Упин

Упин, -ну, м. 1) Удержъ, остановка. Нема впину вдовиному сину. Мет. 14. 2) Препятствіе, задержка. Добре було чумакові, як не було ніде впину. Черк. у. См. Спин. УПИ́Н (ВПИН): Без упину — не роблячи зупинок у русі, просуванні, дії ; безупинно, безперервно. Ряди [монголів] тислися за рядами, без кінця і впину (Іван Франко, VI, 1951, 94); Блідий панотчик балакав без упину (Лесь Мартович, Тв., 1954, 215); Десь б'ють гармати без упину, там ніч у пломені заграв (Володимир Сосюра, II, 1958, 230); Нема (не було, не буде) упину кому — не втримати, не зупинити кого-небудь. — Парубки дуже вже розібрались, нема їм упину (Нечуй-Левицький, III, 1956, 351); — Коли не буде їй [Мар'яні] упину, — за нею друга почне так робити, далі — третя, та й що з того буде? (Степан Васильченко, I, 1959, 266); Владно випливали [кіннотники] з імли степового світання, насуваючись все ближче на перешийок, і не було їм ні ліку, ні впину (Олесь Гончар, II, 1959, 82); Не мати (не знати) упину — бути нестримним у діях, вчинках, вияві чого-небудь. Розходившися, Олдрідж, як дитина, вже не мав упину (Олександр Ільченко, Серце жде, 1939, 342); * Образно. Людська радість сильніша за повідь. Вона не знає упину (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1950, 211).