Журба

Матеріал з Київський університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук

Журба, -би, ж. 1) Печаль, кручина, горесть, грусть, тоска: забота. Журба не матінка. Ном. № 2259. Журба сорочки не дасть. Ном. № 2260. Уже лужечки, бережечки вода поняла, молодую Марусю журба обняла. Мет. 135. От журба йому твій кінь Н.-Волын. у. Ой є в мене, мати, ищи журби у хаті: перва журба дитина малая, друга журба свекруха лихая, третя журба милий покидає. Нп. Козак журби не має. Ном. № 717. Журба сього світу і инші жадоби входять і глушять слово. Єв. Мр. IV. 19. 2) Траурный платокъ (черный съ бѣлымъ). Борз. у. Ум. Журбонька, журбочка. З старим життя сухота моя, з малим життя журбонька моя. Чуб. V. 700.

Сучасні словники

ЖУРБА, и, ж. 1. Невеселий настрій, важкі почуття; печаль, смуток. Журба - не сонце, а сушить добре (Укр.. присл.., 1955, 35); *У порівн. Тече, мов журба, тиха річка Сула... (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 131).

Журба бере (взяла, обнімає, обняла) кого; Журба налягає (налягла) на кого - важкі почуття, туга, печаль охоплюють кого-небудь. Не звикну я ніколи жити в цій оселі... журба мене бере (Н.-Лев., III, 1956, 349); На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше вповивав його смуток (Мирний, II, 1954, 65); Журба з'їла (зсушила) кого - великі переживання, туга, печаль негативно вплинули на фізичний та моральний стан кого-небудь. Ох, не пісні, не уроки - Журба мене з'їла! (Бор., Тв., 1957, 95); Стара то й на страву дивитися не може, нічого не їсть, не п'є, зовсім журба зсушила (Горд., II, 1959, 19); З (від) журби - через важкі почуття, сильні переживання. Ніде ж мені подітися. Я від журби згину! (Пісні та романси.., II, 1956, 43); Якась молода молодиця, свіжа й рум'яна, збожеволіла з журби та горя, бо перепечалилась (Н.-Лев., II, 1956, 243); Навести журбу на кого - засмутити кого-небудь, заставити когось сумувати, тужити. Ці слова навели на Марію журбу (Н.-Лев., II, 1956, 93); У журбі - охоплений важкими почуттями, переживаннями. - Під балкон, своєї донни Кожен вечір я приходжу, І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу (Л. Укр., І, 1951, 370).

2. Обставини, що викликають важкі почуття, сильні переживання, печаль, смуток. [Роман:] Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу (Кроп., II, 1958, 19); Кожна хата має свою журбу, своє горе (Коцюб., І, 1955, 436); Сів [Іван], заплакав ревно з горя, Та й в шинок подавсь од моря, Та й запив на всю губу, Та й забув свою журбу (Перв.. II, 1958,492).

Виливати (вилити) свою журбу - ділитися з ким-небудь своїм горем, розповідати про ті важкі обставини, що викликають смуток, тугу, печаль. Порається [Уляна] коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає свою журбу й злість сусідці (Коцюб., І, 1955, 437).

Ілюстрації

,l;vmgfy-p.jpeg Ппгн.jpg Жжж.jpg Imgpreview (1).jpg


журба (пестливі — журбонька, журбочка) —

1) = журбота = жура = туга — невеселий настрій, важкі почуття, печаль, смуток і відповід­ний душевний стан, навіяний ни­ми; спрадавна вважалася персоні­фікованою лихою силою, що втру­чалася в життя людини, пекла її, сушила, могла й на смерть засуши­ти, тому кажуть: «Журба їсть лю­дину, як ржа залізо», «Журба су­шить, журба в’ялить, журба із ніг валить»; у «Слові о полку Ігоре­вім»: «Туга ізійшла на Руській Зем­лі»; туга — це жаль за втраченим, наприклад за молодістю (пop. у Л. Глібова: «А молодість не вер­неться, не вернеться вона»), за рід­ним краєм і водночас жагуче ба­жання чогось кращого, передусім у житті духовному, пop. у Ю. Кле­на: «Вдивляйся в синю смугу лісівнад обрієм — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в блискучу далечінь морську, білими вітри­лами метеликовану — щось кличе тебе туди: то — туга. Вдивляйся в безмежний простір степів, де сон­це закочується у травах високих — щось кличе тебе туди: то — туга»; звичайно тужать за тим, чого не­має, але воно здається особливо гарним, чарівним, привабли­вим — звідси туга за милим: «Чом туга на душу впала? Чом так серце б’єшсь? Ой, скажи, скажи, коханий, Чом ми розійшлись?»; звідси туга за рідною стороною: козаки в ту­рецькій неволі співали: «Ой, повій, повій, ти, вітре, Від Дніпра, від За­поріжжя, Та розвій наш жаль і тугу По степу на бездоріжжя»; пop. тугу Т. Шевченка за нашим великим минулим, яку він висловлює у ба­гатьох своїх творах. Журба — несонце, а сушить добре (приказка); Журба не матінка (М. Номис); Журба сорочки не дасть (М. Но­мис); Молодую Марусю журба об­няла (А. Метлинський); Ой є в ме­не, мати, три журби у хаті: перва журба — дитиня малая, друга жур­ба — свекруха лихая, третя жур­ба — милий покидає (пісня); Козак журби не має (М. Номис); З ста­рим життя — сухота моя, з милим життя — журбонька моя (П. Чубинський); Нехай спить, нехай ле­жить, та нехай не встане, нехай твоя бідна головонька од журби одстане (П. Чубинський); Мислять люди, що я не журюся, а я таку жу­ру маю — лиш не подаюся (Я. Головацький); Згине туга — буде друга (приказка); Як прийде туга, пізна­єш друга (приказка);

2) жалобна хустка (чорна).

Медіа

http://video.tochka.net/ua/tags/4269/