Вівця

Матеріал з Київський університет імені Бориса Грінченки
Перейти до: навігація, пошук

Вівця, -ці, ж. 1) Овца. Хто стається вівцею, того вовк ззість. Ном. № 3841. Вівцю стрижуть, а друга дивиться. Ном. № 3904. 2) мн. Родъ дѣтской игры. Ив. 59. Ум. Овечка, овеченька, овечечка. Женуть вола із діброви, овеченьки з поля. Мил. 115.

Сучасні словники

Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ВІВЦЯ́, і, жін. 1. Невелика свійська тварина, яка дає вовну, м'ясо, молоко; самка барана. Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 105); Отари овець сунуться по степу, неначе білі та чорні хмари (Нечуй-Левицький, III, 1956, 314); Вівці належать до парнокопитних жуйних тварин (Зоологія. Підручник для 7 кл., 1957, 183); * У порівняннях. [Годвінсон:] Тепер ся жінка, мов вівця покірна, бо злидні стисли... (Леся Українка, III, 1952, 30); Удосвіта стеляться вже по степу Кошлаті і сірі, як вівці, тумани (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 54). 2. перен., зневажл. Про покірну, лякливу людину. Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран (Номис, 1864, № 4367); — Куди ти, вівце дурна! — коли котра-небудь [сестра] хотіла подивитися у книжку, що він читає (Панас Мирний, I, 1954, 152); Хорунжий повернувся до сходу. — Ей, ви! Вівці! — гаркнув він. — Я що сказав? Швидко в два ряди! (Іван Багмут, Опов., 1959, 21). ♦ Заблукана (заблудла) вівця — про людину, що порвала стосунки з тим колом осіб, до якого раніше належала, або яка збилася з правильного життєвого шляху. Розставивши довгі ноги і нагнувши волячу шию до вікна, піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю (Петро Колесник, Терен.., 1959, 106).

Орфографічний словник української мови

вівця́ іменник жіночого роду, істота

  • Але: дві, три, чотири вівці́

Словар українського сленгу

ВІВЦЯ (-і) ж. 1. мол.; зневажл. Дівчина, молода жінка. БСРЖ, 394; ПСУМС, 14; ЯБМ, 2, 101. 2. крим., міл.; зневажл., ірон. Жінка-свідок. БСРЖ, 394; ПСУМС, 14; СЖЗ, 25; ЯБМ, 2, 101. 3. крим., зневажл. Жертва злочину. БСРЖ, 394; СЖЗ, 25; ЯБМ, 2, 101.

Фразеологічний словник української мови

ВІВЦЯ

заблу́кана (блу́дна, приблу́дна) вівця́. Людина, яка порвала стосунки з тим середовищем, до якого раніше належала, або яка збилася з правильного життєвого шляху. — Так, нас запрошують. Бачиш, он вогнище, заблукана вівця! (П. Панч); Піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю (П. Колесник); В’яжуться люди в товариства... та й Івана беруть між себе. А він ходить, наче та блудна вівця (Л. Мартович); Ой ходжу-блуджу я по улоньці, як приблудная вівця, Та ні до кого мені промовити та вірненького слівця (Укр.. пісні).

як (мов, ні́би і т. ін.) (голо́дні) вовки́ на вівцю́, зі сл. ки́нутися. Дуже жадібно. Кинулись парубки до того сала, як вовки на вівцю, та давай закушувати (І. Нечуй-Левицький); Паничі й панни кинулись на маринад, як голодні вовки на вівцю, хоч їх Навроцька й не припрошувала (І. Нечуй-Левицький)..

як (мов, ні́би і т. ін.) ци́ган у ві́вцях, зі сл. розбира́тися, ірон. Уживається як категорічне заперечення змісту зазначеного слова; зовсім не (розбиратися). Хоч Михайло Іванович і бачив на своєму віку чимало людей, та вмів у них розбиратися як циган у вівцях (З журналу).

Українсько-російський словник

ВІВЦЯ овца

Ілюстрації

353.jpg 04624790.jpg 383363939.jpg Пппп.jpeg

Медіа

Див. також

Походження та історія одомашнення

Вівця була одомашнена людиною більше 8 тисяч років тому на території сучасної Туреччини, Сирії, північній Месопотамії[2].

Припускають, що вівці є нащадками європейського (Ovis musimon), або азіатського (Ovis orientalis) муфлона.

Джерела та література

Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко : в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. Том 1, ст. 203.

Зовнішні посилання

Словопедія

Академічний тлумачний словник (1970—1980)