Ковач
Ковач, -ча, м. = Коваль. Вх. Зн. 26.
Зміст
Сучасні словники
КОВА́Ч, а, чол., діал. Коваль. Ескортовані юрбою обшарпаної малечі, Брянський і Черниш неквапом підіймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як вказували діти, мав бути ковач (Олесь Гончар, III, 1959, 91).
КОВА́ЛЬ, я́, ч. Майстер, що куванням обробляє метал, виготовляє металеві предмети. Коваль клепле, доки тепле (Номис, 1864, .№ 5927); Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б. Так не ті, Не ті їх ковалі кували, Не так залізо гартували (Шевч., II, 1953, 40); Батько був славний коваль на всі околишні села (Фр., IV, 1950, 188); Здоровенні, напівголі, спітнілі, бронзові ковалі гатили своїми, тільки їм під силу, молотами по ковадлах (Довж., І, 1953, 227); * Образно. Кожен сам коваль свого щастя (Головко, II, 1957, 559).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 202.
кова́ль — 1) майстер, що куванням обробляє метал, виготовляє металеві предмети; ремесло здавна поважане в народі, бо давало добрий заробіток («У коваля руки в золоті», «У коваля руки чорні, а хліб білий»); про майстра на всі руки кажуть: «І коваль, і швець, і кравець, і на дуду грець»; крім поваги, коваль здавна вселяв і забобонний страх: таємнича обстановка, в якій працює майстер, закурена кузня, вогонь, розпечений метал, сам вигляд коваля, — все це вселяло вірування, що ковалі — чаклуни, химородники; до того ж ковалі кували як потрібні в житті людини речі, так і смертоносну зброю; тому в народних легендах природу ковальського ремесла приписували то Богові, то дияволові. Коваль клепле, доки тепле (М. Номис); Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує (М. Номис); Не ті їх [кайдани] ковалі кували, Не так залізо гартували (Т. Шевченко);
2) у народі — батько новонародженого (на хрестинах).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 294-295.
Ілюстрації
|
|
