Смутно

СМУТНО. Присл. до смутний. Дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став (Тарас Шевченко, II, 1963, 354); Дарка всміхнулась уперше за всю розмову і то смутно (Леся Українка, III, 1952, 652); Вона.. сіла на канапі й смутно похилила голову (Нечуй-Левицький, III, 1956, 34); Так смутно горять ліхтарі у вечірньому білому місті (Володимир Сосюра, I, 1957, 149); // у знач. присудк. сл. Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла (Марко Вовчок, I, 1955, 61); Смутно, тривожно було на душі, і мимоволі огортав страх (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 105); // у сполуч. із спол. що. Про почуття жалю, що виникає внаслідок чого-небудь: прикро. Було смутно, що не мав я радощі [радощів] побачити свій перший твір, коли він був надрукований (Степан Васильченко, IV, 1960, 40); [Мавка:] Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись (Леся Українка, III, 1952, 230); Смутно, що з такого раю Зробили ми долину мук безкраю, Де тільки й можна плакати-ридати (Володимир Самійленко, I, 1958, 122).

відмінок однина множина

                          чол. р.	жін. р.	сер. р.

називний смутни́й смутна́ смутне́ смутні́ родовий смутно́го смутно́ї смутно́го смутни́х давальний смутно́му смутні́й смутно́му смутни́м знахідний смутни́й, смутно́го смутну́ смутне́ смутні́

                                                                                                       смутни́х

орудний смутни́м смутно́ю смутни́м смутни́ми місцевий на/у смутно́му, смутні́м на/у смутні́й на/у смутно́му, смутні́м на/у смутни́х