації та рівноправ’я, а й активно поширювали патріотичні ідеї. Однією із таких була спілка «Союз українок» — наймасштабніша жіноча організація не лише на теренах України, але й на землях міжвоєнної Європи.

Історія «Союзу українок» починається 21 лютого 1917 року в Галичині. Тоді на основі організацій «Жіноча громада» та «Гурт українських дівчат» створюють товариство, головними цілями якого було підвищити рівень жіночої освіти, заохотити дівчат до самоосвіти та досягнути незалежності схожих ініціатив. У перших зборах «Союзу українок» взяло участь близько сорока осіб, а головою організації стала політкиня Євгенія Макарушка. За тодішнім статутом, організація мала триступеневу будову: «центральна» у Львові, філії у містах і містечках, а також гуртки у селах. Загальна кількість членкинь була близько 45 тисяч.

На засіданні було затверджено статут, який окреслював структуру та діяльність спілки. Організація поділялася на чотири секції, кожна з яких мала свої цілі та завдання: робота релігійно-гуманітарної була спрямована на сиріт, хворих, виселенців та жінок, які потребують фінансової підтримки. Осередки «Союзу українок» опікувалися літніми дитячими «захоронками» — так на Галичині називали навчально-виховні установи для дітей. У співпраці з низкою інших організацій виголошували доповіді по селах, проводили кулінарні курси й конкурси, а також інструктажі з різних тем.

Наступна секція — просвітньо-шкільна. Організація відкривала бібліотеки та читальні в сільській місцевості, щоб зробити книги доступними для ширшого кола людей, а також говорила про важливість української мови. Крім цього, «Союз українок» влаштовував літературні вечори та відзначав пам’ятні річниці.

Робітничо-промислова секція займалася організацією курсів на різні тематики для робітниць: курси промисловості, кравецтва, шиття, а також піклувалась про закупівлю необхідних матеріалів для роботи.

За покращення економічного становища жінок відповідала господарсько-торгівельна секція. Завдяки ній організовувалися господарські спілки, школи з навчання жінок веденню домашнього господарства (садівництво, пасічництво, огородництво), гігієни та здорового способу життя. Членство у «Союзі Українок» було відкритим для всіх жіночих товариств та українок, які досягли 16 років.

Для залучення ще більшої кількості жінок організація активно впроваджувала свої ідеї на шпальтах газет «Діло», «Новий Час» та «Народня Просвіта», а також проводила просвітницьку діяльність серед населення. 1922 року в організації з’явився власний друкований орган — видання «Жіночий вісник», а згодом тематична сторінка — «Громадський вісник», редакторкою якої була журналістка Мілена Рудницька. Це спонукало громадських діячок до створення ще більшої кількості періодичних жіночих видань, зокрема кооператив «Українське народне мистецтво» створив журнал «Нова хата» задля популяризації культури. У виданні публікувалися відомі громадсько-культурні діячі, митці, мистецькі критики, письменники та літературознавці. З 1925 року виходив часопис «Жіноча доля», а згодом «Жіноча воля», «Світ молоді», «Жіночий голос», «Українська господиня», «Жінка». Замість закритої польською владою «Жінки», почав виходити двотижневик «Громадянка», місячник «Українка», «Світ Українки».

3 березня 1925 року у Львові на з’їзді «Союзу Українок» та всіх дотичних жіночих організацій членкині оприлюднили звіт діяльності організації за останні роки. На зібранні розглянули й напрямок діяльності товариства, і якщо раніше діячки орієнтувалися на більш гуманітарний характер спілки, то на тодішньому з’їзді жіноцтво ухвалило низку резолюцій та завдань, як для львівського центрального відділу, так і організацій в селах. Головними цілями були: підготовка кадрів для проведення освітніх курсів по містах та селищах; видання жіночих часописів; відкриття жіночого бюро праці. Філії, у свою чергу, мали залучати жінок із сіл до саморозвитку.

Післявоєнний період став важливим етап для жіночої емансипації, адже саме тоді жінки отримали можливість брати участь в міжнародних жіночих спільнотах. Зокрема, тодішня голова «Союзу українок» Мілена Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 року, які домагались розгляду порушень Польщею гарантій прав нацменшин, зокрема терору і пацифікації. Крім цього, 1933 року жінка однією з перших винесла питання про сталінський Голодомор в Україні на міжнародну арену.

У травні 1933 року відбувся черговий загальний збір «Союзу Українок», де членкині ухвалили резолюцію, в якій засуджувався Голодомор. Для допомоги нужденним організація створила відповідний комітет, де їжу могли отримати безробітні, інваліди та вбога студентська молодь.

У червні 1934 року «Союз Українок» провів у Станіславові (нині Івано-Франківськ) жіночий конгрес на честь 50-річчя заснування першого жіночого товариства («Товариства руських женщин»), в якому взяли участь понад десять тисяч жінок, і не тільки із Західної України, але й з різних країн Європи. Основною тезою зібрання була необхідність створення загальноукраїнського об’єднання жіночих товариств в Світовому союзі українок, центром якого був би Львів. Важливим було й ухвалення низки резолюцій, що допомогти надалі спілці більш вільно висловлювати свою думку. Зокрема, 1935 року українське жіноцтво відповідно до резолюції «У справі положення українського народу на Великій Україні» висловило протест проти «нової хвилі червоного терору».

У жовтні 1937 року у Львові був створений Всесвітній Союз Українок, який мав стати центром усіх українських жіночих організацій, проте вже натупного року році польська влада заборонила «Союз українок». Ще через рік вже радянська влада остаточно ліквідувала спілку.

Шлях «Союзу українок» був непростим: повоєнні роки, голод, гніт більшовицької влади та репресії проти інтелігенції. Проте, незважаючи на всі складнощі, організація мала успіх. Загальна кількість діячок до 1930-х років налічувала близько 60 000 членкинь.

У 1991 році ініціативна група створила Всеукраїнську жіночу громадсько-просвітницьку організацію «Союз українок» із центром у Києві. У статуті зазначили, що вона є «спадкоємницею демократичних традицій «Союзу українок».

Джерела:

Л. М. Потапюк. Жіночий рух та освіта на Західній Україні: історико-педагогічний аспект

В. Деревінський, А. Капінос. Культурно-просвітницька діяльність «Союзу українок» у 1920-1930-х рр. (за матеріалами часопису «Жіноча доля»)

К.А. Дорохова, І.С. Міронова. Діяльність товариства «Союз Українок» на шпальтах газети «Діло»

М. Гавришко. Мілена Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 р., які домагались розгляду порушень Польщею гарантій прав нацменшин, зокрема терору і пацифікації

Посилання на опублікований проєкт: https://www.tyktor.online/articles/soyuz-ukrayinok-stanovlennya-ta-diyalnist-najbilshoyi-zhinochoyi-organizacziyi/