Повінчати

Матеріал з Київський університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук

Повінча́ти, -ча́ю, -єш, гл. Повѣнчать. І світ мені зав’язали, із нелюбом повінчали. Чуб. V. 539.

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970-1980)

ПОВІНЧАТИ, аю, аєш, док., перех. Одружити за церковним обрядом; обвінчати. — Ні я свого чоловіка перед весіллям не бачила, ні він мене; батьки заручили й повінчали (Леся Українка, III, 1952, 470); Так ніхто з селян і не побачив, як князь Четвертинський одрікся од батьківської віри і як його повінчали з ляхівкою (Олекса Стороженко, I, 1957, 370); — Тільки який же вас піп повінчає? Вона ж, мабуть, католичка, а ти магометанської віри?.. (Олесь Гончар, Маша.., 1959, 7); * Образно. — Голоту й землю повінчать! тоді лиш буде вічна згода (Павло Тичина, I, 1957, 71).

Ілюстрації

Повінчати1.jpg Повінчати2.jpg Повінчати3.jpg

Медіа

Зовнішні посилання

Словарь української мови