Хто

Хто, кого, кого, кому, кого, ким, на кому, коло кого, займ. 1. пит. Означає питання: яка людина (істота)? — Ну? — грізно спитав городничий. — І зловили, — пробелькотав Забіяка. — Кого? — Двох хлопців ізловили... (Панас Мирний, I, 1954, 261); [Палажка:] У вікно хтось стукає. Чуєш? Піди подивися! [Шостак:] А й справді! Хто ж би це? (Яків Мамонтов, Тв., 1962, 473); [Костомаров:] А глянь, Данило, в чім там річ? [Мордовець (крізь шибку вдивляючись):] Якийсь мужчина, а хто — не розберу (Павло Тичина, I, 1957, 309); — Стій! Хто йде!? — лунає з-за дерева різкий окрик (Михайло Стельмах, II, 1962, 28); Де ж ви, хлопці кучеряві? З ким топтати жовті трави, Коли вас нема? (Іван Вирган, В розповні літа, 1959, 18); У хаті світиться запізно. Хто там не спить? Хто там живе? (Платон Воронько, Тепло.., 1959, 61); // У риторичних питаннях і вигуках, які передбачають у відповіді «всякий, кожен». Ну хто не скаже вам хоч дещо На тему — про сварливу тещу? (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 156); Хто тільки не пробував рух пісків цих зупинити, але нічого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тоді... (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 86); // У риторичних питаннях і вигуках, які передбачають негативну відповідь: ніхто, нікого, нікому і т. ін. Кого ж їй любити? ні батька, ні неньки; Одна, як та пташка в далекім краю (Тарас Шевченко, I, 1963, 4); Молдувани обурились. Хто має право рубати їх виноградники? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 194); Ото була історія! Наш пан господар ходили на масницю — у маскарад! Хто б сподівався? (Леся Українка, V, 1956, 225). ♦ Ким бути (працювати) — мати яку професію, посаду. [Марія:] На війні був? [Ганна:] Бився довго. [Марія:] Ким був? [Ганна:] Капітаном (Олександр Довженко, I, 1958, 349); — Ким тільки не доводилось йому працювати! І на махорковій фабриці, в конторі, і в земстві... (Андрій Головко, II, 1957, 442); Кому сказано (кажу) — уживається як погрозливе повторення якогось наказу. — Вставай! Кому сказано! (Олесь Гончар, III, 1959, 311); [Олімпіада Іванівна:] Не треба, не треба вашої музики, тільки сього бракує! Ну, гетьте, кому я кажу? (Леся Українка, II, 1951, 20); Хто б подумав; Хто б міг подумати див. подумати; Хто кого — про боротьбу до цілковитої перемоги однієї з супротивних сторін. — Сиджу я ото ніч, сиджу й другу, і третю сиджу, і четверту, і п'яту — нема іродового сина. Кріпкий, канальський!.. Ну це вже таке діло — хто кого (Гнат Хоткевич. I, 1966, 85); Хто такий (така, такі)? — що за людина (істота)? А хто такий У чорній киреї Через базар переходить? (Тарас Шевченко, I, 1963, 136); — Так. — Щорс оглянув лави полонених суворим гнівним поглядом. — Звідки? Хто такі будете?.. Хто ви, я вас питаю?! (Олександр Довженко, I, 1958, 161); Хто там? — звичайно питають, коли чують стук у двері. Тим часом Ломицький вдруге постукав у двері вже міцніше й дужче.. — Хто там? — спитала Каралаєва (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 51); Тимко постукав у двері, за якими спали командири. — Хто там? — Це я, Вихор (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 355); Хто ти (він і т. ін.) кому — в яких родинних стосунках ти (він і т. ін.) перебуваєш (перебуває) з ким-небудь. — А ти хто йому, дівча? — матір запитала. — Я сестрою його звусь... (Микола Нагнибіда, На полі битви, 1974, 70); — Наречений він там їй чи хто, а тільки щосуботи можна бачити його мотоцикл під муром біля прохідної (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 74); Хто ти (він і т. ін.) [такий, така, таке]? — питають для уточнення особи, професії, родинних стосунків і т. ін. — А хто ти такий? — питає в мене бабуся. — Я Василь, — кажу я до баби, — обороніть мене од собак (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 98); — Ти хто? — запитали угорця. — Капіталіст чи комерсант? (Олесь Гончар, III, 1959, 227); — Чужоземко молодая, хто ти? — Одгадай (Максим Рильський, I, 1960, 188).

