Ричати
Рича́ти, -чу́, -чи́ш, гл. = Рикати. Угор.
РИЧАТИ, чу, чиш, недок. 1. Видавати протяжні загрозливі звуки низького тону, що нагадують звук «р-р-р» (про тварин). Серед ночі лев страшно ричав (Павло Грабовський, I, 1959, 474); — Сказано ж: як на ведмедя мала галузка спаде, то ричить, а як велика, то мовчить (Олекса Гуреїв, Наша молодість, 1949, 276); Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як ричить Хлястик (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 463); // Видавати протяжні звуки від болю, злості і т. ін. (про людей). Вони [Раду і Маріца] налітали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали зі злості й теребили одно одного(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 374); // рідко. Ревіти, мукати (про рогату худобу). Дим із стріх клубками в'ється, І ричить товар (Іван Франко, XIII, 1954, 181); В стайні ричала прикро і тривожно одна забута корова (Ольга Кобилянська, II, 1956, 193). 2. розм. Кричати, говорити грубим, злим, дратівливим голосом. — Ой, не пущу, не пущу ж я тебе, голубчику мій милий, соколе мій ясний!.. Нехай і мене беруть із тобою.. — Атайди [відійди]! — ричав [солдат] (Гнат Хоткевич, I, 1966, 142). Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 546.
Ілюстрації
Медіа
Див. також
Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 546.