2. відносний. Уживається в ролі сполучного слова (також із співвідносними словами той, то в головному реченні); людина (істота), яка... Хто людям добра бажає, той і собі має (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 162); Під шляхтичами од натовпу провалився міст на Случі. І багато панів шубовснуло шкереберть у воду й потонуло в Случі. Хто виліз з води, тікав далі (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 256); Земля для того, хто коло неї ходить... (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 111); Та й не питай, чому навік душею Я розлюбив веселість і любов. І жодної не назову своєю: Хто раз кохав, не покохає знов (Микола Зеров, Вибр., 1966, 390); Слава тому, хто в бою за Вітчизну твердо тримає окрилений стяг, хто відбиває навалу залізну там, на фронтах (Володимир Сосюра, II, 1958, 234); — Слухайте і розкажіть про цю дружбу, хто живий зостанеться, дітям і онукам, — долітали слова Тараса (Олександр Довженко, I, 1958, 259); — І навіть якби ти сказав, що не любиш, — пробач мені, я й тоді не повірила б... Бо то ж страшно. Бо хто розучився матір любити, то вже. вважай, пропащий (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 9); // Уживається на означення особи, про яку йдеться в головному реченні. Люди, хто знав, мовчать та примічають (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 122); Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд! А тут, хто й стрінеться — понурий, неговіркий (Марко Вовчок, I, 1955, 27); Благословен, хто вигадав маяк, Цей промінь, що спалахує над морем! (Максим Рильський, III, 1961, 301); — А ось і про нас, — сказав Давид, — пишуть у газеті, щоб не ми тільки знали, а всі, хто читає, вся Україна (Андрій Головко, II, 1957, 133); — Хай милує бог кожного, хто надовго оселиться в цьому клятому місці (Юрій Смолич, I, 1958, 48).

3. Уживається із вказівним або видільним значенням (також з частками он, ось, от); який, той, цей. Хто, кажуть, до кого, — ми до тебе, Грицько! З суплікою прийшли (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 56); Осідлані коні, вороні готові. Куди-то поїдуть? кого повезуть? Он кого, дивіться (Тарас Шевченко, I, 1951, 100); Коло криниці.. рідко хто вважав на поважного, тихого хлопчика (Марко Вовчок, I, 1955, 295); — Де ж Жан? Покличте Жана... — звернувся до всіх і ні до кого зокрема Аркадій Петрович (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 385); Ні в кого й думки не було сісти за роботу (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 199); Мати веселиться дітьми. Як сказано: в кого сім — тому доля всім! (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 26); Вони [брати] чомусь називають Левка найстаршим, хоча батьки їхні і повитуха в перший же день переплутали, хто за ким родився (Михайло Стельмах, I, 1962, 53); А те, що Оксана Кульбачка посадила, — росте, дай бог! Ось у кого нам треба вчитись... (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 78); // Про одного з багатьох. Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, провобжай з жалем, та без укору (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 23); Ахейці нерішучо розступаються перед нею, але не відштовхують, коли вона чіпляється за кого з них, намагаючись заховатись під його щитом (Леся Українка, II, 1951, 326); // розм. Те саме, що дехто. Селяни стиха гомоніли проміж себе, хто дрімав (Андрій Головко, II, 1957, 39). Мало хто (кого, кому і т. ін.) див. мало; Не хто інший, як... див. інший; Невідомо хто див. невідомо; Невідь хто див. невідь; Та вже [ж] не хто — не інший, саме той, про якого йшла мова. — Сам каже. Сам. Бачили? бачили? Червонопикий та сердитий який. — Хто сам? — Та вже не хто — Колісник (Панас Мирний, III, 1954, 287); [Паранька:] Чуєте, тату, он Пантелей Іванович щось хоче вам сказати. [Півень:] Гусак? [Паранька:] Та вже ж не хто (Іван Микитенко, I, 1957, 40); Хто, як не... — саме той, про якого йде мова. Хто, як не Багіров, викрав у Трансільванії в німців кухню з недовареною кашею і прогуркотів з нею серед ночі через усю нейтральну смугу? (Олесь Гончар, III, 1959, 188).

4. Уживається з розділовим значенням — при зіставленні двох або кількох речень: одна (людина) — друга (людина), ті — інші (про людей, істот). Троянці, як чорти, озлились. Рутульців били наповал.. Хто рачки ліз, а хто простягся, Хто був шкереберть, хто качався, Хто бив, хто різав, хто колов (Іван Котляревський, I, 1952, 236); Та як ушкварили — ой, лишенько моє! Хто в ліс, мовляли, хто по дрова, Аж на ввесь гай луна гуде! (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 132); [Єпископ:] Хто такії ми, щоб волю божу одміняти мали, кому рабом, кому з нас вільним бути? (Леся Українка, II, 1951, 232); Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкішних черешневих веж, а декотрі воліють і без драбини обходитись (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 145); // Уживається для виділення якої-небудь особи, істоти з ряду подібних; у сполученнях: хто-хто, а...; кого-кого, а...; кому-кому, а... і т. ін. Чи й вигадати іграшку яку, чи повести куди — уже хто-хто, а Карпо і дідька не злякається, поведе (Панас Мирний, I, 1954, 244); Кому-кому, а куцому зась (Українські народні прислів'я та приказки, 1963, 353); — Пистино Іванівно! — тихо сказав він. — Кому-кому, а вам — гріх! Ви вірите, що брешуть люди? (Панас Мирний, III, 1954, 160); — Хто б, хто гарчав, А ти б мовчав, — Одрізала йому Хмелина (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 144); Хто вже хто, а він добре розуміється на такій тонкій справі, як фотопортрет (Леонід Первомайський, Дикий мед, 1963, 373). ♦ Хто де; Де хто — в різних місцях. По вечері гості примощуються, де кому вигідніше (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 173); Хто куди [бачив] — у різні місця; врізнобіч. Батько грає, і Юрі здається, що він пливе на тих звуках.. Потім звуки враз пурхають, немов зграйка горобців, і з цвірінчанням розсипаються, хто куди (Юрій Смолич, II, 1958, 14); На хуторянських волів теж марні надії: тільки-но стемніло, голоногі погоничі розбіглися хто куди (Олесь Гончар, III, 1959, 224); Хлопці поховалися в кущі й відстрілювалися деякий час, але коли свист отамана дозволив утечу, всі порскнули — хто куди бачив (Гнат Хоткевич, Довбуш, 1965, 361); Хто що — один те, другий інше; Хто як — той так, інші інакше. Де його [жіночого майстра] тут дістати у Ковалівці, коли навіть чоловіки самі підстригають один одного. Хто машинкою, а хто й просто ножицями. А дітей стрижуть хто як уміє (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 279).

5. Уживається із значенням неозначеності: хто-небудь, яка-небудь людина, істота: хтось. От вони. І стали розпитувать людей, чи нема у кого якої роботи (Олекса Стороженко, I, 1957, 48); Його неначе хто руками здушив за горло і не давав дихати (Нечуй-Левицький, VII, 1966, 211); — Ти — Чепіга, а не Чіпка, — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку... (Панас Мирний, I, 1949, 142); — А я, знаєте, як-єм це слово почула, то так, якби мене хто довбнею по голові вгатив (Лесь Мартович, Тв., 1954, 71); Як впаду і скажу, що не маю снаги, — Чт хто буде мене рятувати, Як почнуть кепкувать з мене злі вороги — Чи хто буде і з них кепкувати? (Максим Рильський, I, 1960, 110); // У реченні, яке виражав питання. «Чи то ж є хто зараз там?» — неспокійно думав Бондаренко, піднімаючись сходами на другий поверх (Андрій Головко, II, 1957, 462); — То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно стало? (Олесь Гончар, Бригантина, 1973, 80); — А він тоді й питає: — Може, хто добавки хоче? (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 337); // У складі деяких сполучень: байдуже яка людина, будь-яка з можливих. Благослови господь: се хоч кому пара (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 104); Не знати хто, як і звідки дістав такі вісті — нібито в місті щось страшне діється зараз, такий бій (Андрій Головко, II, 1957, 334). ♦ Бог (біс. дідько, чорт і т. ін.) знає хто — невідомо хто; Хоч кого — будь-яку людину; усякого, кожного. — Нічого не скажеш, — крутив головою Мусій, — біда хоч кого навчить на скрипку грати... А я й не думав, що ти такий молодець, Катерино (Леонід Первомайський, Материн.. хліб, 1960, 137); Хто б там не був див. бути; Хто завгодно див. завгодно; Хто [його] знає див. знати.